— Баґхру?

Жамса радісно кивнув.

— Найгірші два роки мого життя. Наприкінці другого до мене прийшла Імператриця і сказала, що випустить мене, якщо я працюватиму над боєприпасами для Цике.

— І ти просто погодився?

— Ти знаєш, що таке Баґхра? Тоді я погодився б на що завгодно, — сказав Жамса. — Бадзі теж був у Баґхрі. Розпитай його.

— А він туди за що потрапив?

Жамса знизав плечима.

— Хтозна. Він не скаже. Хоча він там був лише декілька місяців. Але будьмо відвертими, навіть у Кхурдалайні значно краще, аніж у камері в Баґхрі. А працювати тут — суцільна втіха.

Жинь скоса глянула на нього. Жамса якось аж до тривоги бадьоро розповідав про пережите. Вона вирішила змінити тему.

— Що то було в їдальні?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну… — вона розкинула руки. — Мавпоподібний чолов’яга.

— Що? О, то лише Суні. Таке частенько трапляється. По-моєму, йому просто подобається привертати до себе увагу. Алтань непогано ладнає з ним. Туйр просто замикав його на декілька годин, доки Суні не заспокоювався. — Жамса передав їй ще один мішок. — Боятися його не варто. Він милий, коли не охоплений жахом. То лише довбаний бог у голові.

— То ти не шаман? — поцікавилася Жинь.

Жамса швидко похитав головою.

— До цього лайна я не причетний. Це ви вляпалися. Ти бачила Суні. Мій єдиний бог — наука. Змішай шість частин сірки, шість частин селітри та одну частину хвилівника — й отримаєш порох. Усе за формулою. Надійно. Незмінно. Я розумію принадність, справді розумію, але мені подобається ні з ким не ділити свою свідомість.

Знову поговорити з Алтанем Жинь змогла лише через три дні. Чимало часу він проводив на нарадах із Воєначальниками, намагаючись залагодити відносини з військовим командуванням до того, як вони ускладнилися б ще дужче. Жинь бачила, як він повертався до свого штабу в перервах між нарадами, змучений і оскаженілий. Нарешті він послав Цару покликати її.

— Привіт. Я хочу скликати нараду. Але спершу вирішив запитати, як ти? — Алтань не дивився на неї, коли говорив, натомість заклопотано писав щось на розгорнутій на столі мапі. — Вибач, раніше не міг, розгрібав бюрократичне лайно.

— Усе гаразд, — Жинь неспокійно перебирала пальцями. Алтань видавався виснаженим. — Воєначальники, які вони?

— Від них майже жодної користі, — Алтань непристойно вилаявся. — Воєначальник Бика — слизький політикан, а Воєначальник Барана — невпевнений у собі дурень, який схиляється туди, куди подме вітер. Дзюнь тримає їх на короткому повідку, і єдине, у чому вони сходяться, так це в ненависті до Цике. А це означає, що ми не отримуємо припасів, підкріплення чи розвідданих, і якби вирішували вони, нас не пустили б навіть у їдальню. Так війна не ведеться.

— Мені прикро, що тобі доводиться все це розгрібати.

— Це не твоя проблема, — він відірвав погляд від мапи. — То що думаєш про свій підрозділ?

— Вони дивні, — сказала вона.

— Та невже?

— Схоже, жоден не розуміє, що ми в зоні війни, — перефразувала вона.

Усі солдати регулярних підрозділів, які траплялися їй за ці дні, були спохмурнілі й виснажені, а спілкувалися й поводилися Цике так, немовби вони непосидючі діти: радше знуджені, аніж налякані, а ще — неорганізовані й відірвані від реальності.

— Вони професіональні вбивці, — сказав Алтань. — І стали нечутливими до небезпеки, всі, крім хіба Унеґеня. Той боїться й власної тіні. А решта можуть діяти так, наче не розуміють, чому всі такі налякані.

— Тому Міліція їх так ненавидить?

— Міліція ненавидить нас тому, що ми маємо необмежений доступ до психоделіків, ми можемо те, що їм не до снаги, і вони не розуміють, чому так. Дуже важко пояснити поведінку Цике тим, хто не вірить у шаманів, — сказав Алтань.

Жинь могла лише поспівчувати Міліції. Напади люті Суні трап­лялися часто й прилюдно. Цара шепотілася з птахами на очах в інших солдатів. А щойно пішли чутки про склад галюциногенів Енькі, вони розлетілися, мов лісова пожежа, і солдати підрозділів не могли зрозуміти, чому лише Цике дають доступ до морфіну.

— То чому б просто не спробувати їм розповісти? — запропонувала вона. — Я про те, як працює шаманізм.

— Бо це ж так легко? Але повір мені. Вони бачили достатньо, — Алтань показав на свою мапу. — Але до тебе вони ставляться добре, еге ж? З кимось уже подружилася?

— Мені подобається Жамса, — промовила вона.

— Він чарівний. Наче новий цуцик. Ти вважаєш його гарненьким, доки він не помочиться на меблі.

— А він таке робив?

— Ні. Але якось підклав лайно в подушку Бадзі. Не забувай про його темний бік, — Алтань скривився.

— Скільки йому років? — Жинь мусила запитати про це.

— Щонайменше дванадцять. Навряд чи більше п’ятнадцяти, — Алтань знизав плечима. — Бадзі має теорію, що насправді то сорокарічний чоловік, який не старіє, бо ми так і не помітили, щоб він підріс, але Жамса й близько не настільки зрілий.

— І ви берете його в зону війни?

— Жамса сам бере себе в зону війни, — відповів Алтань. — Просто спробуй його зупинити. Ти вже бачилася з іншими? Є якісь проблеми?

— Жодних проблем, — квапливо сказала вона. — Усе гаразд, от тільки…

— Вони не закінчували Сінеґард, — закінчив він замість неї. — Ані розпорядку. Ані дисципліни. Нічого з того, до чого ти звикла. Адже так?

Жинь кивнула.

— Їх не можна вважати просто Тринадцятим підрозділом. Ними не вийде командувати, як сухопутними військами. Вони ніби шахові фігури, правда? От тільки надзвичайно різні й мають надмірну силу. Бадзі найдосвідченіший, і, мабуть, саме він мав би бути командиром, але його відволікає все, що має ноги. Унеґеню гарно вдається збирати розвіддані, але він боїться власної тіні. А ще слабкий у відкритому бою. Від Аратші жодної користі, якщо поруч немає води. Суні завжди можна брати в перестрілки, але майстерності йому бракує, тож доручити щось складніше не вийде. Цара — найкраща лучниця, яку я тільки бачив, і можливо, найпридатніша, але вона посередня в ближньому бою. А Чаґхань — це ходяча психобомба, але лише коли він тут, — Алтань підняв руки вгору. — Склади все це докупи й спробуй розробити стратегію.

Жинь глянула на позначки на мапі.

— Але ти щось маєш на думці?

— Гадаю, що так, — його обличчя розпливлося усмішкою.— Чому б тобі не гукнути решту?

Першим прийшов Жамса. Від нього підозріло пахло порохом, хоча Жинь і гадки не мала, де він міг його дістати. Бадзі та Унеґень з’явилися через декілька хвилин після нього, несучи діжку Аратші. Цара прийшла разом з Енькі, гаряче обговорюючи щось Цариною мовою. Коли вони побачили інших, то швидко замовкли. Суні прийшов останнім, і Жинь подумки зітхнула з полегшенням від того, що він сів на іншому краю кімнати.

У кабінеті Алтаня був лише один стілець, тож вони сіли колом на підлозі, немов школярі. Аратша бадьоро височів у кутку, нависаючи над ними, наче карикатурна водяна рослина.

— Банда знову в зборі? — радісно промовив Жамса.

— Без Чаґханя, — відповів Бадзі. — Коли він повернеться? Царо? Приблизне місцеперебування?

Цара похмуро зиркнула на нього.

— Не зважай, — сказав Бадзі.

— Усі тут? Добре.

Алтань зайшов до кабінету, тримаючи в руці згорнуту мапу. Він розгорнув її на столі, а потім причепив на стіну. Ключові позиції в місті позначалися на ній чорними та червоними мітками всередині кіл різного розміру.

— Ось це наша позиція в Кхурдалайні, — сказав Алтань. Він показав на чорні кола. — Це ми. — А потім на червоні. — А це муґенці.

Мапа нагадала Жинь гру віккі, варіант шахів, у яку їх навчив грати Ірдзях на третьому курсі стратегії. Гра у віккі передбачала не безпосереднє зіткнення з супротивником, а радше домінування над ним завдяки стратегічному оточенню. Досі й нікарці, і Федерація уникали прямих сутичок, натомість заповнюючи порожні простори складною мережею каналів, які в Кхурдалайні давали відносну перевагу. Сили супротивників лишалися в хиткій рівновазі, і вони поступово підвищували ставки, коли з обох боків міста з’являлися нові укріплення.