Ворота зігнулися і зламалися під натиском.

Солдати Федерації кинулися крізь них, немов зграя мурах, немов рій шершнів, непереборні та нескінченні, незліченні.

«Нам не перемогти». Оніміла від відчаю, Жинь стояла, опустивши меч. Що зміниться, якщо вона відбиватиметься? Це може відкласти її смертний вирок на декілька секунд чи хвилин, але до кінця ночі вона не доживе, її тіло лежатиме на землі побите й закривавлене, і ніщо вже не матиме значення…

Цей бій не скидався на битви з легенд, коли кількість неважлива, коли купка воїнів, на кшталт Тріади, могла порішити цілий легіон. Неважливо, наскільки в них гарна техніка, важило лише те, як урівноважена кількість.

А сінеґардці суттєво поступалися числом вояків.

Жинь усередині все похололо, коли вона побачила, як озброєні загони входять у місто, як ряди та колони тягнуться до безкінечності.

«Я тут помру, — усвідомила вона. — Вони виріжуть нас, мов худобу».

Кітай сильно її смикнув, вона впала на каміння, і сокира поцілила в стіну, де вона щойно стояла.

Її власник висмикнув сокиру зі стіни й метнув у них знову, але цього разу Жинь відбила сокиру мечем. Удар спровокував викид адреналіну, що розійшовся кров’ю.

Страх неможливо викорінити. Але й бажання вижити — також.

Жинь пірнула під рукою солдата й устромила меча в не прикритий шоломом м’який жолобок під підборіддям. Вона прорізала жир і сухожилля, відчуваючи, як вістря проходить крізь язик і рухається вгору через ніс до мозку. Під смугою сталі вибухнула сонна артерія. Кров залила руку Жинь аж до ліктя. Солдат ледь сіпнувся й упав на неї.

«Він мертвий, — заціпеніло подумала вона. — Я його вбила».

Попри всі бойові тренування, Жинь ніколи не замислювалася, як то воно — насправжки відібрати чиєсь життя. Розрубати артерію, а не лише вдати це. Завдати тілу таких серйозних ушкоджень, порушити всі його функції й назавжди зупинити в ньому рух.

В Академії їх учили виводити противника з ладу. Учили битися проти друзів. Вони діяли, керуючись суворими правилами майстрів, і уважно стежили за тим, щоб уникати травмування. Хай би скільки не було обговорень і теорії, їх не вчили вбивати по-справжньому.

Жинь думала, що відчує, як життя покидатиме тіло її жертви. Що вона відзначить його смерть значущішими думками, аніж «Мінус один, лишилося ще десять тисяч». Думала, що відчує бодай щось.

Але нічого не відчула. Лише тимчасовий шок, а потім гнітюче усвідомлення, що треба робити це знову, і знову, і знову.

Жинь витягла свою зброю зі щелепи солдата саме вчасно, щоб відбити інший меч у себе над головою. Вона різко підняла меча й заблокувала удар. Відбила. Штовхнула. І знову пролила кров.

Удруге було аж ніяк не легше.

Здавалося, немовби світ заполонили солдати Федерації. Вони всі були однаковими: однакові шоломи, однакові обладунки. Зарубай одного — і миттю з’явиться інший.

У гущі бою Жинь було ніколи думати. Вона відбивалася рефлекторно. Кожна дія вимагала реакції. Вона вже не бачила Кітая, він зник у морі тіл, в океані металевого брязкоту й факелів.

Бій із Федерацією зовсім не нагадував бою на арені. Бойового досвіду Жинь не мала. Ворог з’являвся з різних боків, а не лише з якогось одного, і, здолавши одного суперника, вона ні на крок не наближалася до перемоги в битві.

Федерація не володіла бойовими мистецтвами. Їхні рухи були скованими, завченими. А моделі прогнозованими. Але вони тренувалися битися строєм, вони вивчали груповий бій. Вони рухалися так, немовби мали спільний розум; усі дії були скоординовані завдяки рокам вишколу. Вони мали кращу підготовку. І краще озброєння.

Солдати Федерації не вели витонченого бою. Вони билися жорстоко. А ще вони не боялися смерті. Поранені, вони падали, а їхні товариші просувалися далі по їхніх мертвих тілах. Вони були невблаганні. А ще їх було так багато.

«Я помру».

Хіба що… Хіба що…

Макові зерна в кишені Жинь волали, щоб вона їх проковтнула. Вона могла використати їх зараз. Могла піти до Пантеону і прикликати бога. Що важили застереження Дзяна, якщо всі вони однаково мають померти?

Жинь уже бачила обличчя Фенікса. І знала, яка сила опинилася б у її руках, якби вона тільки попросила.

«Я можу зробити тебе видатною. Можу зробити легендою».

Жинь не хотіла бути легендою, вона хотіла вижити. Понад усе хотіла жити, хай якими страшними будуть наслідки, і якщо, прикликавши Фенікса, вона зможе це зробити, то нехай буде так. Тепер перестороги Дзяна були для неї неважливими, бо її співвітчизників та однокласників розтинали на шматки поруч, бо вона не знала, чи не стане наступна секунда для неї останньою. Якщо їй судилося вмерти, вона не помре ось так, маленька, слабка й безпорадна.

Вона має зв’язок із богом.

Вона помре як шаманка.

Коли Жинь пірнула в куток біля воріт, її серце мало не вискакувало з грудей. За ті кілька секунд, коли її ніхто не бачив, вона застромила руку в кишеню й витягла макові зерна. Поклала до рота.

Жинь вагалася.

Якщо вона проковтне зерна, а це не подіє, вона точно загине. Сп’яніла, заціпеніла й у полоні галюцинацій, вона не зможе битися.

Повітря прорізав звук сурми. Жинь різко задерла голову. Це був сигнал тривоги від Східних воріт.

Але біля Південних воріт не було вільних загонів. Критична ситуація була скрізь. Муґенці переважали кількісно втричі, і якщо половина людей відійде до Східних воріт, то Федерація безперешкодно ввійде в місто.

Але загону Жинь наказали гуртуватися, якщо вони почують сигнал тривоги. Жинь завмерла, розгублена, нез’їдені зерна лежали на долоні. Вона не могла ковтнути їх зараз, наркотику потрібен певний час, аби подіяти, а потім вона перебуватиме в лімбі, невизначеності, доки торуватиме шлях до Пантеону. І навіть якщо їй таки вдасться заспокоїти думки достатньо надовго, щоб прикликати богів, хтозна, чи вони відгукнуться.

Лишитися тут, у схованці, і спробувати прикликати бога — чи йти на допомогу товаришам?

— Гайда! — гукнув їй лідер загону, перекрикуючи гуркіт бою. — Гайда до воріт!

Жинь кинулася бігти.

Біля Південних воріт точився запеклий бій. Але біля Східних була справжня бійня.

Нікарські солдати не встояли. Жинь кинулася до їхніх постів, але з кожним кроком надія вмирала. Вона не бачила, щоб бодай хтось у нікарських обладунках досі відбивався. Солдати Федерації просто потоком пливли крізь ворота, не зустрічаючи опору.

Тепер стало очевидно, що Східні ворота й були основною ціллю військ Федерації. Сюди кинули втричі більше загонів, а також підтягли до зовнішніх стін міста складну зброю для облоги. Катапульти метали охоплені полум’ям уламки заліза у вартові башти, звідки вже ніхто не відповідав.

Жинь побачила Нян у кутку, де вона згорбилася над бездиханним тілом у формі Міліції. Коли Жинь пробігала поруч, Нян підняла обличчя зі смугами сліз і крові. Тим тілом виявився Жабань.

Жинь немовби вдарили під дих. Ні, не Жабань, ні…

Щось ударило її в спину. Відбиваючись, Жинь повернулася. Позад неї кралися двоє солдатів Федерації. Перший знову заніс меча й рубонув. Жинь пірнула під траєкторією руху його меча й ударила своїм клинком.

Метал наштовхнувся на сухожилля. Жинь засліпила кров, що ринула їй у вічі. Вона не бачила, що рубала, лише відчула сильне напруження, а потім послаблення. Солдат Федерації упав до її ніг, стогнучи від болю.

Жинь бездумно вдарила вниз. Стогін припинився.

А тоді його напарник ударив її щитом по робочій руці. Жинь скрикнула й випустила меч. Солдат відкинув його подалі й урізав щитом Жинь у груди, а потім відвів меч назад для завершального удару, поки вона не підвелася.

Його меч завмер, а потім упав. Від солдата почулося вражене белькотіння, коли він із недовірою витріщився на клинок, що стирчав із його живота.

Він упав уперед і вже не ворушився.

Неджа глянув Жинь у вічі, а потім витягнув меча з солдатової спини. Другою рукою кинув їй вільну зброю.

Жинь перехопила її в повітрі. Пальці знайомо зімкнулися на руків’ї. Її пронизала хвиля полегшення. Тепер вона мала зброю.