— Не знаю, — визнала Жинь.
— Тоді з’ясуй. З’ясуй природу космосу.
Жинь подумала, що не дуже розумно просити її розв’язати питання, на яке філософи й теологи тисячоліттями намагаються знайти відповідь, але знову пішла до бібліотеки.
От тільки до Дзяна вона повернулася зі ще більшою кількістю запитань.
— Як існування чи неіснування богів впливає на мене? Чому так важливо, щоб я знала, як виник всесвіт?
— Бо ти його частина. Бо ти існуєш. І якщо не хочеш назавжди лишитися крихітною крапелькою буття, яка не розуміє свого зв’язку з величною павутиною речей, то досліджуй.
— Навіщо?
— Бо я знаю, що ти прагнеш сили, — він знову торкнувся її чола. — А як ти зможеш почерпнути в богів силу, якщо не розумієш, що вони таке?
Корячись наказам Дзяна, Жинь проводила в бібліотеці більше часу, ніж учні п’ятого року навчання. Він доручав їй щодня писати есе, а його тема завжди була пов’язана з тим, до чого вони дійшли після годин розмов. Дзян змушував її встановлювати зв’язки між текстами різних дисциплін, текстами, написаними через століття один після одного, текстами, написаними різними мовами.
«Як теорія проведення кі через верхні дихальні шляхи пов’язана зі спірлійськими практиками вдихання праху померлих?»
«Як із плином часу змінився реєстр нікарських богів і як це пов’язане з високим статусом різних Воєначальників різних провінцій на різних етапах історії?»
«Коли Федерація почала прославляти свого правителя як божество і чому?»
«Як доктрина відділення церкви від держави вплинула на політику призахідників? У чому іронія цієї доктрини?»
Дзян ламав її розум і складав його заново, а потім, вирішивши, що такий порядок його не задовольняє, знову ламав. Він напружував її розумові можливості так, як це робив Ірдзях. От тільки Ірдзях розширював її розум у межах відомих параметрів. Його завдання робили Жинь спритнішою в уже знайомому їй просторі. Дзян змушував її розум виходити назовні, до зовсім нових вимірів.
По суті, він займався тим, що можна було назвати ментальним відповідником примусу носити свиню на гору.
Жинь у всьому йому корилася й розмірковувала, який альтернативний погляд на світ він намагається змусити її зібрати. Розмірковувала, чого він намагається її навчити, окрім як того, що всі її уявлення про влаштування світу хибні.
Та найгіршим були медитації.
На третій місяць семестру Дзян заявив, що віднині й надалі Жинь медитуватиме з ним годину щодня. Жинь потай сподівалася, що він забуде про цю умову так само, як зрідка забував про те, який зараз рік чи як його звуть.
Але з-поміж усіх правил, які Дзян установив для Жинь, саме цього він вирішив невідступно дотримуватися.
— Сидітимеш нерухомо одну годину, щоранку в саду, без винятків.
Вона сиділа. І ненавиділа це.
— Притисни язик до піднебіння. Відчуй, як витягується хребет. Відчуй простір між хребцями. Ану не спати!
Жинь різко вдихнула й смикнулася. Голос Дзяна, завжди такий тихий та заспокійливий, навівав на неї сонливість.
Точка над лівою бровою смикалася. Жинь неспокійно засовалася. Дзян вилаяв би її, якби вона почухалася. Натомість Жинь спробувала якомога вище підняти брову. Свербіння тільки посилилося.
— Сиди спокійно, — сказав Дзян.
— У мене болить спина, — поскаржилася Жинь.
— Це тому, що нерівно сидиш.
— По-моєму, її зсудомило після спарингу.
— По-моєму, ти мішок з лайном.
П’ять хвилин минули в тиші. Жинь повернулася в один бік, потім в інший. У спині щось клацнуло. Вона здригнулася.
Їй було страшенно нудно. Вона рахувала зуби язиком. Перерахувала їх знову, почавши з протилежного боку. Перемістила вагу з однієї сідниці на іншу. Відчула нав’язливу потребу підвестися, рухатися, стрибати, та що завгодно.
Жинь трохи розплющила одне око й побачила, що майстер Дзян пильно дивиться на неї.
— Сиди. Спокійно.
Жинь проковтнула заперечення й підкорилася.
Медитації здавалися їй величезним гаянням часу, бо ж Жинь роками перебувала в напрузі, постійно вчилася. Їй здавалося неправильним сидіти ось так нерухомо й нічим не займати розум. Лякала думка, що вона не здатна ні про що не думати, бо ж постійно думала про те, щоб не думати.
А от Дзян міг медитувати безкінечно. Він перетворювався на статую, тиху й нерухому. Був схожий на повітря, немовби міг зникнути, якщо вона недостатньо зосередиться на ньому. Складалося враження, що він просто полишав власне тіло й відлітав кудись.
Жинь на носа сіла муха. Дівчина голосно чхнула.
— Починаємо відлік часу заново, — безтурботно промовив Дзян.
— Та хай йому!
Коли до Сінеґарда повернулася весна, коли досить потепліло для того, щоб Жинь не мусила більше кутатися в товсті зимові мантії, Дзян повів її в пішу мандрівку до гори Вудан неподалік. Годин зо дві вони йшли мовчки, аж доки десь опівдні Дзян не вирішив зупинитися біля залитої сонцем ніші, звідки було видно всю долину внизу.
— Темою сьогоднішнього уроку стануть рослини.
Дзян сів, витягнув мішечок і висипав його вміст на траву. Там були різноманітні трави й порошки, шматок кактуса, декілька яскравих червоних макових квітів із насінням та жменька висушених на сонці грибів.
— Ми накачаємося наркотиками? — промовила Жинь. — Ого-го. Ми накачаємося наркотиками, правда?
— Це я накачаюся наркотиками, — сказав Дзян. — А ти дивитимешся.
Чавлячи макові зерна в маленькій кам’яній ступці, Дзян читав Жинь лекцію.
— Жодна з цих рослин не є рідною для Сінеґарда. Ось ці гриби ростуть у лісах провінції Зайця. Більше ти ніде їх не знайдеш, вони добре приживаються лише в тропічному кліматі. Ось ці кактуси найкраще ростуть у пустелі Баґхра між нашим північним кордоном та Внутрішніми державами. Цей порошок добувають із куща, який можна знайти лише в тропічних лісах південної півкулі. На таких кущах ростуть маленькі помаранчеві фрукти, без смаку й липкі на дотик. Але сам наркотик роблять із сушеного подрібненого кореня рослини.
— І володіти всім цим у Сінеґарді — серйозне правопорушення, — сказала Жинь, бо, схоже, лише вона про це добре пам’ятала.
— О. Закон, — Дзян дмухнув на якийсь листочок і відкинув його геть. — Так незручно. Так недоречно, — Дзян несподівано впився в неї поглядом. — Чому Нікань не схвалює використання наркотичних речовин?
Дзян часто так робив: підкидав їй запитання, до яких вона не була готова. Якщо вона відповідала надто швидко або робила квапливі узагальнення, він кидав їй виклик, заганяв у суперечці в глухий кут, доки вона чітко не промовляла, що саме мала на увазі, і не підтверджувала своєї точки зору.
До цього часу Жинь мала вдосталь практики, щоб ретельно обдумати все перед тим, як відповісти.
— Бо використання психоделічних речовин призводить до пошкоджень розуму, марнування потенціалу й соціального хаосу. Бо наркомани небагато можуть дати суспільству. Бо для нашої країни це давня чума, подарована любою Федерацією.
Дзян повільно кивнув.
— Гарно сказано. Ти з цим згодна?
Жинь знизала плечима. Вона бачила вдосталь опіумних нір у Тікані, аби точно знати, якими бувають наслідки залежності. Вона розуміла, чому закони такі суворі.
— Зараз так, — обережно промовила вона. — Але, може, зміню думку після того, як ви скажете, що маєте сказати.
Дзянові вуста смикнулися у кривій посмішці.
— Подвійна мета — це природа всіх речей, — сказав він. — Ти бачила, що мак робить зі звичайними людьми. І з огляду на твої знання про залежність, твої висновки цілком розважливі. Опіум перетворює мудрого на дурня. Знищує місцеву економіку й ослаблює цілі країни.
Він підняв у долоні ще одну жменьку макових зерен.
— Але щось таке згубне за своєю суттю водночас має дивовижний потенціал. Макові квіти дужче за будь-що демонструють двоякість галюциногенів. Ти знаєш мак під трьома назвами. У своїй найпоширенішій формі, як викурені опіумні крихти, мак робить тебе нікчемною. Він сковує тебе й відриває від світу. Ще є героїн, який спричиняє страшну залежність. Його отримують у вигляді порошку з соку квітів. А зерна? Зерна — це мрія шамана. Макове зерно, якщо його використати за умови правильної розумової підготовки, відкриває доступ до цілого всесвіту, вміщеного всередині твого розуму.
