Уночі ринок освітлювався ліхтарями: по одному в кожного крамаря. Усі разом ліхтарі нагадували юрби жуків-світляків і відкидали надприродні тіні на все, чого торкалося їхнє світло.

— Ти бувала в театрі тіней на ляльковій виставі? — Кітай зупинився перед великим тканинним наметом. Біля входу вишикувалася черга дітей, неохоче віддаючи мідяки за вхід. — Ну, це для дітей, але…

— Велика Черепахо, — очі Жинь розширилися від подиву. У Тікані розповідали про лялькові вистави в театрі тіней. Вона видобула дріб’язок з кишені. — Я заплачý.

У намет набилося без ліку дітей. Кітай та Жинь умостилися ззаду, намагаючись удавати, що не є щонайменше років на п’ять старшими за решту глядачів. Попереду звисав величезний шовковий екран, підсвічений ззаду м’яким жовтим світлом.

— Я розповім вам про відродження цього народу.

Лялькар говорив зі скрині позаду екрана, тож глядачі не бачили навіть його силуету. Заюрблений намет заповнював глибокий, спокійний та дзвінкий голос.

— Це казка про порятунок та об’єднання Нікані. Це розповідь про Тріаду — трьох легендарних воїнів.

Світло позаду екрана потьмяніло, а потім спалахнуло багряним.

— Воїн.

На екрані з’явилася перша тінь: силует чоловіка з великим мечем завдовжки майже з його зріст. На ньому була міцна броня, а на плечах виднілися зубчасті накладки. Пір’я, яке прикрашало його шолом, розвівалося в повітрі.

— Зміївна.

Поруч із Воїном з’явилася струнка жіноча постать. Одну руку вона кокетливо приставила до боку, а ліву зігнула, немов щось ховала за спиною. Може, віяло, а може, й кинджал.

— І Хранитель Воріт.

Хранителем Воріт була худорлява, сутула постать у мантії. Поруч із нею згорнулася велика черепаха.

Багрянець на екрані потьмянів і змінився жовтим світлом, яке повільно пульсувало, немов серцебиття. Тіні Тріади побільшали, а потім зникли. На їхньому місці з’явився силует гірської місцевості. Лялькар почав розповідь серйозним тоном.

— Шістдесят п’ять років тому, на зорі Першої Макової війни, народ Нікані потерпав під гнітом загарбників Федерації. Нікарці ослабли, їх лихоманило у хвилях макових наркотиків.

До обрисів сільської місцевості звісилися напівпрозорі стрічки, створюючи ілюзію диму.

— Люди голодували. Матері продавали своїх нащадків за кілограм м’яса чи бодай якусь одежину. Батьки вбивали дітей, щоб не бачити їхніх страждань. Отаких дітей, як ви! Нікарці вважали, що боги відвернулися від них, бо ж як інакше варвари зі сходу змогли б накликати на них таке лихо?

Екран набув хворобливо-блідого кольору, як щоки залежних від маку. Декілька нікарських селян стали в ряд навколішки й, немовби плачучи, припали головами до землі.

— Люди не знайшли захисту у Воєначальників. Колись могутні правителі дванадцяти провінцій тепер були слабкими та неорганізованими. Заклопотані давніми чварами, вони гаяли час та солдатів на міжусобиці, замість того щоб об’єднатися й вигнати муґенських загарбників. Вони розтринькували золото на пиятики та жінок. Дихали маковим наркотиком, як повітрям. Накладали на свої провінції непомірні податки й нічого не давали натомість. Навіть коли Федерація нищила їхні села та ґвалтувала жінок, Воєначальники нічого не робили. Вони й не могли нічого зробити. Люди молилися, щоб прийшли герої. Молилися двадцять років. І нарешті боги послали їм героїв.

У нижньому лівому кутку екрана з’явилися силуети трьох дітей. Хлопчик у центрі був вищим за інших. А в дівчинки праворуч було довге хвилясте волосся. Третя дитина стояла трохи віддалік від інших двох, профіль хлопчика розвернувся до краю екрана, немовби він дивився на щось, чого інші двоє не бачили.

— Боги не прислали цих героїв із небес. Вони обрали трьох дітей, сиріт війни, селян, чиїх батьків убили під час набігів на села. Діти мали скромне походження. Але їм судилося крокувати з богами.

Хлопчика, який стояв по центру, зумисне лишили посеред екрана. Інші йшли за ним трохи на віддалі, мов за лідером. Руки й ноги тіней рухалися так плавно, що, здавалося, за екраном не ляльки з паперу й ниток, а реальні маленькі люди в костюмах. Жинь захоплювалася цією технікою, хоча ще дужче її поглинула розповідь.

— Коли їхні села спалили, троє дітей домовилися знайти спосіб помститися Федерації та звільнити свою країну від загарбників, щоб іншим дітям не довелося переживати страждання, які пережили вони. Багато років вони тренувалися разом із монахами храму в горах Вудан. І коли подорослішали, досягли дивовижної майстерності в бойових мистецтвах. У своїх уміннях могли по­змагатися з дорослими чоловіками, які тренувалися десятиліттями. Наприкінці учнівства вони помандрували на вершину найвищої гори в цілій країні — гори Тяньшань.

Перед глядачами з’явились обриси величезної гори. Вона займала майже весь екран, а тіні трьох героїв біля неї зобразили зовсім крихітними. Але коли вони почали підніматися на гору, вона дедалі меншала, пласкішала, аж доки герої не опинилися на рівнині, піднявшись на самісіньку верхівку.

— На гору Тяньшань вели сім тисяч сходинок. І на самісінькій верхівці, так високо, що навіть найсильніший орел не зміг би туди долетіти, стояв храм. З того храму троє героїв піднялися на небо й зайшли до Пантеону, оселі богів.

Троє героїв підійшли до воріт, схожих на ті, що охороняли вхід до Академії. Ці ворота були вдвічі вищі за самих героїв, оздоблені надзвичайними візерунками метеликів і тигрів, а охороняла їх велика черепаха, яка низько схилила голову, дозволяючи пройти.

— Першого героя, найсильнішого з-поміж товаришів, прикликав Повелитель Драконів. Герой був на голову вищим за друзів. Він мав широку спину й руки завтовшки зі стовбур дерева. Боги визначили його лідером трійці. «Якщо я маю командувати військами Нікані, мені потрібен гарний меч», — сказав він і став на коліно біля ніг Повелителя Драконів. Повелитель Драконів наказав йому встати й подарував найсильнішому з товаришів величезний меч. Так герой став Воїном.

Постать Воїна окреслила мечем велику арку над головою і рвучко опустила його донизу. Там, куди вцілив меч, із землі посипалися золотаві іскри.

— Другим героєм була дівчина. Вона пройшла повз Повелителя Драконів, Повелителя Тигрів і Повелителя Левів — усі вони були богами війни, а отже, богами чоловіків. І промовила: «Я жінка, а жінці, порівняно з чоловіками, потрібна інакша зброя. Місце жінки не в гущі битви. Поле бою для жінки — це хитрощі й зваблення». Вона стала на коліно перед постаментом Нюйви, Богині Равликів. Нюйві її слова припали до душі, і вона зробила жінку смертоносною, як отруйні змії, наділила її здатністю заворожувати, як гіпнотизує удав. Так народилася Зміївна.

З-під сукні Зміївни ковзнув великий змій і обвився навколо її тіла, вмостившись спочивати на плечах. Глядачі заплескали в долоні витонченому трюку лялькаря.

— Третій герой був найсмиреннішим. Слабкий та хворобливий, він не міг тренуватися так, як двоє його друзів. Але він був невідступним та непохитним у своїй відданості богам. Він не благав послуг від жодного божества Пантеону, бо знав, що не гідний того. Натомість став на коліно перед черепахою, яка його впустила. «Я прошу тільки сили оберігати друзів та мужності захистити свою країну», — сказав він. Черепаха відповіла: «Ти отримаєш це — і навіть більше. Зніми в мене з шиї ланцюг із ключами. Віднині й довіку ти Хранитель Воріт. Ти маєш знаряддя, щоб відчинити звіринець богів, де замкнені істоти всіх подоб: і красиві, і монстри, яких герої винищили дуже давно. Ти командуватимеш ними на власний розсуд».

Тінь Хранителя Воріт у мантії повільно підняла руки, і позаду нього завирували тіні різних форм та розмірів. Дракони. Демони. Істоти. Вони обгорнули Хранителя Воріт немовби саваном із мороку.

— Щойно вони спустилися з гори, монахи, які колись їх тренували, зрозуміли, що трійця перевершила в уміннях навіть найстаршого майстра в храмі. Розлетілися чутки — і майстри бойових мистецтв із усіх земель уклонилися дивовижній майстерності трьох героїв. Репутація Тріади міцнішала. Тепер, коли їхні імена знали в усіх дванадцяти провінціях, Тріада надіслала кожному Воєначальнику запрошення на великий бенкет біля підніжжя гори Тяньшань.