Жинь мала якось розібратися з цією проблемою.

Якби ж це не було так соромно. Жинь потребувала допомоги. Мабуть, у Венки вже була менструація. Але Жинь радше померла б, аніж запитала в неї, як це вирішити. Натомість якось увечері, переконавшись, що Нян і Венка заснули, Жинь пошепки поставила всі свої запитання Кужел.

Кужел голосно розсміялася в темряві.

— Просто одягай на заняття пояс. Усе буде гаразд. А до судом звикнеш.

— А як часто його треба змінювати? А раптом він протече в класі? Раптом усе потрапить на форму? Раптом хтось побачить?

— Заспокойся, — сказала Кужел. — Коли це трапляється вперше, завжди важко, але ти пристосуєшся. Відстежуй свій цикл, тоді знатимеш, коли це трапиться наступного разу.

Але Жинь не це хотіла почути.

— Невже немає способу позбутися цього назавжди?

— Ні, хіба що ти виріжеш собі матку, — глузливо промовила Кужел, а потім замовкла, побачивши вираз обличчя Жинь. — Я пожартувала. Насправді це неможливо.

— Це можливо, — тихо перебила розмову Арда, учениця курсу медицини. — Лікарня пропонує охочим цю процедуру. У твоєму віці навіть не знадобиться хірургічне втручання. Тобі дадуть випити суміш. Вона майже напевне зупинить цей процес.

— Серйозно? — у грудях Жинь стрепенулася надія. Вона дивилася десь посередині між двома ученицями. — А чому ж тоді ви не випили цю суміш?

Обидві з недовірою глянули на неї.

— Суміш знищить твою матку, — врешті промовила Арда. — По суті, вб’є один із внутрішніх органів. І після цього ти не зможеш мати дітей.

— А ще це до біса боляче, — сказала Кужел. — Воно того не варте.

«Але я не хочу дітей, — подумала Жинь. — Я хочу лишитися тут».

Якщо ця процедура може покласти край менструації, якщо допоможе лишитися в Сінеґарді, то воно таки того варте.

Щойно кровотеча зупинилася, Жинь повернулася до лікарні й повідомила лікареві своє бажання. Він не заперечував і навіть видався їй задоволеним.

— Я роками намагаюся вмовити на це тутешніх дівчат, — сказав він. — Але ніхто не слухає. Не дивно, що так мало з вас переживає перший рік. Це треба зробити обов’язковою умовою.

Лікар сказав Жинь почекати й пішов у задню кімнату змішувати ліки. Через десять хвилин він повернувся з горням, із якого здіймалася пара.

— Випий це.

Жинь узяла горня. Воно було з темної порцеляни, тож дівчина не розуміла, якого кольору рідина всередині. Вона замислилася — чи мала б щось відчувати? Це важливо, адже так? У неї ніколи не буде дітей. Після цього ніхто не схоче одружитися з нею. Чи повинно це щось означати для неї?

Ні. Звісно ж, ні. Якби вона хотіла розжиріти з крикливими виродками, то лишилася б у Тікані. Вона прийшла до Сінеґарда, щоб утекти від такого майбутнього. То чого ж вагатися тепер?

Жинь пошукала в собі бодай натяк на якийсь жаль. Нічого. Вона не відчувала абсолютно нічого, так само як того дня, коли поїхала з Тікані, спостерігаючи, як брудне містечко назавжди лишається позаду.

— Болітиме, — застеріг лікар. — Значно дужче, ніж боліло під час менструації. Упродовж наступних кількох годин твоя матка зруйнується. Після цього вона повністю припинить функціонувати. Коли твоє тіло дозріє, тобі зможуть зробити операцію й видалити матку повністю, але до того часу це вирішить твою проблему. Доведеться пропустити щонайменше тиждень занять. Але потім ти навічно будеш вільна. А тепер я мушу ще раз тебе запитати, чи ти впевнена, що й справді цього хочеш.

— Я впевнена, — Жинь уже не хотіла про це думати. Вона затамувала подих і, скривившись, піднесла горня до рота.

Лікар додав меду, аби приховати гіркоту, але від цього смак напою став ще жахливішим. Його запах чимось скидався на запах опіуму. Їй довелося ковтати багато разів, щоб випити все. Коли допила, відчуття було таке, немовби живіт занімів, химерно наповнився, роздувся і став ніби гумовим. Через декілька хвилин унизу живота з’явилося дивне поколювання, наче зсередини її хтось колов крихітними голочками.

— Повертайся до спальні, доки не почало боліти, — порадив лікар. — Я скажу майстрам, що ти захворіла. Медсестра зайде ввечері. Їсти тобі не хотітиметься, однак я скажу, щоб про всяк випадок хтось із однокласників приніс тобі вечерю.

Жинь подякувала й, похитуючись, побігла до гуртожитку, міцно обхопивши руками живіт. Поколювання перетворилося на гострий біль, який швидко розходився нижньою частиною тулуба. Їй здавалося, немовби вона проковтнула ножа і тепер він проходить усередині неї повільне коло.

Якимось чином їй таки вдалося дістатися ліжка.

«Біль — це просто сигнал», — сказала вона собі. Вона могла не звертати на нього уваги. Вона могла… могла…

Це було жахливо. Жинь голосно застогнала.

Вона спала небагато, натомість лежала в заціпенінні від лихоманки. Марила, крутилася, їй снилися ненароджені, деформовані немовлята, яких Тобі витягував з її живота п’ятьма пазурами.

— Жинь. Жинь?

Над нею хтось схилився. Це Нян принесла дерев’яну миску.

— Я принесла тобі трохи зимового динного супу. — Нян присіла біля Жинь і піднесла миску їй до обличчя.

Жинь зробила один ковток. У животі болісно закрутило.

— Усе гаразд, — слабко промовила вона.

— Тут ще знеболювальне. — Нян підсунула до неї горня. — Лікар сказав, що якщо захочеш, то можеш випити його зараз, але не обов’язково.

— Жартуєш? Давай сюди!

Жинь схопила горня й випила одним ковтком. У голові миттю все попливло. Кімната стала чарівно розмитою. Гострий біль у животі зник. А потім щось піднялося в горлі. Жинь перехилилася через край ліжка й виблювала в тазик, який поставила там заздалегідь. На порцеляну бризнула кров.

Вона глянула на тазик із ненормальним задоволенням. «Краще спливати кров’ю в такий спосіб, — подумала вона, — аніж повільно, щомісяця, роками».

Не припиняючи блювати, Жинь почула, як двері спільної спальні розчинилися. Хтось зайшов і зупинився біля неї.

— Ти божевільна, — сказала Венка.

У Жинь із рота цівкою стікала кров, але вона підняла погляд на дівчину й посміхнулася.

На заняття Жинь змогла повернутися лише через чотири дні, які провела в мареннях. Коли вона таки витягла себе з ліжка, ігноруючи рекомендації Нян та лікаря, то усвідомила, що безнадійно відстала.

З лінгвістики вона пропустила тему про дієвідмінювання в муґенській мові, з історії — про смерть Червоного Імператора, зі стратегії — аналіз географічних прогнозів Суньдзи, а з медицини — добрячий шмат інформації про накладання шин. Жинь не сподівалася на поблажливість майстрів і не отримала її.

Майстри ставилися до неї так, немовби вона пропустила заняття з власної провини (ну так воно й було). Жинь не мала виправдання й мусила прийняти наслідки свого вчинку.

Дівчина відповідала неправильно щоразу, коли майстри викликали її. Завалила всі іспити. Але не скаржилася. Цілий тиждень мовчки мирилася зі ставленням майстрів.

Дивно, але в неї не було бажання опустити руки, навпаки, здавалося, що з очей упала пелена. Перші тижні в Сінеґарді скидалися на мрію. Затьмарена чарівністю міста й Академії, вона дозволила собі розслабитися.

А тепер отримала болісне нагадування, що легко може втратити місце тут.

Кедзю нічого не означав. Кедзю перевіряв її вміння декламувати, немов папуга, вірші з пам’яті. Чому їй узагалі спало на думку, що це якось допоможе підготуватися до навчання в такому закладі, як Сінеґард?

Але якщо Кедзю чогось її навчив, то це того, що ціна успіху — біль.

І що вона вже давно себе не обпікала.

В Академії вона стала надто задоволена своїм життям. Розлінилася. Втратила розуміння того, що стоїть на кону. Їй потрібно було нагадати, що вона — порожнє місце, що її можуть будь-якої миті відіслати додому. Що в Сінеґарді вона була жалюгідною, але в Тікані на неї чекало гірше, значно гірше життя.

«Він дивиться на тебе і облизує губи. Веде тебе до ліжка. Просуває руку між ногами. Ти кричиш, але ніхто не почує».

Вона залишиться. Залишиться в Сінеґарді, навіть якщо це її вб’є.