Через годину до її кімнати таки пробився Енькі. Він умовляв її поїсти — вона знову відмовилася. Він наполягав, що, заморивши себе голодом до смерті, нікому вона краще не зробить.
Вона погодилася поїсти, якщо він дасть їй опіум.
— Не думаю, що варто, — сказав Енькі, глянувши на схудле обличчя Жинь, її сплутане масне волосся.
— Річ не в тім, — сказала вона. — Мені не потрібні зерна. Мені потрібен дим.
— Я можу приготувати тобі снодійне.
— Мені не треба спати, — наполягала вона. — Мені треба нічого не відчувати.
Бо Фенікс не полишив її, коли вона вибралася з храму. Фенікс промовляв до неї навіть зараз, постійно був у її свідомості, голодний і розлючений. Він був шалений, нестямний. Він бачив хмару попелу і сприйняв її як ушанування його самого.
Жинь не могла відділити своїх думок від бажань Фенікса. Жинь могла опиратися йому, але відчуття було таким, немовби вона збожеволіла. Або ж вона могла прийняти його й полюбити.
«Якби Дзян побачив мене зараз, — усвідомила вона, — то замкнув би в Чулуу Корікх».
Зрештою, саме там їй було місце.
Дзян сказав, що добровільне ув’язнення — справа благородна.
«Та нізащо», — подумала вона.
Вона ніколи добровільно не піде в Чулуу Корікх тоді, коли Імператриця Су Дадзі ходить по цій землі. Коли Фейлень на волі.
Жинь єдина мала достатню силу, щоб їх спинити, бо вона черпала з могутності, про яку Алтань міг лише мріяти.
Тепер вона бачила, що Фенікс мав рацію: Алтань був слабким. Алтань, хоч як старався, завжди міг бути лише слабким. Роки в неволі скалічили його. Він не обирав свого гніву сам, гнів йому нав’язали, удар за ударом, тортура за тортурою, аж доки він не почав реагувати так, як поранений вовк: кусати руку, яка його била.
Алтанів гнів був нестямним і розсіяним, він був ходячою посудиною для Фенікса. Він ніколи не мав вибору в прагненні відплати. Алтань не вів перемовин із богом, як це зробила вона.
Жинь не втратила здорового глузду, вона була в цьому впевнена. Жинь була цілісна. Вона багато втратила, так, але досі мала розум. Робила вибір сама. Вона обрала прийняти Фенікса. Обрала впустити його у свою свідомість.
Але якщо вона хотіла повернути собі думки, то мусила взагалі не думати. Жинь хотіла відгородитися від жаги крові Фенікса, їй була потрібна люлька.
Вона вголос розмірковувала в темряві, потягуючи нудотно-солодкий наркотик.
Вдих, видих. Вдих, видих.
«Я стала чимось дивовижним, — подумала вона. — Я стала чимось жахливим».
Тепер вона богиня чи чудовисько?
Можливо, ні перше, ні друге. А може, і те, й інше.
Коли близнюки нарешті піднялися на борт, Жинь лежала, скрутившись на ліжку. Вона навіть не знала про їхнє прибуття, аж доки вони без попередження не з’явилися в дверях її каюти.
— То ти таки це зробила, — сказав Чаґхань.
Жинь сіла. Вони захопили її в рідкісному стані — тверезою. Вона годинами не торкалася люльки, однак лише тому, що спала.
Цара обняла її.
Жинь прийняла обійми, її очі розширилися від шоку. Цара завжди була така мовчазна. Така відсторонена. Жинь ніяково підняла руку, намагаючись вирішити, чи варто поплескати Цару по плечу.
Але Цара так само різко відсахнулася.
— Ти гориш, — сказала вона.
— Я не можу цього вимкнути, — промовила Жинь. — Він зі мною. Він завжди зі мною.
Цара м’яко торкнулася плеча Жинь. Вона співчутливо, з розумінням їй кивнула.
— Ти ходила до храму.
— Я це зробила, — сказала Жинь. — Та хмара попелу. То була я.
— Я знаю. Ми це відчули.
— Фейлень, — різко промовила Жинь. — Фейлень вирвався, Фейлень утік, ми намагалися його зупинити, але…
— Ми знаємо, — сказав Чаґхань. — Це ми теж відчули.
Він, не виявляючи емоцій, стояв біля дверей. Вигляд у нього був такий, немовби він чимось удавився.
— Де Алтань? — нарешті запитав він.
Жинь не відповіла. Вона просто сиділа, дивилася йому у вічі.
Чаґхань кивнув і скрикнув, ніби вдарена тварина.
— Це неможливо, — дуже тихо промовив він.
— Він загинув, Чаґханю, — сказала Жинь. Вона почувалася дуже втомленою. — Відпусти. Його не стало.
— Але я мав би відчути, як він пішов, — наполягав він.
— Ми всі так думали, — рішуче сказала вона.
— Ти брешеш.
— Нащо мені це? Я була там. Я бачила, що сталося.
Чаґхань різко вилетів із кімнати і грюкнув дверима.
Цара глянула на Жинь. Тієї миті на її обличчі не було звичного гнівного виразу. Просто сумна.
— Ти розумієш, — сказала вона.
Жинь більше ніж розуміла.
— Що ви зробили? Що сталося? — нарешті запитала вона в Цари.
— Ми перемогли у війні на півночі, — сказала Цара, склавши руки на колінах. — Ми виконали накази.
Остання відчайдушна операція Алтаня мала не одну, а дві лінії — на південь, куди він забрав Жинь, щоб відкрити Чулуу Корікх, і на північ, куди відправив близнюків.
Вони спричинили повінь річки Мужвей. Та дельта річки, яку Жинь бачила з виміру духів, була Дамбою Чотирьох Ущелин — найбільшим комплексом дамб, які стримували Мужвей від затоплення всіх чотирьох прилеглих провінцій. Алтань наказав підірвати дамбу, щоб спрямувати річку на південь до старого каналу, відрізаючи маршрут постачання Федерації на півдні.
Це було майже те саме, що й у плані бою, який Жинь запропонувала на уроці стратегії на першому курсі. Вона пам’ятала заперечення Венки: «Не можна так просто зруйнувати дамбу. На те, щоб її відбудувати, підуть роки. Під водою опиниться не лише долина, а й уся дельта річки. Буде голод. Дизентерія…»
Жинь підтягла коліна до грудей.
— Гадаю, немає сенсу питати, чи ви спершу евакуювали околиці?
Цара гірко засміялась:
— А ти?
Ці слова різонули, мов удар. Не існувало логічного пояснення того, що вона зробила. Це сталося. Це було рішення, яке вирвалося з неї. І вона мусила… мусила…
Жинь почала тремтіти.
— Що я накоїла, Царо?
Досі Жинь до кінця не усвідомлювала всього масштабу скоєного. Кількість загублених життів, розмах того, що вона пробудила, — це було абстрактне уявлення, нереальна можливість.
Чи було воно того варте? Чи цього вистачить, щоб спокутувати Голінь Ніїс? Спір?
Як можна порівнювати згублені життя? Один геноцид супроти іншого. Яким чином вони врівноважуються на вагах справедливості? І хто вона, якщо думає, що можна так порівнювати?
Жинь схопила Цару за зап’ясток.
— Що я накоїла?
— Те саме, що й ми, — сказала Цара. — Ми перемогли у війні.
— Ні, я вбила… — Жинь задихалася. Вона не могла вимовити цього вголос.
Але Цара раптом розгнівалася:
— Чого ти хочеш від мене? Пробачення? Я не можу тобі його дати.
— Я лише…
— Хочеш порівняти кількість жертв? — різко запитала вона. — Хочеш сперечатися, хто винен більше? Ти спровокувала виверження, а ми — повінь. Цілі селища потонули за одну мить. Зрівнялися з землею. Ти знищила ворога. А ми вбили нікарців.
Жинь могла лише отетеріло дивитися на неї.
Цара вирвала руку з пальців Жинь.
— Прибери цей вираз із обличчя. Ми вирішили, й ми вижили, зберегли свою країну. Ціна є ціна.
— Але ми вбили…
— Ми перемогли! — закричала Цара. — Ми помстилися за нього. Його не стало, але ми помстилися.
Коли Жинь не відповіла, Цара стиснула її за плечі. Царині пальці боляче впилися в її шкіру.
— Ось що ти повинна собі говорити, — нестямно промовила Цара. — Повір, що це було необхідно. Що це зупинило гірше. А навіть якщо й ні, ми повторюватимемо собі цю брехню від сьогодні й кожного дня надалі. Ти зробила вибір. Тепер ти вже нічого з цим не можеш вдіяти. Усе скінчилося.
Саме це Жинь сказала собі на острові. Саме це вона сказала собі, коли говорила з Кітаєм.
І потім, у мертвій тиші ночі, коли не могла заснути від жахіть і потяглася до люльки, вона робила так, як сказала Цара, і продовжувала казати собі: що зроблено, те зроблено. Але в одному Цара помилялася.
