— Ваша Імператриця підставила тебе, тебе і твою дорогоцінну банду шаманів. Вас продали, мої любі спірлійці, так само як продали Спір. Так само як вашу Імперію.

— Ти брешеш!

Алтань кинувся до ґрат. На його тілі спалахнув вогонь, він розходився в боки, ніби щупальці, які майже дотягувалися до охоронців. Алтань продовжував кричати, а полум’я все розширювалося й розширювалося, і хоча метал не розплавився, Жинь здалося, немовби ґрати вигнулися.

Шіро вигукнув наказ муґенською.

До камери заквапилися двоє охоронців. Доки один відмикав камеру, інший вихлюпнув відро води на Алтаня. Щойно полум’я згасло, усі троє квапливо заламали Алтаню руки за голову, а перший устромив йому в шию голку. Алтань смикнувся й упав на підлогу.

Охоронці повернулися до Жинь.

Жинь здалося, що вона бачила, як вуста Шіро рухалися, як він закричав: «Ні, не її», але потім також відчула, як у шию встромилася голка.

Та лихоманка зовсім не скидалася на дію макового зерна.

З маковими зернами їй однаково треба було зосереджуватися, щоб очистити розум. З маковими зернами вона мусила докладати свідомих зусиль, аби піднятися до Пантеону.

Героїн був зовсім не таким м’яким. Героїн виселив її з власного тіла, тож їй не лишалося нічого іншого, окрім як шукати прихистку у вимірі духів.

І з нестримною радістю Жинь усвідомила, що, намагаючись заспокоїти, охоронці Шіро її звільнили.

В іншому вимірі вона знайшла Алтаня. Відчула його. Вона знала його душу так само, як власну.

Вона не завжди знала його форму. Вона любила ту версію його, яку створила для себе сама. Поважала його. Поклонялася йому. Обожнювала саму думку про нього, архетип, невразливу версію Алтаня.

Але тепер вона знала правду, вона знала, який Алтань насправді, знала його слабкості й понад усе його біль… І все одно любила його.

Вона віддзеркалювала його, виліплювала себе за його подобою: один спірлієць поруч із іншим. Вона прагнула перевершити його жорстокість, його ненависть і його вразливість. Вона знала його, вона нарешті знала всього його, і саме так вона його відшукала.

«Алтаню?»

«Жинь».

Вона відчувала його навколо себе, чіткі межі, серйозно пошкоджену ауру, але також і заспокійливу присутність.

Перед нею з’явилася постать Алтаня, немовби він стояв навпроти на дуже великому полі. Він ішов чи плив до неї. У цьому вимірі не існувало простору й відстані, принаймні реальних, але її розум мусив тлумачити його так, щоб Жинь могла бодай якось у ньому орієнтуватися.

Їй не треба було читати муку в його очах. Вона її відчувала. Алтань не закривав свій дух так, як це робив Чаґхань, він був розгорнутою книгою, доступною їй для вивчення, немовби пропонував їй себе, щоб вона спробувала зрозуміти.

І вона розуміла. Розуміла його біль і страждання, розуміла, чому зараз він хотів лише померти.

Але не могла цього стерпіти.

Жинь позбулася розкоші боятися дуже-дуже давно. Вона так багато разів хотіла здатися. Так простіше. Так не боляче.

Та що б не відбувалося, вона трималася за свій гнів і знала одну істину: вона не помре так. Не помре без відплати.

— Вони вбили наш народ, — сказала вона. — Продали нас. Від часів Теардзи Спір став пішаком у геополітичній шаховій грі Імперії. Нас використали. Ми були знаряддям. Скажи, чому від цієї думки ти не шаленієш?

Алтань був виснаженим.

— Я втомився від шаленства, — сказав він. — Я втомився від знання, що нічого не можу вдіяти.

— Ти осліпив себе. Ти спірлієць. Ти маєш силу, — сказала вона. — Маєш гнів усього Спіру. Покажи мені, як його використати. Передай його мені.

— Ти помреш.

— Та помру стоячи, — сказала вона. — Помру з полум’ям у руках і шаленством у серці. Помру, б’ючись за спадок свого народу, а не на операційному столі Шіро, накачана наркотиками і спустошена. Я не помру як боягузка. І ти теж. Алтаню, глянь на мене. Ми не такі, як Дзян. Не такі, як Теардза.

Після цих слів Алтань підняв голову.

— Май’жиннень Теардза, — прошепотів він. — Королева, яка покинула свій народ.

— А ти покинув би? — тиснула вона. — Ти чув, що сказав Шіро. Імператриця продала не лише нас. Вона продала всіх Цике. Шіро не зупиниться, доки не замкне всіх нікарських шаманів у цій пекельній безодні. Коли тебе не стане, хто їх захистить? Хто захистить Жамсу? Суні? Чаґханя?

А тоді Жинь відчула удар зневаги, іскру рішучості.

Саме це їй і було потрібне.

— Фенікс не лише бог вогню, — сказав він. — Фенікс іще й бог помсти. І є сила, народжена століттями нагнітання ненависті, до якої лише спірлієць може дістатися. Я черпав із неї багато разів, але ніколи не приймав цілком. Вона пожере тебе. Вона палитиме тебе доти, доки нічого не лишиться.

— Дай її мені, — спрагло попрохала вона.

— Не можу, — сказав він. — Вона не моя, щоб я її віддавав. Ця сила належить спірлійцям.

— Тоді відведи мене до них, — вимагала Жинь.

І він повів її назад.

У вимірі духів час тяжіє утримувати значення. Алтань повів її назад на століття, у той єдиний простір, де їхні предки ще існували: у давню пам’ять.

Іти за Алтанем було не так, як за Чаґханем. Чаґхань був упевненим провідником, ріднішим світу духів, аніж живих. З Чаґханем вона почувалася так, немов її тягнуть за собою, а якщо вона не підкориться, Чаґхань надломить її розум. А з Алтанем… Алтань не відчувався як окрема сутність. Вони були радше двома частинами значно більшого цілого. Двома маленькими прикладами великої давньої єдності всього спірлійського. Вони мчали крізь світ духів, аби знову поєднатися зі своїм плем’ям.

Коли Жинь знову почала сприймати час та простір, то усвідомила, що вони опинилися біля багаття. Вона бачила барабани, чула, як люди шепочуть замовляння й співають, упізнала ту пісню. Цієї пісні її вчили в дитинстві, їй навіть не вірилося, як вона взагалі могла її забути… Усі спірлійці вміли співати цю пісню до п’ятого дня народження.

Ні, не її. Жинь ніколи не вчили цієї пісні. Це були не її спогади, вона жила всередині спогадів спірлійців, які жили багато років тому. То була колективна пам’ять. То була ілюзія.

Як і цей танець. А отже, і чоловік, який тримав її біля багаття. Він танцював із нею, шалено її розкручуючи, а потім притягував знову до теплих грудей. Це не міг бути Алтань, але в нього однаково було Алтаневе обличчя. Вона була впевнена, що завжди його знала.

Жинь ніколи не вчили танцювати, але вона звідкись знала кроки.

На нічному небі маленькими ліхтариками спалахнули зірки. Мільйони крихітних багать розсипалися в темряві. Тисячі спірлійських островів, тисячі танців біля вогнища.

Колись Дзян сказав їй, що духи померлих розсіюються в порожнечі. Але не духи спірлійців. Спірлійці відмовлялися відпускати свої ілюзії, відмовлялися забувати про матеріальний світ, бо спірлійські шамани не могли впокоїтися, не помстившись.

Жинь бачила обличчя в тінях. Бачила сумну жінку, схожу на неї, яка сиділа біля старого чоловіка з півмісяцем на шиї. Жинь спробувала підійти ближче, але їхні обличчя були розмиті, цих людей вона пам’ятала лише наполовину.

— То он воно як? — запитала Жинь уголос.

Голоси привидів відповіли як один. «Це була золота доба Спіру. Це був Спір до Теардзи. До різанини».

Жинь заледве не розридалася від цієї краси.

Тут не було божевілля. Лише вогонь і танці.

— Ми можемо лишитися тут, — сказав Алтань. — Можемо лишитися тут назавжди. Ми не мусимо повертатися.

Тієї миті Жинь хотілося тільки цього.

Їхні тіла лишилися далеко, вони стали нічим. Шіро зберігатиме їхні трупи в камері з померлими та препарує. А потім, коли останню їхню частину віддадуть Феніксу, щойно їхній прах рознесуть вітри, вони стануть вільними.

— Можемо, — сказала вона. — Можемо стати втраченими для історії. Але ти ж ніколи так не вчинив би, правда?

— Зараз вони нас не приймуть, — сказав він. — Відчуваєш їх? Відчуваєш їхній гнів?