— Спробуй іще це, — сказала Сюзанна. — Груші-дички, просто неймовірні!

Підійшла до батька й зашепотіла:

— Може, вони — інопланетянки, які прибули, щоб урятувати Землю.

Тоді запитала у сестри Леонори:

— Можете пояснити мені краще, що воно таке, ота ваша пермакультура?

Гектор закотив очі під лоба.

— Я могла б говорити про це годинами, ця тема мене дуже захоплює. Назва походить від «permanent agriculture», тобто «стале сільське господарство». Скажімо, йдеться про перший метод спостереження за природою та її особливостями. Знаєш, природа — вона дуже мудра; вона — найкраще джерело ідей для розробки та створення сільськогосподарських екосистем, — але не лише їх! — які б мали такі самі характеристики диверсифікації, стабільності та пристосовуваності, що й природні екосистеми.

— Я нічого не второпав, — признався Джованні, по­крутивши головою.

— Ти вмієш їздити на велосипеді?

— Звичайно.

— От бачиш, у цьому й полягає принцип: залишатися у рівновазі навіть під час руху. Такими мають бути здорові екосистеми: у постійній еволюції, але й у рівновазі. Я наведу тобі приклад: здорова екологічна система не виробляє відходів, тому що в ній усе переробляється і використовується повторно.

— Виходить, на Землі немає ніякої рівноваги, — зауважила Сюзанна.

— На жаль, немає.

— Але ж ми всі повинні їсти, одягатися, мати житло, подорожувати, мати телефон і купу інших речей. То що ж робити? — запитала дівчинка.

— Звісно, у людей безліч потреб, — як природних, так і культурних, — і проблема полягає в тому, яким чином їх задовольнити. Користуватися природою бездумно чи задовольняти власні потреби, залишаючись у гармонії із системою, яка дає тобі змогу це робити? Це означає піклуватися про землю, але й дбати про стосунки між людьми. А для цього насамперед слід навчитися спостерігати за речами навколо під іншим кутом зору. Приблизно так, як це роблять діти. Тепер зрозуміло?

— Не дуже, — відповів Джованні.

— Ти маєш рацію, це нелегко пояснити. Однак мушу тобі подякувати, адже я тепер подумаю, як можна пояснити зрозуміліше. Дай мені кілька днів, я спробую навести інші приклади, що допоможуть тобі зрозуміти.

— Гадаю, я зрозумів; це як у школі. Замість того, щоб кожному давати окреме завдання, краще б надати учням можливість працювати гуртом, а насамперед — спокійно. Тоді кожен зможе вільно висловлювати свою думку і застосовувати свої найкращі знання та навички, щоб допомагати іншим... А вчителі замість цього інколи на нас навіть не дивляться, — поскаржилася Сюзанна.

— Так і є. Якби все було так просто, ми б до такого не дійшли. Найпростіші речі якраз найважче зрозуміти.

— Я дуже сподіваюся, що мама скоро приїде, — пробурмотів Джованні. — Я так за нею сумую!

Позашляховик ковзав по воді — по тому, що залишилося від мосту, перш ніж його затопило. В голові Елени шуміло від суперечливих думок — зрештою, як і у всіх інших, як і в Ґвідо, який сидів поряд, як у Гектора, який чекав на неї невідомо де. Можливо, щоб попросити пробачення, а можливо — щоб розпрощатись. Але вона не могла з ним так просто розпрощатися. Не зуміла б. Було б добре навчитись інколи прощатися назавжди, користатися словом «кінець». Це — кінець світу. Так і є, оця фраза постійно лунала в її голові, але той кінець був занадто великим і катастрофічним, щоб усвідомити його. А от щоб розкласти все по полицях у її житті, вистачило б кількох маленьких кінців. Кінця довгого важкого дня, кінця пустопорожньої дружби, кінця стосунків, від яких не було користі, кінця телефонної розмови із завзятим балакуном. Тому що кожен кінець несе в собі новий початок. Ніщо не може початися, поки спершу щось інше не закінчиться.

— Хай йому грець! — вигукнула Елена, відганяючи набридливі думки. — Мені б так хотілось викупатися, звільнитися від оцього відчуття холоду в тілі, яке не дає спокою з самого ранку — відтоді, як вийшла з твого ліжка.

— Мені шкода тільки, що я не подумав про блакитний банний халат... а от із ванною проблем не буде. Via via... — почав наспівувати Ґвідо, імітуючи хрипкий і глибокий голос Паоло Конте.

— Ти не жартуєш?

— Звісно, ні. Що може бути кращим за гарячу ванну в цю мить? It’s wonderful, good luck my baby... I dream of you[19].

— Нарешті хтось сприймає мене серйозно! — вигукнула Елена. — Але не хвилюйся, я потім нічого в тебе не попрошу, тільки щоб відвіз мене в моє попереднє життя.

— Навпаки, це лише перше з цілої серії екстравагантних прохань, що їх я від тебе почую. Тому що твого попереднього життя більше не існує.

Можливо, Ґвідо має рацію; вже нічого не буде таким, як було раніше.

На мить вона спробувала уявити своє життя поряд із цим чоловіком, але негайно відігнала від себе ці думки.

Над водою піднімався легкий туман, а з неба тим часом падав дощ, змішаний зі снігом. Вони роздягнулись у машині. Який привілей — звільнитися від одягу! Перш ніж зануритись у насичену сірководнем воду, довелося бігти по холоду. Навколо панувала тиша. Здавалося, природа навколо завмерла, як у болотистих заростях первісного лісу, де вони залишилися єдиними мешканцями Землі. Елена відчула, як тепло огортає її тіло. Зануритись у гарячу воду, заплющити очі, триматися на плаву між землею та небом, відчуваючи легкість у всьому тілі, насолоджуючись грязьовими ваннами, — вона часто так заспокоювалася. Відчувала м’якість сульфідного мулу під спиною, між ногами; у будь-яку мить на такому слизькому дні можна було посковзнутися. Вона вчепилася за лікоть Ґвідо, ніби боялася, що її затягне потоком. Ніби боялась розчинитися, перетворитись на рідину.

— У цьому нескінченному дощі є щось жахливо сумне, ніби він змив усі барви світу.

— Однак запахи у нас іще залишилися, ми добре відчуваємо їх навколо, такі сильні й заспокійливі. Саме за запахами я орієнтуюся у лісі; запахи привели мене до тебе. Людство розучилося нюхати світ навколо себе; можливо, живучи в містах, інакше не можна.

— Є такі міста, що смердять, — сказала Елена, — а є й такі, де смердить і пахне. Мені до вподоби другі. У Римі наприкінці березня, коли розквітає жасмин, у мене щоразу паморочиться в голові від захвату. Потім приходить літо, від нестерпної спеки починають смердіти контейнери для сміття. Квіти і сміття — отакі життєві реалії.

— Я за своє життя побував у багатьох містах, пізнав їхні запахи, однак щоразу мені щось не подобалося. Напевно, забагато людської присутності.

— А мені запах людських істот до вподоби...

— Чому тоді ти поїхала? Ти почувалася з ним нещасною? — тон Ґвідо враз посерйознішав.

— Гадаю, то було імпульсивне рішення, — відповіла Елена. — Він порушив угоду.

Вона пригадала всі ті випадки, коли їй хотілося все покинути й поїхати з дому, але не вистачало сміливості; і згадала той ранок три дні тому, коли вона похапцем зібрала речі і рішуче зачинила за собою двері. У неї не було чіткого плану дій, просто хотілося вразити чоловіка, принаймні одного разу змусити його помітити її відсутність, підкреслити той факт, що її присутність не слід сприймати як даність. А насамперед хотілося відчути, як це: взяти й покинути все, здивувати саму себе і спостерігати, що буде. Вона поглянула навколо... якби тільки вона могла тоді собі уявити, що станеться потім...

— Насправді ми ніколи не вільні цілком у своїх діях. Свобода — поняття перебільшене і непродуктивне, воно змушує нас почуватися недостойними власних бажань.

— Залежить від бажань. Як на мене, саме бажання — тільки справжні! — рухають світом.

— Отже, наше суспільство робить усе, щоб змусити нас про це забути. Щоб ми постійно заклопотано крутилися у своїх буденних, безглуздих справах, із рідкісними хвилинами прозріння, і зрештою зламалися, без найменшої можливості щось змінити. Пам’ятаєш принцип жаби Хомського? Її кидають у каструлю з водою і починають поступово нагрівати воду. Спершу навіть приємно, зустрічаєш когось, закохуєшся, влаштовуєш пишне весілля, усі щасливі й задоволені, жаба розслабляється, навіть користується нагодою; ось ти вже одружена жінка, маєш певне місце в суспільстві, вже не можеш бути джерелом небезпеки; жаба відчуває, що температура поступово підвищується, але не дуже тривожиться, адже почувається добре, живе заможно, має все, що треба: діти, подруги, можна ходити в кіно, читати цікаві книжки, інколи подорожувати. А коли вода стає вже зовсім гарячою, жаба така квола, що не має сили пручатися. Так і помирає в окропі.