Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Якщо ви так куховарите, — вигукнув він, — то я навіть уявити не можу, що виробляє ваш чоловік!

— Сподіваюся, вже скоро ви матимете нагоду дізнатися про це особисто, — відповіла Іроко.

— Справді дуже смачно, — зауважила Сюзанна, — а я вважала, що в японській кухні, крім суші, нічого немає. А мені суші не дуже смакують.

— Це все одно, як коли б я вважала, що в італійській кухні, окрім спагеті та піци, нічого немає! — похитала головою Іроко.

Джованні їв мовчки, через силу тримаючи очі розплющеними. Пробурмотів щось про собаку, хотів переконатися, що її теж нагодували. Як тільки батько відніс його знову в ліжко, відразу заснув.

Тоді Іроко розповіла історію свого життя дівчинці, яка засипала її запитаннями.

— Ніхто більше не говорить про аварію на атомній станції, — обурювалася вона, — це неприйнятно! У вас тут часом немає інтернету? Тільки для того, щоб хвилинку поспілкуватися із рештою світу... принаймні з тим, що від нього залишилося.

Гектор зовсім забув про мобільний доньки. Дівчина поклацала хвилинку, врешті заявила, що нікого з її знайомих в онлайні немає.

— Я дуже хвилююся за моїх подруг, зазвичай у цей час мені надсилають купу повідомлень.

— О, нарешті впізнаю мою Сюзанну! Сонечко, як на мене, ситуація в Римі зараз дуже критична.

Зважаючи на кілька знімків, які їм вдалося знайти в інтернеті, у місті справді було жахливо. Ніхто не розумів, що насправді відбувається, багато людей намагалися виїхати з міста.

— Нагадує фільми про всесвітні катаклізми, що так до вподоби моїм однокласникам, — сказала Сюзанна. — Повірити не можу, що все це відбувається насправді. Так дивно. А ти часом не телефонував бабці?

— Ні, як я міг це зробити?!

— Татку, вона там, мабуть, у відчаї!

І тільки в цю мить Гектор збагнув, як перевернулося все в його свідомості. Досі він навіть не подумав про своїх батьків; тобто він думав, але якось відсторонено, навіть не припускаючи, що їм, можливо, потрібна його допомога. Невже небезпека може так швидко перетворити нас на егоїстів, які дбають лише про власне виживання?! Хіба не повинно бути навпаки? Хіба їм не допомогла оця незнайома японка, без якої невідомо, що б із ними сталося? Невже справа тільки у фізичній близькості? У збігу обставин? Коли він виїхав із Рима, щоб приєднатися до Елени в Червоному Буці, чому не подумав про те, щоб забрати з собою батьків? Голова йшла обертом від таких думок. Вони кілька разів намагалися зателефонувати з мобільного Іроко, однак зв’язку не було. Його батьків уже могло не бути серед живих, і то видавалося найкращою гіпотезою.

— Годі вам так побиватися, — промовила Іроко, — з екологічного погляду сім’я не є життєздатною одиницею. Важливі зв’язки слід шукати деінде, у спільних проектах життя. Саме випадкові зустрічі допомагають створити міцну громаду, а не спільна кров. Це ще одне правило, яке нам слід засвоїти, якщо ми хочемо вижити на планеті Земля.

Сюзанна підійшла до батька й обняла його за шию.

— Я дуже люблю тебе, татку, — сказала.

Йому здалося, ніби дочка дивиться на нього із сумішшю ніжності й жалю, як дивляться на того, хто не може дати собі ради.

Попри страшну втому, Гектор ніяк не міг заснути. Цілу ніч крутився у ліжку поряд із собачам, прислухаючись до невтомного торохтіння дощу за вікном, уявляючи собі того дракона, що довгими роками живився мулом, ховаючись під землею, і ось тепер виліз на поверхню, затопивши тим мулом усе навколо. Аж поки таки не заснув важким сном, проспавши до похмурого світанку, який не передбачав нічого доброго.

26

Стіл був накритий білою полотняною скатертиною, на якій красувалися глиняний, розписаний від руки посуд, кольорові склянки, різні за формою столові прибори, вазочка з хлібом і маленька свічка в центрі.

— З ними все добре, вони ночуватимуть у пані з Японії. Моя донька сказала, що вони вже заприятелювали і що пані називає її Сюзі-сан. Не розумію, зазвичай вона терпіти не може, коли її називають Сюзі. Каже, що та жінка мені точно сподобається і що вона пригощала їх найсмачнішим супом, який їй коли-небудь доводилося їсти. Здається, їй кортіло розповісти мені ще дещо, однак я вирішила не допитуватися.

— Побічні наслідки катастрофи, — весело підморгнув Ґвідо, — сподіваюся, моє різотто буде не гіршим за суп Іроко.

— Це ж той самий запах, який я відчувала у машині. Як я могла його відразу не впізнати? — Елена понюхала різотто.

— Ти була не в собі.

— О, тоді виходить, що зараз я оговталася, бо цей запах здається мені просто неймовірним.

Ґвідо підняв келиха:

— Як казав мій батько, краще померти насолоджуючись, аніж тупо чекати смерті. Елено, я дуже щасливий, що зустрів тебе.

— Я теж, — відповіла вона, дивлячись йому в очі. — Зараз мені хотілось би змінити ім’я, адже віднині я почуваюся іншою особою.

— Цікаво. І як би ти хотіла, щоб тебе називали?

Елена скуштувала рис. Здавалося, всі смаки такі яскраві, такі впізнавані: смак кожної окремої зернинки, радікйо, гриби, пармезан.

— Смакота, і цей хліб — теж, — сказала вона, кусаючи великий окраєць.

— Його пече одна пані з селища Амелія; як на мене, найкращий хліб в окрузі. Ну, то яке ім’я ти собі вибрала?

— Я не розповіла тобі, як почався мій сьогоднішній день... я поцупила продукти в супермаркеті.

Елена розповіла про блекаут і паніку на касах. Про те, як вислизнула надвір із візком, коли розчахнулися двері. Ґвідо дивився на неї й недовірливо хитав головою.

— А якщо я зватиму тебе Кармен? Кармен-дикунка... Кармен... Кармен... та ні, — вирішив, — Елена пасує набагато краще. Елена Троянська, провокаторка воєн, — куди вже далі? Поглянь, який вплив ти маєш на мене.

Ґвідо повторював її ім’я знову і знову, ніби пробував на смак:

— Елена...Елена... мммм... Елена.

— Припини, а то ми так і не довечеряємо.

— Ти не можеш встати з-за столу, поки не спробуєш мій фірмовий омлет із трюфелем і не доп’єш пляшку «барбери».

Елена спостерігала за Кармен — за тією жінкою, що залишалася ув’язненою в ній, можливо, вже протягом багатьох років, іще відтоді, як тільки народилися її діти. Вона її захоплювала і разом з тим лякала. Замислилася на мить, що їй з нею робити, але згодом вирішила, що краще зараз про це не думати. Поглянула на Ґвідо, котрий повертався з кухні з пательнею в руках, від якої линув аромат масла, яєць і трюфеля. Скуштувала той омлет, що просто танув у роті, і знову відчула, як його тягне до неї. Їжа та вино діяли на неї збудливо, викликаючи у всьому тілі тепло, що розливалося аж до кінчиків пальців і змушувало почуватися гарною, бажаною. Саме в ту мить, коли все навколо неї розпадалося на друзки.

Після вечері вона допомогла Ґвідо прибрати зі столу, навести лад на кухні, нагодувати Орцо. Потім Ґвідо запропонував вийти прогулятися.

— У таку погоду?

— Обожнюю ходити лісом під дощем, там такі запахи, яких в інший час не відчуєш, — пояснив він.

Вони вдягнулись, узяли великий ліхтар і вийшли надвір із собакою, що радісно махав хвостом, стрибаючи навколо.

Ноги грузли в багнюці, а вони йшли по м’якому килиму з гнилого листя і сухих гілок, що пахнув землею і мохом, грибами, підліском і загадковою тишею. Шум дощу й вітру в кронах дерев був дуже сильним. Вона вчепилася за руку Ґвідо, тому що боялася. Почувалася тут чужинкою, гостею у цьому святому місці, про закони й традиції якого навіть гадки не мала. Стовбури дерев, освітлювані ліхтарем, здавалися велетенськими бовванами, хранителями давнини; навіть не уявлялося, як у когось може піднятись рука їх спиляти. Раптом Орцо завмер на місці й нашорошив вуха. Якийсь незвичний звук. Шурхіт посилився, глухе шамотіння по землі.

— Ось вони, — шепнув Ґвідо. Елена боялася дихнути.

— Хто?

Четверо великих диких кабанів із рохканням пробігли повз них. Один повернув голову, і на мить його очиська у світі ліхтаря, здавалося, втупилися прямо в них. Вигляд у звірів був не загрозливий, навпаки: господарі ночі, володарі лісів гордо прослідували своїм шляхом, не зважаючи на людську присутність.

29
{"b":"818033","o":1}