Їй довелося побувати в Норчії відразу потому, як страшний землетрус завдав горя та збитків усій тій час­тині Умбрії; довелося стояти перед статуєю Святого Бенедикта, оточеною численними церквами, від яких залишилися хіба що купи каміння, розкидані тут і там по землі. Тоді вона несподівано для себе відчула таку слабкість, що аж коліна підігнулися. Було щось неймовірно вразливе і неприйнятне у тому видовищі. Статуя святого, яка стояла там століттями, в усій простоті принципу «ora et labora»[9], на якому ґрунтувалася мораль цілої Європи, тепер залишилася самотньою посеред тих страшних руїн. Хто вирішує, чому руйнуватися, а чому вціліти? Будь-яка можливість знайти логіку чи сенс життя розвіялася. Від церкви не залишилося нічого, крім фасаду, що викликало відчуття неприйнятного обману: вціліла на перший погляд споруда, за фасадом якої ховалися суцільні руїни. Однак мешканці Норчії не змирилися, не втекли, а залишилися там, щоб боротись. Якщо ця злива колись ущухне, вона обов’язково повернеться до Норчії і спробує збагнути, яким чином можна знайти в собі сили, щоб пережити катастрофу.

Елена зійшла донизу. Чекання ставало все нестерпнішим. Вона підкинула дров у камін і визирнула у вікно. Тривога за дітей наростала з кожною хвилиною. Що робити? Залишатися тут і чекати? Їхати назустріч? Вона розклала подушки на дивані, поправила картину, пішла в кухню, зазирнула до комірчини, знову піднялася нагору, щоб перевірити вікна. Даремні дії, від яких її тривога лише посилилася.

На кожному повороті автівку так заносило, що здавалося, ніби вона взагалі нічого не важить. Діти принишкли, Джованні прилип носом до вікна, Сюзанна в навушниках слухала музику. Гектор дивився перед собою на дорогу і не впізнавав її — настільки вона була спотворена зливою й поривами вітру. Час від часу з темряви попереду вигулькували фари іншої машини — як котячі очі вночі — або блискавка розрізала цупку ковдру хмар, а відразу за нею лунав гуркіт грому. Не слід було в таку негоду сідати в машину, занадто небезпечно, але що вже було робити? Все трапилося так зненацька; ота дорога, яку він знав напам’ять, по якій міг їхати із заплющеними очима, тепер здавалася чужою, ворожою.

— Це все через глобальне потепління, через надмірну кількість вуглекислого газу в атмосфері, — промовила Сюзанна, знімаючи навушники, — загальна температура планети підвищується. Гаряче повітря утримує більшу кількість випарів води в холодному повітрі, а тому на посушливих територіях буде все спекотніше, а на вологих — усе частіше дощитиме. Кліматичні зміни й атмосферні явища набувають критичнішого характеру.

— А тобі звідки це все відомо? — здивовано запитав Гектор.

— Так про це навіть малюки в дитсадку знають! Чи не так, Джованні?

— Послухай, дурепо, я не ходжу в дитсадок!

— Це все наш учитель з природознавства нам товкмачить, у нього це прямо якийсь пунктик. Однак, як на мене, він каже правду: ми наближаємося до тотальної катастрофи. Він нам розповів, що є членом руху колапсологістів — учених, що підтримують теорію колапсу, тобто кінця світу, яким ми його знаємо. На їхню думку, вся суспільна система от-от розвалиться через цілу низку причин, пов’язаних між собою ланцюговою реакцією, на зразок доміно. І тоді вже нічого не поробиш. А ви тим часом і надалі вдавайте, ніби нічого не відбувається.

— Хто це — «ви»?

— Як хто, татку?! Все ваше покоління невдах і боягузів.

Знову кольнуло під серцем. Страх смерті. Гектор глибоко вдихнув і відповів:

— Проте тобі подобається жити у теплій хаті, мити через день голову, кататися у зручній машині, купувати нові ганчірки за десять євро, їздити на відпочинок, їсти здорову й смачну їжу.

— Я мию голову лише двічі на тиждень за три хвилини, — встряв у розмову Джованні, — таким чином економлю воду, завжди вимикаю світло, яке ви залишаєте увімкнутим у порожніх кімнатах, і не їм м’яса, тому що тварин слід оберігати.

— О Господи, діти! Не все так просто, як вам здається! — заперечив Гектор.

— Але ж ви нічого не робите для того, аби щось змінити! — розпачливо вигукнула Сюзанна.

— Я й не знав, що подорожую у компанії двох затятих борців за екологію! Це ваша мати так вас нацькувала! — відповів Гектор. — Однак в одному ви таки маєте рацію: далі так жити не можна, я і сам уже давно про це думаю. І останні критичні атмосферні явища є яскравим тому підтвердженням. Проблема в тому, що змінити все не так просто. Знаєте, у нас, невдах та боягузів, теж траплялися сварки з попереднім поколінням наших батьків... і зруйнувати економічну систему, утворену двісті років тому... можливо, вам це вдасться. Послухаймо, яким чином ви думаєте вибиратися з пастки, куди потрапило людство?

— У яку ви самі його загнали! — уточнила Сюзанна.

— Згоден, важливо знайти винуватців, однак ти, знаючи всі ці речі, що збираєшся робити? — запитав Гектор.

Йому справді було цікаво дізнатися думки, що роїлися в доньчиній голові. Вона змінювалася з кожним днем; сьогодні могла бути витонченою, як метелик, а вже завтра перетворитися на палаючий від пожежі ліс. До того ж була в ній така сила, така впевненість у собі, якої Гекторові завжди бракувало, яка змушувала його пишатися нею і разом із тим її побоюватись.

— Я ще й сама не вирішила, — відповіла Сюзанна серйозно, — якраз обмірковую. Але гадаю, що мені хотілось би піклуватися про рослини. Зокрема про ліси. Ліси — це бездоганна модель розвитку, життя у спільноті, в гармонії, у співробітництві, де нічого не викидають, адже в лісах відбувається стільки всього, що ти навіть уявити собі не можеш. Наприклад, останні дослідження вчених доводять, що дерева через коріння спілкуються одне з одним, допомагають одне одному, захищаються. Ми з мамою про це говорили; у тій книжці про гриби, яку вона зараз перекладає, якраз ідеться про такі речі. Тобто ліси — це модель виживання і для нас, людей.

Гектор вражено мовчав. У її віці йому таке навіть на думку не спадало.

Щось маленьке й темне несподівано перебігло через дорогу. Гектор різко загальмував, колеса втратили зчеп­лення з дорогою. Автівку занесло, вона обкрутилася навколо власної осі і врізалась у стовбур дерева на узбіччі дороги. Гуркіт при цьому стояв страшний, але ще страшнішим здалася тиша потому.

Подушка безпеки придавила його до сидіння. Він час­то закліпав очима. Дихати було важко. Кров стугоніла у скронях. Повернутися, щоб поглянути на заднє сидіння, не вдавалося. Хотів закричати, однак голосу не було. Його поранило? Спробував поворушити ногами. Ззаду почувся чийсь стогін. Відстебнув пас безпеки, вхопився за ручку, носаком вдарив по дверцятах, щоб відчинити. Кинувся до задніх дверцят, ті розчинилися відразу. Його діти сиділи непорушно з широко розплющеними від страху очима. «Джованні, Сюзанно, ви як? З вами все добре? Вас не поранено?» Такі прості слова, примітивні, але чомусь застрягли в горлі, ніби в’язні його враженого мозку. Обома руками він обхопив голову Джованні, поплескав: усе добре, все добре? ти як? Цілував лоба, голову, волосся, щоки, шкіра в сина здавалася крижаною від переляку. Допоміг малому відстебнути пас, затим перебіг на бік доньки, яка вже сама вибиралася з автівки. Завмерла прямо перед ним. Притиснув міцно до себе, ніби хотів злитися з нею в єдине ціле. Обдивився всю, обмацав. Ніяких поранень, ніяких слідів крові. Повернувся до Джованні, витягнув його з машини, підхопив на руки. Той не пручався, тіло обм’якло, як у ляльки. Він обережно опустив сина на землю, щоб перевірити, чи зможе той встояти на ногах. Ніяких поранень, ніяких слідів крові. Хлопчик іще був кволий, однак поступово приходив до тями, ніби прокидався після сну.

— Татку, — промовив непевно, — там... там щось є.