Вона зупинилася біля супермаркету на околиці селища. Коли стояла в черзі до каси, почула, як хтось назвав її ім’я.

— Добрий день, Елено!

— Ада! — здивовано вигукнула вона.

— Яким вітром до нас?

— Захотіла пообніматися із деревами.

— Дай-но краще я сама тебе обніму! — промовила літня жінка, притискаючи її до себе. Він неї приємно пахло сухими квітами, сніжно-сиве волосся зібране в акуратний пучок. Елена знала її ще з дитинства. Ада працювала лікаркою у лікарні, де померла її мати. А коли пішла на пенсію, перебралася до цього села, щоб присвятити себе численним захопленням, одним із яких було малювання.

Мати померла, коли Елені виповнилося десять років. Вона ніколи й нікому не розповідала, щó залишилося в її згадках про ті дні, ніби огорнуті в пам’яті густим туманом, про ту страшну прірву, куди могла провалитися від найменшого необережного кроку і тому завжди намагалася триматися від неї якомога далі. Дитячий острах, що вона теж помирає, заборонене й нестримне бажання справді померти, щоб долучитися до матері на небесах чи в будь-якому іншому місці, куди та потрапила, прагнення кинутися вниз щоразу, коли опинялася біля розчиненого вікна. Впасти або полетіти геть, не мало значення. Неспроможність дорослих називати все своїми іменами, неймовірне лицемірство, яким була оточена смерть, з наступною відмовою від будь-якої втіхи чи відповіді на загадку, як це мама може назавжди покинути свою доньку. Безсонні ночі в домі тітки й дядька, що взяли її до себе, почуття провини, сором через те, що вона — не така, як усі, присяга самій собі, що вона ніколи й нізащо не матиме власних дітей. Ада першою дізналася про те, що Елена завагітніла, першою, кому вона могла розповісти про те, що з нею сталося.

— Послухай, чому б тобі не прийти до мене завтра на вечерю? Якраз і розповіси мені все. Ми вже так давно не бачилися, — запропонувала Ада. — Тут так холодно, як у холодильнику!

Елена на мить замовкла; їй хотілося побути на самоті, вона боялася витягнути на поверхню біль, яким могла просто захлинутися. Але від Ади можна було нічого не приховувати, від неї в Елени ніколи не було таємниць.

— Добре, завтра о восьмій. Я принесу вино, — відповіла вона, кивнувши в бік стелажів із пляшками з вином, — і каштани з Румунії.

— Домовились, я чекатиму.

Останню частину дня вона продлубалася у саду. Спекотне літо його практично знищило. Земля була така тверда й суха, що неможливо було загнати лопату, щоб хоч би трішки її підпушити. Вже через кілька хвилин Елена понатирала собі водянки на руках, хоча й працювала в рукавицях. Перевірила рівень води в колодязі: він іще ніколи не був таким низьким. Почувалася в гармонії з деревами й кущами, що так прагнули води: із кущем лаванди, заростями лавра та розмарину, яким доводилося тягнутися корінням усе глибше й глибше, щоб відшукати ресурси для виживання. Кому вода була потрібніша? Трояндам чи жасмину? А з деревами що їй робити, щоб хоч якось полегшити їхні страждання від посухи?

Елена глянула на блакитне небо: ані хмаринки. Коли нарешті підуть дощі, вони проллються на землю стрімкими, руйнівними потоками, збігаючи по глинистому ґрунту і зносячи із собою все те, що повинно міцно в ньому триматися. Вона спітніла, однак почувалася краще, їй вдалося трохи втамувати внутрішню тривогу.

Вона покупалася в душі, намагаючись витратити якнайменше води, затим одяглась і пішла посидіти в саду. Нестримно закортіло курити. Згадалася жінка-малійка, з якою вона зустрілася вранці. Де вона ночувала? Чи була в неї якась домівка, чи вона тільки те й робила, що перескакувала з однієї машини в іншу, з одного матраца на інший? Не могла собі уявити. Помилувалася долиною Тибру з її умбрійського берега — своєю найулюбленішою панорамою з дитинства. Попри все пережите, цей краєвид і досі змушував її зазнати особливого відчуття, чогось на кшталт вдячності, належності до цього краю. Подумала про своїх дітей, уявила, як Гектор готує їм вечерю. Подумала про книжку, яку перекладала, про те, скільки зусиль доведеться докласти людству, щоб і надалі жити на зруйнованій ним планеті. Пішла спати рано, після легкої вечері, і спала так солодко й міцно, як їй уже давно не вдавалося.

Він поїхав до офісу автобусом, чого не робив уже багато років. Поглядав навколо себе збентежено: оці всі люди, куди вони їдуть, чим займаються у житті? Автобус був напхом напханий і просувався ривками. Вимушена тілесна близькість із подібними йому, — кого, якщо говорити по правді, він не вважав собі подібними, — здалася йому абсурдним посяганням на його особистий простір. Відчуваєш чийсь запах, кого не знаєш і більше не побачиш у житті, — який у цьому сенс?! У якусь мить відчув, що задихається. Вирішив зійти й добиратися далі пішки. Йому не хотілося йти до офісу, натикатися на погляди колег, німі запитання, що читались би у їхніх очах. Єдиною втіхою була Клаудія, без неї він би взагалі ні на що не відважився.

Прийшов на роботу спітнілий від ходіння й аномальної спеки. Відразу пройшов до свого кабінету. Серце шалено калатало. Знову майнула думка, що з його тілом відбувається щось страшне. Перехопило дихання. У їхньому офісі йому часто доводилося чути про так зване «вигорання на роботі». Раніше це визначення здавалося йому дурним і безглуздим. Невже і з ним таке сталося? І чому? Справи йшли непогано, навіть дуже непогано. Ні, це щось інше, неясне й підступне. Слово «колапс» тепер часто крутилося в нього в голові.

Він відповів на кілька імейлів, зазирнув у робочий щоденник, побачив, скільки накопичилося перенесених засідань, запланованих робочих поїздок, ділових зустрічей, угод, які слід було підписати або обговорити, візитів до адміністративних установ, де треба було посваритися, бюрократичних справ. Усе це здалося йому раптом таким важким, складним, недоступним для вирішення. Подумалося, що в усьому цьому немає ніякого сенсу, — так, ніби тримав у руці порожню оболонку якогось фрукта, а сам фрукт уже з’їв хтось інший. Він повернувся з відпустки лише місяць тому, а вже почувався таким виснаженим.

Увійшла Клаудія, принесла документи.

— Чао! Ну, і вигляд у тебе... ти добре почуваєшся?

— Не дуже, якщо чесно. Сам не знаю, що зі мною відбувається. Боюся, що захворів.

— Це називається іпохондрія, може виникати як наслідок стресу. Заспокойся, подумай, і сам збагнеш, що немає причин турбуватися. Все буде добре.

— Легко тобі казати...

— Побудь трішки зі мною, я тебе враз вилікую, — спокусливо всміхнулася Клаудія.

Вона завжди вміла знайти потрібні слова. Життя Клаудії здавалося йому набагато простішим, аніж його власне, і цим заспокоювало. Вона закохалася в одруженого чоловіка, що було найкращим способом самозахисту. Завжди на все погоджувалася, не набридала, не просила нічого, крім незначної кількості його часу. А він сам, що він до неї відчував? Чи зважився б колись покинути дружину й дітей заради неї? Гектор ретельно уникав думок про це, тому що наперед знав відповідь. Досі він тривалий час ніби перебував на роздоріжжі. Але тепер усталений порядок речей летів шкереберть.

— Згода, спробую викроїти час. Обіцяю.

Та згодом офісні справи навалилися на нього горою. Засідання за засіданням, телефонні дзвінки, ускладнення по роботі, проблеми, загальний брак професійності персоналу. У нього складалося враження, ніби без нього нічого не вирішується, без його втручання вся робота стоїть на місці. На щастя, він більше не втрачав дару мови, як минулого дня. Йому вдалося попри значні труднощі керувати всіма справами. Коли Клаудія вдруге постукала в його двері, була вже п’ята вечора. Він виринув з робочого ритму, як із болота. Забув зателефонувати своїй матері, щоб та забрала Джованні. Вхопився за мобільний.

— Мамо, вибач, там Джованні... у нього танці, — поспіхом пробубонів.

— Синку, якби ми чекали на тебе... ми вже у роздягальні спортзалу. Не хочу тобі дорікати, але твій син засмутився. А твоя дружина куди поділася? Ти о котрій годині будеш удома? Бо в мене теж, як ти розумієш, є свої справи.