— Я їх добре знаю, оту четвірку, вони завжди тут пробігають, інколи навіть до будинку наближаються. Ось чому в мене немає городу, до того ж полоти городину — це не для мене.

— А мені б хотілося, — сказала Елена, яка все ще ніяк не могла оговтатись після такої зустрічі.

— Ми — гості на цій землі. Коли поряд з’являються тварини, це — найперше, що мені спадає на думку.

Вони ще трохи гуляли густим лісом, аж поки Елена не втомилася.

— Я хочу повернутися додому, — сказала, але не знала, яке «додому» має на увазі.

Вони розвернулися, повернулись до будинку, зняли мокрий одяг.

Ґвідо пішов ставити воду на вогонь.

— Я приготую тобі трав’яний чай, а потім відправлю у ліжко.

— А ти зі мною не підеш?

— Я люблю працювати вночі, а ця ніч — ще й особлива, адже ти спатимеш у моєму ліжку, це ж треба! — промовив Ґвідо схвильовано. — Я — неймовірно щасливий чоловік.

— Як гадаєш, дощ закінчиться? — запитала Елена, позіхаючи. Запитала, як мала дитина, що потребує тільки того, щоб її заспокоїли. Простирадла пахнули тілом Ґвідо. Він довго погладжував їй спину, поки вона не поринула в глибокий сон.

Наступного ранку, коли Елена прокинулася, вона побачила його поряд із собою: його сильне, струнке тіло, ямочку на підборідді, уважні очі, що її вивчали. Він міцно притиснув її до себе.

— Аромат лосьйону після гоління, — прошепотіла Елена, проводячи долонею по його гладенько виголених щоках, — а я раніше вважала, що шукачі трюфелів усі бородаті.

— Усі, крім мене, — сказав Ґвідо, перекинувши її на себе. — Ти легесенька, як пушинка.

Волосся Елени впало йому на обличчя, лоскочучи йому ніс; вона спробувала відкинути пасма рукою, але марно.

— Нехай. Я зроблю тобі гарну заколку з дерева, щоб його збирати. Все одно боятися мені вже більше нічого: серце ти мені вже простромила наскрізь.

— Ти сам посадив мене до себе в машину; міг покинути там, де була.

— А от і ні. Не міг. Ніяк не міг. Але тепер я не маю наміру тебе відпускати. Ходи до мене.

Їй дуже хотілося назавжди залишитися в цьому ліжку, забувши про все решту: родину, повінь, екологічну катастрофу, переклад, який вона повинна була здати, обіди, вечері, школу й гуртки, друзів, родичів, неділі, кінець світу, підшивання штанів, прибирання в кухні, книжки для читання — усе. Тіло Ґвідо здавалося їй єдиною правдою, що могла допомогти їй вижити, що могла її врятувати. Можна було вдати з себе зниклу безвісти; хто б шукав її в лісі у тому скляному будинку, оточеному дикими кабанами? Знала, що Ґвідо думає про те саме; знала по тому, як він її цілував, пестив, як кохався з нею.

Однак треба було боротися, дбати про дітей, щоб вижили, годувати їх, захищати від епідемій. Треба було страждати, мучитися і плакати, щоб добитися свого, виступати проти людської дурості, пихатості, невігластва. Багато хто помер би; невідомо, скільки потонуло б у повенях; сотні загинули б під руїнами будинків і розвалених мостів, на залитих водою дорогах, у зсувах ґрунту, в багнюці, від холоду й голоду. Адже саме таке майбутнє чекало на світ, яким би безглуздим воно не здавалося. Їй хотілося померти в обіймах цього чоловіка, котрий так міцно притискав її до себе, що змушував почуватися найдорожчим скарбом у цілому світі. В ту мить їй згадався Джованні — як вона любила дивитися, коли він танцює, як він намагається навчитися новим рухам під час занять з балету, слухаючи музику; згадала про неймовірну свободу, яку виявляв її малий синок у танці, про його задоволення від можливості почуватися самим собою. Пригадала тіло Сюзанни, що змінювалося, її вроду, її витончене і ніжне личко, її таємничу усмішку. Подумала про Гектора, який чекав на неї вдома, і на неї накотилася глибока туга за тим, що було в них колись у минулому. Вона ні краплі не шкодувала, відчуваючи себе щасливою через те, що кохалася з іншим чоловіком. Навпаки. Хіба що гадки не мала, як зуміє утримати разом обох жінок — Елену й Кармен, Кармен та Елену, — що живуть у ній. А ще — їй було дуже страшно.

— Ґвідо, — промовила вона зі сльозами на очах, — мені пора. Треба їхати, подивитися, що там із садибою Червоного Бука. І машину треба забрати. Мені пора, — повторила, ніби переконуючи саму себе.

— Я знаю, — відповів Ґвідо, — я цілу ніч про це думав, я відвезу тебе; гадаю, нам краще поїхати разом. Тримай, — він простягнув їй статуетку русалки, — не забудь оце.

— А тепер що робитимемо? — запитав Джованні, як тільки прокинувся. Йому знадобилося кілька хвилин, перш ніж він збагнув, де перебуває. Насамперед пішов погладити Пандору.

— Як твоя лапка? — запитав у неї. — Можливо, нам слід повторити процедури.

— Так, — промовив Гектор, — я зараз усе зроблю.

На сніданок Іроко приготувала яйця, хліб з маслом і паростки сої.

— Спершу сніданок, — сказала, — а потім — душ. День буде довгим і нелегким, а тому слід набиратися сил.

Сюзанна ще спала, загорнувшись у картату сорочку Ове. Гектор з Іроко з розумінням перезирнулися.

— Сьогодні наша черга відшукати свої другі половинки, — зітхнувши, промовила Іроко, — мій чоловік учора увечері сів на потяг: побачимо, куди він зможе ним доїхати. І оцим подорожам по Європі та по світу, ніби так і треба, теж кінець приходить.

Гектор подумав, скільки йому довелося подорожувати по роботі за своє життя. Не було такого тижня, щоб він не побував принаймні у двох різних куточках Італії та Європи, інколи навіть Африки чи Азії, — скрізь побував. Спершу той досвід його тішив: побачити нові краї, познайомитися з новими людьми, їхніми традиціями, соціальним устроєм, скуштувати нові страви, почути нові мови. Однак з часом робити це йому було все важче, рідко коли вдавалося досягти значних успіхів, і все здавалося щораз безглуздішим. Таке враження, ніби люди тільки те й робили, що встановлювали нові правила, укладали нові закони і чинили всілякі перешкоди, перетворюючи його роботу на пекельні випробування. І разом із тим здавалося неможливим запровадити механізми для спрощування. Інколи йому здавалося, ніби він сів у швидкісний потяг і не має змоги зійти. Йому хотілося поговорити про це з Іроко. Він іще перебував у полоні цих думок, коли почув голос Джованні, що кликав його, і аж підскочив від несподіванки.

— Татку, а який сьогодні день? — голосно запитав хлопчик.

Гектор цілком втратив почуття часу.

— Навіщо тобі це знати? — запитав, повертаючись до дійсності.

— Таточку, сьогодні п’ятниця, чи не так? Отже, завтра субота, і в мене має бути генеральна репетиція перед виставою. Мені треба негайно повернутися до Рима; наша вчителька з балету мене приб’є, якщо я не з’явлюся.

Гектор, не розуміючи, вирячився на нього. Зрештою, збагнув, про що йдеться, глибоко вдихнув і взявся пояснювати:

— Не думаю, що хтось проводитиме репетицію. Якщо чесно, то й вистави не буде. Можна сказати, що в Римі зараз не до вистав через цю зливу, яка ніяк не вщухає, через повінь на Тибрі, — тобто ситуація справді критична...

Оченята Джованні налилися сльозами. Досі все нагадувало йому якусь незвичайну забавку, пригоду, але несподівано він ніби все зрозумів.

— Я хочу поговорити з мамою, — сказав серйозно.

Тим часом прокинулася Сюзанна, підійшла до брата і щось прошепотіла йому на вухо. Джованні уважно її вислухав і, здалося, трохи заспокоївся. Іроко, що уважно спостерігала за цією сценою, наблизилася до малого:

— Виходить, ти у нас — справжній танцюрист? Це ж просто чудово! Мені шкода твоєї вистави, дуже хотілось би її побачити, однак якщо тобі треба трішки потренуватися, розім’яти м’язи, у мене є тут одне місце, яке тобі обов’язково сподобається.

Іроко взяла його за руку і повела на другий поверх. Собача, кульгаючи, пошкандибало слідом; Джованні підхопив його на руки, щоб занести нагору сходами. Нагорі виявилася кімната зі світлою дощатою підлогою, зі скляними стінами, які з одного боку виходили на ліс, а з другого — на скелю Орте і на долину.