— Гей, ти! Не бачиш хіба, шо я тут на роботі?! Шуруй звідси!

Жінка була висока, у коротеньких шортах, що залишали оголеними міцні смагляві ноги, і в блискучому червоному топі, який тісно обтягував груди. Елену вразила її зачіска: ціла архітектурна конструкція з численних закручених кісок, яка нагадувала Вавилонську вежу.

— Вибачте, — промовила несміливо Елена, — сигареткою не почастуєте?

— Ти диви! Знайшла кого просити!.. Мене, шо сама ледве з голоду не здихає!

— Так, розумію. Я зазвичай не палю, а тут чомусь раптом закортіло.

— Ти шо, божевільна? Може, он звідти втекла? — запитала жінка, махнувши рукою кудись у далечінь. — Ще й викати мені надумала!.. от чому мені попадаються самі пришелепкуваті?!

— Ні-ні, я не божевільна. Просто... мені дуже погано.

— Шо ж із тобою поробиш? На, тримай. Та якшо хто зупиниться, зникни й не відсвічуй! Ти хоч припалювати вмієш?

Елена кивнула.

— Я колись палила, в юності. Потім пішли діти, подорослішала... покинула, — пояснила.

— Я б і сама покинула, бо дорогі вони, ці цигарки. Та й на пачку дивитися гидко через зображення з чорними легенями на ній... Але потім як подумаю: а шо тоді в мене залишиться доброго? Шо робитиму весь той час, поки стоятиму отут і чекатиму, коли мене хто покличе в машину?

— Ти звідки родом? — запитала Елена.

— Із Малі. Знаєш, де це? Питаю, бо ніхто й ніколи не знає, де воно є, те Малі. Решта дівчат — усі нігерійки.

— Так, я знаю, де Малі. Я колись переклала книжку однієї малійської письменниці.

— Я так і знала, шо ти — з учених, по тобі зразу видно... і як тобі ота книжка, яку ти переклала?

— Дуже сумна.

— Так само, як і наше життя, — стенула плечима жінка. — Шо ж поробиш: коли довелося народитись у глухому селі в задрипаній країні на задвірках Африки, то нічого гарного чекати в житті не доводиться... треба було мені зразу це збагнути... а я...

— А ти?

— А я напридумувала собі дурниць. Європа, Італія, робота... і поглянь, де опинилася: хвойда на купі сміття, — розвела руками кругом себе жінка, — ось вона, моя домівка! Гарна, правда?

У Елени паморочилося в голові — напевно, від цигарки. Вона обперлася рукою на плече повії, щоб не впасти, відчула, як від тієї пахне — деревом і потом, а ще — дешевим парфумом, купленим на базарному прилавку. Сама не знаючи, як і чому, вона опустилася на коліна, впала в обійми жінки і розплакалась, як мала дитина.

— Дай-но вгадаю... твій чоловік завів собі другу... сподіваюся принаймні, шо по хвойдах не таскається. — Жінка розреготалася, сміх у неї був гучний, розкотистий, від якого тряслися груди й ота вежа з волосся на голові. — Вибач, золотко, я тут такого набачилася!

Елена глянула на неї, витерла сльози зворотною стороною долоні, шморгнула носом та й собі розсміялася.

— Деякі чоловіки можуть здатися на перший погляд добрими й порядними, але насправді в усіх одне на думці. І оті, шо вдають із себе таких набожних, як оті, шо в моїй країні... та ні, ті ще гірші. Годі тобі, було б чого плакати! Ось побачиш: ти теж знайдеш собі нового гарного парубка!

— Як тебе звати? — запитала її Елена.

— Рокія, але тут мене називають Лізою, та я не ображаюся. Так мене прозвав один із моїх перших клієнтів. Знаєш, як то буває: я нагадувала йому когось, може, його перше кохання, — хто його зна. — І знову вибухнула своїм розкотистим, щирим сміхом.

— А не боїшся заразитися якимись хворобами?

— Так я ж он яка здорова! — відповіла та, показуючи мускули. — Бережуся, як можу. Поки шо, тьху-тьху, не жаліюся.

— Скільки тобі років?

— Двадцять три.

«Двадцять три роки, а вже стільки життів прожила», — подумала Елена.

Загальмувала якась машина.

— О, а ось і Антоніо — пунктуальний, як той швейцарський годинник. Вибач, золотко, тобі краще забиратися звідси. Не переймайся ти так, мужики — вони такі, не варто через них побиватися, — сказала Ліза, поправляючи топ.

Часу на прощання не було. Елена сіла в машину, звільнивши місце для автівки Антоніо. Дивилась на жінку через дзеркальце заднього огляду, аж поки дорога не повернула.

Не переймайся ти так... Слова Рокії все лунали в її голові. Вона мала рацію, не можна розкисати. Елена збільшила гучність музики по радіо, опустила скло на вікні, натиснула на педаль акселератора і почала підспівувати Едді Веддеру, який так їй подобався. Society, you’re a crazy breed. I hope you’re not lonely without me[7]... Її волосся розвівалося на вітрі.

Він відчув, як щось тепле заворушилося поряд. Спершу не второпав, що воно, але потім згадав про Джованні, який, напевно, заліз до ліжка серед ночі так тихо, що він не почув. Обняв малого, вдихнув його чистий запах, погладив по гладенькій шкірі і по тому тендітному тільці, яке викликало в ньому надзвичайну, майже болісну ніжність.

— Татку, молока немає! — почув голос Сюзанни з кухні.

Реальність завжди навалювалася на нього зненацька, перш ніж він встигав до неї як слід підготуватися. Його дружина пішла з дому. Звісно, він не міг за це їй дорікати, але все одно злився. Розумів, що йому хочеться розповісти їй про те, що сталося вчора в офісі, але знав наперед, що через кілька днів уже не зможе. Таким чином іще одну таємницю буде приховано на дні їхніх стосунків, від чого вони колись таки проваляться у ту прірву.

— Іду! — крикнув він у відповідь. — Джованні, прокидайся, час у школу, — обережно потряс сина за плече.

Яке право мав він порушувати сон дитини? Було щось святе в тому солодкому забутті, у недоторканній таємниці кожної особи. Він ніколи не хотів спати з Клаудією, сам не знав, чому: чи через небажання дивитися на неї уві сні, чи щоб вона на нього дивилася. Однак її тіло все одно здавалося йому доступнішим, аніж тіло дружини.

Джованні розплющив очі:

— Тату, мені ще так хочеться поспати!

Потім раптом підхопився:

— Мама не повернулася?

Гектор помітив, як в очах сина промайнула іскра тривоги.

— Ні, — відповів він якомога м’якше, — їй довелося поїхати на кілька днів; але ти не хвилюйся, адже я тут, із тобою.

— Мені наснилося щось дивне, — сказав Джованні, — такий собі будинок із земляною підлогою, а прямо з підлоги всередині ростуть дерева. Така гарна оселя, і мамі вона подобалася. На одному дереві було гніздечко, а в ньому — пташенята. Співали без упину, хіба що вночі мовчали. Уявляєш, як дивно... але то було б так чудово, — додав, — мати отаку хату-ліс із звірями всередині... я б там залюбки жив!

— Так, справді чудово. Але зараз біжи вмиватися й одягатися, а снідати підемо до бару.

Хлопчина понурив голову й неохоче зліз із ліжка.

Гектор став під душ. Відчував, що все летить шкереберть, що його усталене життя руйнується, але піклування про дітей його заспокоювало. Бути з ними, виконувати батьківські обов’язки здавалося значно легше, ніж вирішувати, як надалі поводитися з жінкою, котра багато років була поряд із ним; на це не існувало ні законів природи, ані соціально-культурних настанов. Його батько, можливо, ні разу глибоко не замислився над цим питанням, а його мати вирішила мовчки миритися з таким подружнім життям попри численні зради, про які всі знали, але ніколи не говорили. Вийшов з-під душу, ретельно поголився, обтер обличчя лосьйоном і пішов одягатися.

— Ви готові? — крикнув дітям.

Джованні, ще й досі в трусах, розставляв на поличці Барбі.

— Ти ще й досі не вдягнувся?! — дорікнув батько.

— Татку, я не знаю, що мені вдягти.

— Не забувай, що тобі вже дев’ять років! Швидше! — підганяв його Гектор, відкриваючи шафу для одягу. — Чис­ті труси, штани й поло, що тут складного?! Не примушуй мене втрачати терпець!

— Шафа, яка розмовляє, збожеволіла, — промовив Джованні, який іще був цілком занурений у гру своєї уяви.

Знов ота історія із Барбі... Багато років вони з Еленою бідкалися, не знаючи, що робити. Відтоді, як Джованні навчився писати листа Дідові Морозу, він просив у подарунок тільки Барбі, Вінкс та Маленького Поні. Жодного разу трактор, машину чи лего. Вони з дружиною годинами обдумували, як повестися. Син, так не схожий на інших хлопчиків, зовсім не такий, про якого він мріяв, навчив його неоціненній мудрості: кожна дитина має право виражати свою натуру — те, що йому в дитинстві не дозволялося ніколи. Спершу йому було дуже важко зрозуміти й прийняти це. Чому Джованні не хоче бавитися у ковбоїв та індіанців, як він малим бавився з друзями? Чому йому байдуже до футболу? Джованні цілком зруйнував його уявлення про роль батька, про те, щó слід передати синові, чому навчати і що робити разом. Роззявивши рота, він змушений був спостерігати, як малий, пов’язавши голову хустинкою, витанцьовував перед його очима сцену прибуття принцеси до крижаного палацу з мультфільму «Крижане серце». І, зрештою, мусив визнати, що виходило це в малого просто чудово.