Йому не вірилося, що лише кілька годин тому він блукав під зливою у стані цілковитого розпачу. Не вірилося, що лише кілька днів тому він безтурботно походжав коридорами свого офісу, сам не знаючи, що він там робить. «Як усе по-дурному, складно, несправедливо», — подумав, однак його мозок відмовлявся скласти докупи всі частинки мозаїки, надто вже їх було багато. Він подумав про Клаудію, про свою колишню ілюзію, ніби поряд з нею все у світі могло на мить стати простішим, природнішим, кращим.

— От ми й приїхали, — промовила Іроко.

Гектор вискочив з машини, допоміг вийти Іроко і побіг шукати своїх дітей.

З-посеред густого лісу визирнула галявина, на ній стояла прямокутна будівля зі скла й дерева. Невідомо звідки раптом вискочив пес.

— Орцо, ходи-но сюди, я тебе з кимось познайомлю! — вигукнув Ґвідо, виходячи з машини. Пойнтер кинувся до нього. — Ну, ти й замазура! Навіть незрозуміло, якого ти кольору!

— Зараз спробую вгадати, — промовила Елена, почекала, поки собака її понюхає, а потім почухала його обережно за вухом.

Орцо плигав і гавкав на радощах.

— Я повернувся раніше, ніж передбачалося! — звернувся до нього Ґвідо. — Задоволений? Ходімо, Елено, всередину, поки ми знову не змокли до нитки.

Елена роззирнулася довкола. Відразу зі входу відві­дувачі потрапляли до великої кімнати із заскленими стінами, що радше нагадувала оранжерею, ніж світлицю: все приміщення було заставлено диванами з вишитими подушками, стоси книжок лежали тут і там на підлозі, привертали увагу низенький столик з різьбленого темного дерева, шафки, наповнені розписаними чашами, східним глиняним посудом, статуетками, вазами, музичними інструментами. Кімната здавалася просторою, світлою, затишною, незважаючи на сіру й похмуру днину. Підлогу було застелено перськими килимами, по яких так і кортіло пройтися босоніж. У приміщенні пахло деревом і теплом.

— Мій собака — вихований, на дивани не залазить, — промовив Ґвідо, — цього літа мені довелося повісити штори, бо було занадто сонячно. Я вивчаю можливості для природного охолодження. Взимку — ніяких проблем, тут ніколи не буває холодно, хіба що трішки волого у такі дні, як нині.

Елена здивовано роззиралася довкола.

— А ти не казав мені, що ти — бувалий мандрівник і часто подорожуєш до східних країн...

— Я ще багато чого тобі не казав. Ходімо, покажу тобі майстерню.

Вони перейшли до іншої частини будинку, до ще одного великого приміщення, схожого за розмірами на світлицю, однак заставленого великими столами, теслярськими знаряддями, різаками, пилками і різцями, чим нагадувало столярну майстерню, з невеличким столярним верстатом і неймовірною кількістю виробів та скульптур із дерева. Елена помітила цілу колекцію черпаків і ложок.

— Оці я виготовляю для ресторану моїх друзів-японців, куди збирався відвезти трюфелі і де зараз перебуває твій чоловік.

Їй здалося дивним, що Ґвідо говорить про Гектора.

— А там що? — запитала вона, побачивши купу якогось старого мотлоху в кутку майстерні: барабан пральної машини, кран для води, дверцята від автомобіля, пів велосипеда...

— Це я знайшов у лісі минулого літа після великої пожежі. Мені кортіло зібрати те, що навіть вогонь не здатний знищити. Залишки нашої промислової ери; я іще не вирішив, що з цим робити; нехай поки що полежить, я використовую його як джерело натхнення.

— Ти знайшов увесь отой мотлох у лісі?!

— Люди користуються природою як зливною ямою: беруть, що їм треба, а на решту плювати хотіли. Якось під час одного з походів по лісу я наткнувся на двох чоловіків, що звалювали сміття з вантажівки. Ще й пригрозили мені гвинтівкою, сучі сини. Я нічого не міг удіяти, хіба що потім написати на них заяву карабінерам. Звісно, тим усе й скінчилося.

— А це що? — запитала Елена, беручи до рук маленьку дерев’яну статуетку, що зображувала русалку. Гладенька, бездоганна, вона так зручно лягла в руку, що нагадувала амулет, щоб крутити між пальцями в задумі.

— Це моя остання робота... — відповів Ґвідо. — Здається, вона якраз на тебе й чекала; візьми собі. Це для тебе.

Він обхопив її обома руками за талію:

— Це все — дари лісу. Я просто надаю їм форми. І ти теж — дар лісу. — Він ніжно провів долонею по її волоссю і погладив по щоці.

Елена відчула, як якась загадкова і могутня сила підштовхує її в обійми цього чоловіка, попри всі її принципи і бажання. Їй нестримно хотілося зруйнувати зведені нею самою бар’єри і забутися, перетворитися на іншу, відшукати свою втрачену за довгі місяці журби внутрішню силу. Тому вона першою стягнула з нього светра, поспіхом розстебнула сорочку, ледве не повідривавши ґудзики, доторкнулася до низу живота, відчуваючи його затверділий статевий орган. Світ навколо закрутився, ніби карусель. Статуетка випала з її рук.

Ґвідо поцілував її довгим поцілунком, потім підняв і, цілуючи, обережно поклав на ліжко.

— Не поспішай, — прошепотів, — я не хочу втратити навіть єдиної миті; спершу дай мені на тебе подивитися.

Він зняв із неї светра. Елена, намагаючись відволіктися й заспокоїти ритм дихання, роздивлялася довкола. Ліжко з оливкового дерева з білими простирадлами нагадувало їй готовий відпливти від берега човен. За великим вікном було видно ліс. Вона зачекала, поки Ґвідо зніме з неї одяг, не відчуваючи ані краплі сорому перед чоловіком, якого зустріла лише кілька годин тому. Їй здавалося, ніби вона входить у невідоме їй царство, де не може й не повинна нічого вдіяти, крім як віддатися на волю силам, що несли її у загадкове місце, про існування якого вона досі навіть не чула.

Як тільки обоє роздягнулися, вже було не до ніжностей. Пристрасть, запаморочення, плечі, руки, стегна, ступні, вуха... Ґвідо дивовижним чином змінював планіметрію її обрисів, ніби хотів виліпити заново. Елені здавалося, що його руки хочуть надати нових форм її тілу, — так само, як робили зі знайденими в лісі гілками й корінням. Вона почувала себе територією для завоювання. І не просила нічого іншого, крім як бути завойованою.

Перш ніж увійти в неї, Ґвідо ніжно приклався язиком до її плоті між ногами. Від незбагненного раніше задоволення її тіло й мозок пронизало мов блискавкою, з горла вирвався здушений крик. Їй здалося, що цей чоловік тримає в собі таємницю її бажання і цієї миті відкриває її для неї. Вона міцніше обхопила ногами його талію, вчепилася руками йому в плечі, і так вони рухалися й рухалися разом, то віддаляючись, то міцно притискаючись, ніби ніколи більше не мали розлучатися.

Елена знову скрикнула, цього разу голосним, диким криком, ніби випльовувала вогонь чи внутрішній вибух. Однак не випускала з себе Ґвідо, притискала його до себе, увіп’явшись нігтями йому в спину, аж поки й він теж не скрикнув і не здригнувся хвилями оргазму.

Так вони лежали якийсь час поряд, приходячи до тями, переводячи подих, із захриплими голосами, аж поки по Елениних щоках не покотилися сльози.

— Ну от, кругом сама вода, тече з усіх дір, — пожартувала вона і засміялася. — Чому ти так на мене дивишся?

— Ти мене не випустила. Ти — божевільна.

— Ні, ніяка я не божевільна. Мені просто треба було віднайти в собі колишню силу.

— Ти така гарна! — хрипко промовив Ґвідо.

— Сподіваюся, ти не звернув уваги на мої труси!

— Ще б пак! У тебе найсексуальніші труси, які мені коли-небудь доводилося бачити! Світло-блакитні з рожевими фламінго, хіба ні?

— Який сором! Я вхопила вранці перші, що трапилися під руку, тому що інші змокли під дощем... ще й ґумка розтягнута!

Ґвідо попестив її по спині й поцілував:

— Ти — мій дивовижний фламінго!

Потім підвівся і пішов до ванної. Елена дивилася йому вслід, милуючись стрункими ногами, пружними сідницями, сильними м’язами спини, незважаючи на його далеко не юний вік. Було в рухах Ґвідо щось королівське, справжня чоловіча врода. Повернувся він уже з великим рушником на талії, що прикривав нижню частину тіла аж до колін, і з тацею в руках, на якій парували дві чашки з чаєм. Елена тим часом і не думала одягатись, однак сорому не відчувала. Сама собі дивувалася, не впізнавала себе в тій жінці, що так, не вагаючись, без найменшого сумніву, віддалася пориву пристрасті. Ґвідо вмостився поруч із нею. Елена довго дивилася на нього, на його руки й ноги, зрештою провела пальцями по скуйовдженій шевелюрі.