Потім додала майже пошепки:

— Що це за дивне місце?

— Монастир! — підморгнув їй Гектор.

— Мамо, — покликав Джованні, підбігаючи до неї, щоб обійняти, — від тебе якось дивно пахне, і від твого волосся теж... тхне несвіжим яйцем.

Він на хвилинку замовк, придивився до неї уважніше, ніби вивчаючи; помітив у ній щось нове, невідоме йому, і це його збентежило.

— Але ти все одно гарна! — додав нарешті.

— І ти теж — дуже гарний! — сказала Елена. — Найкращий у світі!

Підійшла Леонора і вручила їй записку.

«Я поїхав, бо не переживу прощання. Та й хто я такий, щоб спонукати тебе до руйнування твоєї родини?! Я б собі такого не пробачив. Ти знаєш, де мене шукати, якщо захочеш бути зі мною чи просто погуляти по лісі в пошуках трюфелів. Ґ.»

Елена щосили стиснула фігурку русалки в кишені, зціпила зуби, скріпила серце і міцніше притиснула до себе Джованні.

— Мамочко, мені боляче! — запротестував він. — Я ж дихнути не можу!

Вона намагалася стримуватись, але погляди Гектора та Сюзанни не потребували інтерпретації. Спробувала вдати, що спокійна й рішуча, хоча в душі почувалась як човник посеред штормового моря, який у будь-яку мить може вщент розбитися об скелі.

Гектор відчув її стан і прийшов на допомогу, сказавши, що їм доведеться зачекати повернення Іроко з її пікапом. Імені Ґвідо ніхто не назвав. Однак, поглянувши на Пандору, що сумно, як мокре курча, припленталася знадвору, легко було збагнути, який смуток охопив їх усіх. Черниці запросили їх долучитися до служби і піти разом до церк­ви, щоб помолитися.

— Вам це не завадить, — сказала настоятелька, — у найгіршому випадку ви нічого не відчуєте. Це те саме, що гомеопатія: допомагає тільки тим, хто вірує.

«Я б і сама із задоволенням долучилася до цієї спільноти, якби не молитви. Забагато молитов, тільки почнеш щось робити, як уже слід усе кидати, йти до церкви, співати, ставати навколішки, знову підводитися. Виснажливо. Проте одна з черниць сказала мені те, що змусило мене замислитися; вона зауважила, що в наш час те ж саме відбувається з мобільними телефонами: тільки-но почнеш щось робити, як відразу чуєш «пііііп!», «біп» або «ту-ту», починаєш дивитися, і — прощавай, концентрація. Сказала, що вони в монастирі принаймні замість того, щоб отримувати некорисні, фейкові або гнітючі новини, намагаються з’єднатися з Богом, що означає, — так пояснила черниця, — з’єднатися з самими собою. Хоча, якщо чесно, мені це здається великою дурницею. До того ж вони всі — жінки. Чоловіки — вони такі, які є, але інколи, — нехай і дуже рідко! — з ними можна поговорити або разом порозважатися. Існують, звісно, і супергерої, обрані, але вони завжди не для тебе. От мені зараз, наприклад, стає млосно від однієї лише думки. Я тільки про це й думаю відтоді, як побачила його; все в ньому здається мені бездоганним, починаючи з його зовнішності. Мені трохи соромно через це, але так кортить побачити його голим. Я ще ні разу не бачила голого хлопця, крім мого брата, однак він ще зовсім малий, а тому це не рахується. Оті всі відео, які дивляться мої однокласники та однокласниці, мені не подобаються, мені від них страшно. Як на мене, певні речі мають залишатися приватними. Схоже, лише мені одній від перегляду того лайна гидко; і виходить, що саме це є однією з причин, чому інші однолітки мене уникають. Тільки от Ове на десять років старший за мене і має дівчину, яка чекає дитину. Чи не замолодий він для того, щоб стати батьком? Чи не хочеться йому ще деякий час порозважатися? Можливо, ця вагітність була незапланованою. Я думала, що у норвежців такого не трапляється. А може, він справді хоче мати сім’ю. Я от не знаю, чи хочу мати власну родину. У моїх батьків усе погано. Як на мене, вони більше не кохають одне одного. Хочуть розлучитися. Поводяться гірше, ніж підлітки, я їх терпіти не можу, коли вони так поводяться. Тобто я їх обох люблю, це нормально; я навіть трішки сумувала за мамою в ці три дні, але їхня поведінка здається мені просто неприйнятною. Думають, що ми нічого не розуміємо, а я багато чого вже зрозуміла.

Ось і зараз вони стоять поряд зі мною у цій церкві, а я відчуваю, що щось не так у їхніх стосунках. Он які напружені! У батька очі блищать, ніби ось-ось розплачеться, тільки не насмілюється. Бідний тато! Він здається мені таким нещасним! І навіть його робота, схоже, йому теж не подобається, він завжди повторює, що хоче подорожувати, податися до Норвегії, і ніколи цього не робить. Каже, що мусить піклуватися про нас, але таким чином він тільки завдає шкоди самому собі. Гадаю, в нього є коханка — напевно, молодша за нього. Здається, я її бачила одного разу в його офісі; він так на неї дивився! У всіх батьків моїх подруг є коханки, а матері вдають, що так і треба, як і моя мати. Хоча тепер уже більше не вдає. Он яка роздратована — за милю видно, що вона люто гнівається на татка. Через це й поїхала з дому. Звісно, якою ж треба бути безталанною, щоб поїхати з дому якраз у той день, коли сталася оця страшна негода! Як би мені хотілось, аби моя подруга Ірена була зараз тут! Принаймні можна було б виговоритися з кимось замість того, щоб тримати все в собі. Вона б мене зрозуміла, її батьки теж розлучаються. Ні, вирішено: не буде в мене ніякої родини, і в неї теж не буде, ми разом подорожуватимемо світом, будемо знайомитися з тисячами людей, аж поки не відшукаємо місце, де захочемо оселитися. Звичайно, якщо так піде й далі, гарних місць для життя у світі залишиться небагато.

Черниці сказали мені, що вони створюють повсюди осередки спротиву, куди залучають непокірних осіб, кот­рі виступають проти системи, яка перетворила нас на споживачів товарів, що руйнують землю. А коли замислитися, хто керує цією системою? Так, звичайно, всі ті мегаломани — каліфорнійці, китайці або росіяни чи корейці, — мільярдери, коротше. І, зрештою, ніхто не знає, що станеться насправді. Можливо, вимремо всі, що й на краще, однак тим часом треба знайти спосіб якось жити далі. Буду вивчати хімію та біологію; гадаю, це єдиний спосіб щось второпати і спробувати якось виправити оце лихо, в якому ми опинилися. Адже наука наділяє певною формою влади, — так сказали черниці. Влада, якщо по правді, певною мірою залежить від того, як нею користуватися. Черниць дуже лякають атомні електростанції; вони кажуть, що ті призведуть до катастроф, масштабів яких ми навіть уявити собі не можемо. Господи, якщо ти справді раптом існуєш, спробуй не допустити, щоб ми всі померли від раку, або від епідемії, або щоб у нас народилися діти-чудовиська, щоб з’явилися тварини-чудовиська та інші монстри серед істот, що заселяють Землю! Який стрес — думати про все це, чорт, у яку бридку епоху я народилася?! Чому оці двоє народили мене на світ, хай їм грець?! А тепер іще й розлучаються! Знаю, що таке з усіма трапляється, але на мене все це наганяє глибокий смуток! Я не хочу перетворитися на поштову посилку, яку передають із рук в руки, — то тут, то там, трішки з татом, трішки з мамою. А потім почнуть сваритися через гроші, через відпустки, через наше навчання. Навіть думати не хочу; можливо, переберуся на деякий час до Ірени, поки вони не вирішать, чого їм треба. Як на мене, мама теж прагне розлучитися, змінити своє життя, але тато з нею одружений. Усе так складно! І потім — що там відбувається у Римі? Ми сидимо собі тут спокійно в монастирі, а там тим часом відбувається казна-що; можливо, щось сталося з Іреною, їм довелося покинути свій дім; може, наша домівка теж зруйнована, залита каламутною водою... а як же всі мої речі, одяг, взуття, мої щоденники, книжки, скринька з секретами, комп’ютер, фотографії... мамочко, я ж про це навіть не подумала, жах який! Можливо, нам тепер усім і їхати нікуди!

Та є в усій цій ситуації і позитивний бік: школо, бай-бай! Враховуючи, в якому вона була стані, тепер вона точно вже завалилася, ще й розташована поряд із Тибром, її напевно залило. Сподіваюся, ту дурепу, нашу викладачку італійської — теж. Слава Богу, молитва закінчилася, а то я вже і справді геть засумувала. Схоже, тепер нам доведеться закінчувати роботу з варенням. Робота руками мені час від часу на користь. Не треба багато думати, до того ж оте варення справді смачнюще. Хтозна, що там ці черниці домішують до їхніх біологічно чистих, святих і духовних варив. Як на мене, у них є якась таємна зброя. Занадто вони вже тут усі сильні та спритні, щоб вдавати із себе простих селянок або вчених і молитися. Навіть дивно, що вони нас сюди так запросто впустили. Можу битися об заклад, що в них тут десь приховано найсучасніший спортзал з усім необхідним крутим спорядженням. Треба буде поговорити про це з Джованні; він живе у своєму власному світі, однак у деяких речах таки розбирається.