— Тоді це — не найгірше, а найкраще. Без усвідомлення проблеми у тебе мало можливостей для вибору.

— Справа не в усвідомленні, це щось значно глибше, щось пов’язане з пошуками мого особистого місця в житті... не знаю, як пояснити. Йдеться майже про фізичну потребу.

— Мені подобається, коли ти сумуєш, однак не спри­ймай мене занадто серйозно. Я — всього лише лісовий самітник.

— Який полюбляє жінок. Це відразу ясно з того, як ти мене цілував. Гадаю, жінок у тебе було чимало, однак жодна з них не готова жити вдалині від світу, як ти.

Ґвідо усміхнувся. Усмішка в нього була широка і щира. Елені закортіло знову його поцілувати. І вона так і зробила. Довгим, пристрасним поцілунком. Коли вони нарешті відхилилися одне від одного, Ґвідо випалив:

— Так же й задихнутися можна! Так і є, я без пари. І люблю жінок. Інколи переконую себе, що жити самому — це мій вибір, і тоді справді вважаю, що це правда; однак бувають моменти, коли важко. Не можна мати все в житті, — сказав, дивлячись у вікно машини, — зате в мене є чудовий пес, ти обов’язково маєш із ним познайомитися!

— У мене таке відчуття, ніби я роблю все — а точніше, не роблю нічого — через страх. У мені завжди гніздиться ціла купа страхів. Боюся помилитись, боюся бути собою. Боюся бути покинутою, вибирати, дати волю своїм почуттям.

— Страх. Цікава тема для розмови! Про нього можна говорити годинами. Знаєш, чого я найбільше боюся у цю мить? Що ми руйнуємо все, а самі навіть не усвідомлюємо цього. Я живу в лісі ось уже більше двадцяти років і бачу, що відбувається. І те, що я бачу, мене справді дуже лякає.

— Досить поглянути у вікно зараз... — продовжила Елена.

— Досить було відчути сморід диму і побачити попіл, що падав з неба місяць тому.

— Але ж ми скоро колонізуємо Марс, хіба ні? Які проб­леми?! — різко заперечила Елена, заправляючи пасмо волосся за вухо.

— Ніяких проблем. Я шаленію від цього твого жесту. Але мене на Марс навіть мертвим не затягнуть. Я хотів би повезти тебе на зелену планету, вкриту квітами, де живуть численні комахи, рідкісні птахи, зниклі з лиця Землі тварини. Мені хотілось би побудувати з тобою халабуду з пахучого листя й моху, де ти ляжеш, потім повільно роздягнешся, а я буду дивитися на тебе, довго-довго, як на прекрасну картину або чудовий краєвид. І лише після того, як я роздивлятимусь на тебе так довго, що знатиму напам’ять кожен міліметр твого тіла, тільки тоді я візьму тебе.

На якусь мить зависло мовчання. Дощ, здавалося, теж стишився. Елена важко сковтнула; його слова — такі на перший погляд неприйнятні — проникали їй глибоко в серце. Вона знала, що ніколи не зможе їх забути. Ґвідо уважно поглянув на неї, він теж був схвильований, було щось неймовірне у його очах.

— Господи, вибач будь ласка, — промовив Ґвідо, обірвавши неймовірну емоційну напругу між ними, — сам не знаю, що на мене найшло. Який я бовдур!

— Не вибачайся, мені це стало на користь. Давно я не почувалася такою... ніби справді вродливою, особливою. Мені б дуже хотілося, щоб та планета справді існувала.

— А вона існує, — промовив Ґвідо, торкнувшись рукою до грудей, — ось тут. А ти — дуже вродлива. Справді.

У ту мить задзвонив телефон.

— Вибач, кінець романтики, мені треба відповісти. Можливо, хтось потребує допомоги.

Голос Ґвідо враз змінився, залунав серйозно.

— Так, я вже майже внизу, по дорозі на Пенну. Гадки не маю, як я зможу перебратися через річку, але спробую доїхати до тебе. Тут зі мною одна жінка, яка шукає чоловіка й дітей... Розумію. Я передзвоню тобі, як тільки матиму краще уявлення про ситуацію. Чао!

Потім знову звернувся до Елени:

— Доведеться нам повернутися на планету Земля, зруйновану пихатою самовпевненістю і тупістю людей. Ти готова?

— Я б назавжди залишилася у твоїй машині, — сказала Елена.

— Я й сам не проти. Інколи так кортить зупинити час. Буває, йдеш по лісу, і все навколо тобі здається бездоганним. Така рівновага в усьому, така гармонія у співіснуванні всіх лісових істот, що це наганяє журбу за втраченим світом. Від того глибокого смутку взагалі не хочеться виходити з лісу, хочеться перетворитися на рослину, змішатися з іншими лісовими мешканцями. Як правило, у такому стані я знаходжу трюфель, — вигукнув він, — то ліс мене так втішає подарунком і разом із тим каже, що я — інший, що я всього лише дурна й ні на що не потрібна людська істота, — тупий споживач.

— Мені довелося переживати подібне відчуття, коли народилися мої діти. У механізмі життя є щось настільки бездоганне, що завжди викликало в мене подив і захоп­лення. Саме через це я нетямлюся від новонароджених малюків. Потім, на жаль, вони теж ростуть... а ти, після того, як їх народила, перетворюєшся на просто дурну, нікчемну, ні до чого не придатну матір, — сказала Елена.

Ґвідо обернувся до неї і глянув співчутливо.

— Мені подобається розмовляти з тобою, — промовив, вмикаючи двигун, — і я кажу тільки частину правди.

Машина повільно викотилася на дорогу.

— А тепер настав час рятувати світ! — продовжив зі сміхом. — Треба ввімкнути музику!

— Я готова, і ще одне: я терпіти не можу слово «споживач».

На галявині стояла дерев’яна хатина, побудована у японському стилі, а поряд — дерево ґінкго з пожовклим від осені листям, що робило його схожим на золоту хмаринку. На якусь мить Гектор навіть подумав, чи йому все це не привиділося.

— Зніміть черевики й мокрий одяг! — наказала Іроко.

За хвилину вона вже повернулася з чистим одягом: штаньми з м’якої бавовни і білою футболкою, що пахла мускусом. У Гектора був час роззирнутися. Йому здавалося, ніби він раптом опинився в одному з тих манґа[13], якими зачитувався у дитинстві, перш ніж заснути, або в одному з фільмів, що так подобалися Елені, де ніколи й нічого не відбувається, однак наприкінці фільму сидиш зі сльозами на очах, сам не знаючи чому. В хатині було тепло, але не жарко, гладенькі дерев’яні дошки підлоги приємно гріли ноги. Через великі вікна було добре видно ліс — так, ніби між житлом і довкіллям не існувало ніяких перепон. Іроко поставила гріти воду на чай. Чайник засвис­тів через пару хвилин.

— Дивно, адже струм вибило повсюди, — здивувався Гектор.

— А в мене сонячні батареї на даху; зважаючи на сонце й спеку останніх місяців, у мене тепер запас на цілу зиму, адже я придбала два неймовірно ефективних акумулятори, що коштували не так уже й багато. А отам, унизу, — не знаю, чи ви помітили, — я встановила вітряк із вітрогенератором.

Гектор перевдягнувся у невеликій кімнатці, де побачив татамі. Йому кортіло ненадовго влягтися на білі простирадла й забути про все. Перед очима постійно стояв образ Джованні з собачам на руках. Він відчував провину за те, що покинув їх, повівся як справжній боягуз, і від тієї думки йому не було спокою. Якщо з ними щось станеться, як він зможе це собі пробачити?! Як пояснить Елені?

Він повернувся на кухню, де на нього вже чекав кухоль із гарячим зеленим чаєм, що пахнув луговими травами. Іроко ввімкнула газовий камін, від якого відразу потягнуло приємним теплом. Поступово, тоді як його тіло відновлювало звичну рівновагу, тривога в душі наростала. Іроко запросила його сісти в крісло. Поряд із кухнею розташовувалася світлиця, де він помітив кілька накритих для вечері столів. Це мало нагадувало ресторан; здавалося, ніби господиня чекала на гостей і скористалася тим, що було у її розпорядженні: всі стільці відрізнялися одне від одного, так само, як і столи, скатертини, тарілки, келихи. Як результат, у світлиці панував веселий бедлам, що так різав око в порівнянні з суворим порядком інших кімнат. Гектор нарахував п’ятнадцять місць за столами.

— Розслабте зморшки на лобі, прошу вас, — сказала Іроко, сьорбаючи чай зі своєї чашки, — вам дуже поталанило, адже ваші діти зараз із найнадійнішою особою з усіх, кого я знаю. Так само, як і ваша дружина і ви самі.