— Сьогодні погана погода, нічого не видно через хмари; а от коли сонячно, то краєвид тут просто неймовірний. Ми з чоловіком приходимо сюди, щоб помедитувати, проводимо курси з йоги та тайцзіцюань[16], однак якщо тобі кортить розім’яти трішки ноги...

Джованні дивився на неї широко розплющеними очима.

— Яка гарна ця кімната! — вигукнув. — Таке враження, ніби стоїш серед дерев!

У кутку висів гонг, а ще — численні металеві чаші різного розміру; кімнату наповнював запах ладану і сандала.

— Можеш залишитися тут на деякий час, а я спущуся, щоб поговорити з твоїм татом. Почувайся як удома.

Джованні вже почав робити паси. Іроко спостерігала, як він легко зробив перше коло, ніби вивчаючи розміри приміщення і призвичаюючись до нього. Він рухався з неймовірною грацією, нагадуючи ельфа чи метелика. Подумала про дітей, яких у неї ніколи не буде; та це, мабуть, і на краще. Яке майбутнє чекало б на них? У якому страшному світі довелось би їм жити? Гектор тим часом теж зійшов нагору, зацікавившись.

— Здається, у хлопчини талант, — зауважила Іроко.

— Не знаю, але коли він танцює, то завжди щасливий. Так було з ним із самого малечку. Я розчулююся щоразу, коли дивлюся на нього, і плачу на всіх його виступах.

— Добре, — промовила Іроко, повернувшись думками до нагальних проблем, — спробуємо поїхати на північ. Біда в тому, що у нас небагато бензину, а заправитися у цей час, мабуть, нелегко. Я хочу заїхати до черниць, якщо ви не заперечуєте, вони, можливо, зможуть нам допомогти. Вони — автаркічні[17], у них купа ресурсів, як у Середньовіччі.

Сюзанна, схоже, була не в гуморі, з самого ранку не зронила ні слова.

— Все добре? — запитав її Гектор.

— Мені цей дощ уже геть набрид, — відповіла дівчина. — Коли він нарешті припиниться?! До того ж я хвилююся за Ове, за маму, за дідуся з бабусею, за цілий світ! Мені всю ніч снилося, ніби я намагалася набрати номер на цьому клятому мобільному, а в мене нічого не виходило... це було так страшно!.. і зрештою я викинула його в глибочезний колодязь, все прислухалася, щоб почути, як він упаде на дно, і нічого не чула... чекала, чекала і не чула... то була страшна тиша!..

— Так, золотко, ти маєш рацію, ми всі дуже хвилюємося, — відповів Гектор, усвідомлюючи, що не може сказати їй нічого, щоб заспокоїти, тому що в усьому, що відбувалося, не було нічого втішного.

Іроко поспішила йому на допомогу:

— Зараз спробуємо зателефонувати твоїй мамі й Ове, а потім вирушимо в дорогу, спробуємо принаймні зрозуміти, чи є можливість перетнути річку. Знаєш, Сюзі-сан, коли сталася катастрофа на Фукусімі, я почувалася так, як оце ти зараз. Усе здавалося мені таким безглуздим, і якби не мій чоловік, я б залишилася там, щоб померти. Тільки згодом я зрозуміла: щоб допомогти моєму народові, мені треба поїхати звідти. Не знаю навіть, навіщо я тобі все це розповідаю...

Уперше за весь час Гектор відчув пробоїну, слабину в броні Іроко, через яку сочився страх, але цей факт тільки збільшив його захоплення нею.

— Що найбільше лякає мене в атомних електростанціях, — додала Іроко, — так це те, що їх експлуатація ґрунтується на умові бездоганної роботи. Однак у світі немає нічого такого, що завжди діє бездоганно, навіть дерева, скелі, усе живе, що існує на Землі, не виключає фактора несподіванки, непередбачених ускладнень, зовнішнього впливу, помилок та хиб. Якби на планеті не залишилося жодної людини, всі ті атомні електростанції вибухнули б протягом десяти днів, спричинивши шкоду екосистемі на десятки, сотні років. Ось яку спадщину залишаємо ми своїй матінці-Землі після себе.

Згори сходами до них уже біг Джованні.

— Я придумав нову хореографію, — повідомив, ледве стримуючи хвилювання, — Пандорі дуже сподобалося, чи не так?

Собачка кивнула.

— А нам покажеш? — запитала Сюзанна.

— Ні, я ще не готовий.

— Ой, наш танцюрист великого балету, схоже, кирпу дере, — промовила сестра, закотивши очі під лоба.

— От тобі вже точно нічого не покажу, дурепо!

— Ну, годі вам, дітвора, — втрутився Гектор, не давши часу Сюзанні відповісти. — Гадаю, нам пора вирушати. Одягайте куртки і взувайтеся.

— Знаєш, Джованні, — сказала Іроко, — я із задоволенням подивлюся твою хореографію, коли ти будеш готовий. Я люблю балет. Як на мене, це один із найвитонченіших видів мистецтва.

Він легенько вклонився — бачив, як це робили артисти в театрі.

Усі четверо сіли в пікап, Джованні з собачам позаду в кузові, і рушили по дорозі, що огинала ліс у північному напрямку.

Машина Ґвідо спускалася в долину.

— А трюфелі? — запитала Елена.

— Я їх заморозив, нічого не поробиш.

— Омлет вийшов чудовий... як і решта.

— Тільки не кажи, що...

Елена кивнула. Ґвідо усміхнувся:

— Зробімо прохолодніше, добре? Я люблю, коли навколо свіже повітря. Чуєш, яка тиша? Тільки дощ шелестить, ані пташини, — нікого, тварини теж відчувають небез­пеку.

— Так само, як і ми.

— Добрий знак, як ти вважаєш? Якщо почуваєшся у небезпеці, то поводишся уважніше. У гонитві за зручністю ми втрачаємо інстинкт самозбереження.

Їй здавалося таким природним сидіти поряд із ним у машині. Ніби вони разом уже здійснили сотні подорожей, проїхали тисячі кілометрів. Як могла виникнути між ними така близькість усього за кілька годин? Вони з Гектором багато подорожували, спершу вдвох, а потім — з дітьми. Автомобіль здавався їй маленьким окремим світом, що захищав її, своєрідним мобільним мікрокосмосом. Однак тепер, можливо, і подорожі мали змінитися. Їй здалося, що вона нарешті зрозуміла, чому досі люди вдавали, що не помічають усіх сигналів страшних, драматичних змін клімату та їх наслідків. Занадто багато такого, що важко навіть уявити. І занадто багато такого, від чого довелось би відмовитися.

Машина різко загальмувала. Великий стовбур бука перекрив дорогу.

— Хай йому грець! — вигукнув Ґвідо. — Зовсім недавно впав.

— Звідки ти знаєш?

— Бачу.

Увімкнув аварійні вогні, перш ніж вийти з машини.

— Піди вистав аварійний трикутник далі на дорозі, — наказав Елені, — із таким дощем і під носом нічого не розгледіти, я й сам ледве не врізався. На щастя, жодної живої душі навколо.

— Як далеко ми від моєї машини? — запитала Елена. — Я не стежила за дорогою.

— Не більше, ніж за кілометр, але піду подивлюся. Якщо ми не приберемо з дороги це дерево...

Орцо стривожено загавкав.

— Ні, дорогенький, ти поки що посидиш тут, вибач, — сказав Ґвідо.

Він вийшов з машини й обійшов навколо дерева. Елена тим часом виставила трикутник і повернулася до нього.

— Доведеться пиляти на частини, іншого виходу немає, — сказав Ґвідо. Пішов копирсатись у багажнику. — Нічого не поробиш, доведеться повертатись, я залишив бензопилку в майстерні.

— Зачекай, здається, у мене в багажнику є! — вигукнула Елена.

— Добре, я піду й візьму, дай мені ключі. Твоя машина має бути трохи далі, за парою поворотів, зачекай тут.

— Можна мені з тобою? — попросила Елена. Їй не хотілося залишатись наодинці з собакою в машині під отим пекельним дощем. Насправді їй не хотілось розлучатися з Ґвідо. Але він сказав, що ні, що краще їй залишитися з Орцо — на той випадок, якщо під’їде інша машина. Так надійніше.

— Я швидко повернусь. Не хвилюйся, — заспокоював він її, цілуючи в кінчик мокрого носа. Цей жест, такий інтимний і водночас жартівливий, її здивував. Вона повернулася до машини. Запах бруду і мокрого собаки. Хтозна, яким було собача, яке знайшли Гектор з дітьми. Вона уявляла, як зрадів її син. Поки чекала, відкрила відсік для документів. Усередині лежав ніж, серветки, огризки олівців, блокнот і заколка для волосся. Вона розгорнула блокнот, поглянула на зроблені Ґвідо замальовки: вправи із зображення жіночої натури, стегон, грудей, рук, лише частин тіла і ні разу — обличчя. У неї виникло враження, ніби вона копирсається в його особистому просторі; знала, що не можна, але не втрималася. Хотіла дізнатися про нього більше, розкрити для себе його секрети: які вони, скільки в нього було жінок? А чи для неї знайшлась би сторінка в тому блокноті? Вона усвідомлювала всю безглуздість своїх думок, але чомусь так щеміло серце під впливом тих змішаних почуттів. Знайшла у боковій кишені стару пачку сигарет. Дістала одну, спробувала підпалити, відчинила дверцята машини й закурила, жадібно вдихаючи, відчуваючи, як дим заповнює легені. Допаливши сигарету, хотіла було відразу запалити другу, однак стрималася. Що, в дідька, з нею відбувається?! Побачила Ґвідо, який ішов до неї з мотопилкою під пахвою, вийшла з машини.