Гектор підійшов до зім’ятого від удару об стовбур дерева капота машини. Там, на землі, лежало маленьке чорне цуценя, змокле як хлющ, і жалібно скавчало. Гектор нахилився, погладив тварину і помітив, що в неї поранена лапа. Тим часом підійшли діти.

— Воно поранене, — сказав Джованні.

Донька злякано озиралася довкола, дощова вода струмками текла по її довгому каштановому волоссю, що вільно спадало на плечі. Скільки часу ще знадобиться, перш ніж вони второпають, що їхній батько не в змозі розмовляти? Що не здатний промовити ані слова, хоча в голові його зібралося вже стільки слів, що її ось-ось розірве від тієї каші з оскаженілих звуків? Страх у його душі поступово переростав у паніку.

— Татку, ти як? — запитала Сюзанна. — Ти не поранився?

Гектор заперечно похитав головою. Повернувся до салону автівки у пошуках мобільного. Від удару, хоча той виявився не таким уже й сильним, телефон упав і розбився; можливо, Гектор сам на нього наступив, коли вибирався з машини. Він показав розтрощений мобільний Сюзанні й кивнув, щоб та дала йому свого. Дівчина зиркнула на нього спідлоба.

— Я вичерпала всі гроші на рахунку, — призналася, — вибач.

І заплакала. Тут уже зарюмсав і Джованні.

— Що робити, татку? Чому ти мовчиш?!

Гектор понишпорив у відсіку в дверцятах, знайшов аркуш паперу й огризок олівця і написав: «Нам треба шукати підмогу, вдягайте куртки і йдіть за мною, тримаючись поближче до узбіччя».

— А песик? — запитав Джованні здушеним від сліз та страху голосом.

«Я його понесу, — написав Гектор. Потім додав: — Робіть, як я сказав».

Діти мовчки послухалися. Він теж натягнув куртку. Перевірив, щоб не промокнув гаманець, потім присів біля собачати. Знову погладив його по голові, зачекав, поки той понюхає руку, і підняв. Тварина не пручалася, лише час від часу тихенько скавчала і дрижала всім тілом. Гектор міцно притиснув цуценя до грудей і рушив уперед під зливою, пересвідчившись, що Джованні з Сюзанною ідуть слідом. Навіть якби в них був мобільний, хто б приїхав їм на допомогу? Має ж бути якась оселя вдовж дороги до Орте-Скало! Мабуть, вони десь поблизу від поселення Баукки, хоча видимість була такою кепською, що Гектор не був упевнений. Він проходив уперед з десяток кроків і озирався, щоб переконатися, що діти не відстали. Відчував, як у черевиках чвакає вода і як тривожно б’ється серце собачати біля його власного. Неможливо, це просто неможливо! Неможливо, щоб отак ураз усе перекинулося з ніг на голову! Що ще б мить — і їх би вже не було! Однак вони всі живі, дякувати Богу!

Він подумав про Елену, сподіваючись, що та перечікує негоду десь у захищеному місці. Йому хотілося взяти на руки ще й дітей, хотілося бути мужнім, всепереможним батьком, сильним і впевненим у собі. А замість цього він почувався нікчемою, невдахою, що онімів з переляку, що зраджував дружину і роками не був здатним як слід пік­луватися ні про неї, ні про власних дітей. У ту мить йому кортіло, щоб земля розверзлася у нього під ногами і він провалився крізь землю навіки разом зі своїм почуттям провини. Однак ні, треба було йти далі, тримати за пазухою песика і сподіватися, що його діти вже достатньо дорослі й сміливі, щоб іти слідом, — доросліші й сміливіші за нього. Дощ і вітер, які періщили в обличчя, були справедливою карою за його егоїзм. Вони могли загинути в аварії, однак вижили, ніхто не поранений, окрім собаки, — хіба це не знак небес?

Несподівано у нього в душі щось зрушилося. Ніби зсунули камінь із поховання. Це покарання здалося йому єдино можливим порятунком, ця дорога — єдино можливим шляхом, а діти — найбільшим благословенням, яке може отримати людина.

З його грудей вирвався глухий крик, разом зі сльозами, що змішувалися з дощем, змиваючи все. Примітивний, дикунський хрип, який нічим не нагадував його власний голос. Він обернувся до дітей.

— Пробачте мені, — сказав, — я б нізащо не хотів, щоб вам довелося таке переживати, однак зараз нам треба йти, щоб дістатися до першого житла, яке трапиться нам на шляху. Тримайтеся, все буде добре.

Але казав це швидше для себе самого, аніж для них. У ту мить він почувався таким вразливим, ніби сам був дитиною, а світ набув гігантських, некерованих розмірів. Розвернувся і рушив далі, крок за кроком.

Вона прокинулася від придушеного крику — крику Гектора, як бувало з ним посеред ночі, коли йому снилися жахи. Страшно перелякалася. То був крик болю, безіменного й немотивованого, який ховається глибоко в серці у кожного з нас і з яким нікому не хочеться зустрітися віч-на-віч. Вона відразу збагнула: трапилося щось жахливе. Вхопила мобільний, набрала номер. Вкотре той механічний голос автовідповідача, хай йому грець! Сердито кинула телефон на підлогу і підхопилася з ліжка. Вступила в старі чоботи, накинула плащ і вийшла надвір. Ураз промокла до нитки, збагнувши безглуздість свого вчинку. Де б вона їх шукала?! У неї не було анінайменшого шансу їх знайти, вона б тільки марно випалила бензин в автівці, й усе. Слід було залишатися в Червоному Буці й чекати на них. Повернулася до будинку — знову мокра, як хлющ, — почувалася ідіоткою. Схопила мобільний. Екран був чорний. Вийняла і знову вставила сімку, спробувала знову ввімкнути. Марно. А щоб тебе! Невже вона його розтрощила, невже зламала?! Впала безсило на коліна в розпачі. От дурепа! Обхопила голову руками, міцно замружилася. Перед заплющеними очима виникло сліпуче світло.

Був серпень, стояла спека. Однак не та нестерпна спека, що місяць тому. Сонце ховалося за кронами дерев, а її донечка, лежачи в колисці, спостерігала за грою світла й тіней своїми ще не зовсім широко розплющеними оченятами. Елена поставила колиску поряд із собою, вмостилася на шезлонзі з книжкою. У будинку Гектор щось там майстрував, він завжди щось підлагоджував. Час від часу заводив машину і їхав у містечко, щоб купити інструменти та знаряддя для своїх невеликих майструвальних робіт. Господарські крамниці для Гектора були як книгарні для Елени: місце, де можна відшукати справжні скарби і де час плине інакше.

— Купи, будь ласка, памперси третього розміру, — попросила вона його.

У ті часи вони ще вірили у здійснення мрій. У них була чудова донечка. Елена взяла її на руки й піднесла до грудей. Спостерігала, як та смокче, і їй здавалося дивовижним, що ота бездоганна маленька істота може вижити винятково завдяки її тілу. Через отой крихітний ротик відбувався зв’язок із навколишнім життям та з нею. Раз у раз Сюзанна зупинялася й уважно втуплювалася оченятами в Елену. Ніхто, ніхто й ніколи не дивився на неї так виразно. Елену це бентежило, однак разом із тим наповнювало все її тіло почуттям безмежної вдячності. Вона часто думала: а що відчувала її мати, коли вперше взяла її малу на руки? Тисячу разів їй хотілося про це запитати. А так довелося все самій вигадувати. Вона просто цілком віддалася тому новому досвіду, не шкодуючи себе ані крихти. Вона шукала сліди матері у тій садибі — єдиному, що залишилося їй після материної смерті, — старій садибі із землею навколо. Шукала у старих стінах, що утримували тепло взимку і прохолоду влітку; шукала її погляд, дивлячись через шибки вікон, за якими виднілися пологі пагорби, столітні оливкові гаї, виноградники, інші окремі садиби, — скільки разів її мати милувалася отим краєвидом? Чи змінився він відтоді, чи залишився таким самим? Шукала її у книжках; їй здавалося, ніби вона чує шурхіт перегорнутих матір’ю сторінок, її голос, коли вона читала ті рядки, книжки для дітей, які мати читала їй, коли вона була маленькою, а вона сама читала б власній дочці, відчуваючи таким чином неперервність ланцюжка, що пов’язував одне покоління з іншим. А тепер той ланцюжок розірвався.

Вона розплющила очі. Щось важливе втрачено навіки у стосунках між людством та планетою, що його прихистила. Вона ясно це відчувала, поки дощ так шалено тарабанив по даху, що здавалося, ніби він тарабанить безпосередньо у неї в мозку. Оте відчуття безсилля, яке паралізує щоразу, коли все летить шкереберть. Треба було щось робити. Ота лють, яку вона придушувала в собі, не знаючи, як висловити, — треба було негайно вилити її. Пригадалися суперечки з Гектором. Гектор щоразу вибухав роздратуванням, як тільки його зачіпали за живе. Гектор інколи її лякав.