— Подумай-но, якщо сонце вже більше ніколи не зійде над небокраєм, якщо нам віднині доведеться назавжди жити у світі, де без упину йде дощ, як оце зараз. Я, наприклад, більше не можу терпіти оцю зливу й сірість навколо.

— У мене було таке минулого літа. Я щодня молився, щоб побачити принаймні одну-єдину хмаринку на горизонті. Думав про пересохлі криниці, про дерева й тварин, що потерпали від спраги. Думав про нас, про те, що доведеться шикуватись у чергу, щоб набрати питної води, або про її надлишок, як оце зараз. Знадобиться докласти чимало зусиль, щоб виправити все понівечене. Подумай про ліси. В Італії лісові площі збільшуються через те, що малі села зникають, особливо у внутрішніх районах Цент­ральних Апеннін. Однак ці райони характеризуються мінімумом біосфери, що спричинить ріст популяцій вовків, диких кабанів, а це призведе до виникнення недружніх для людини екосистем. Звісно, природа відвойовує свій простір, але яким він буде? Мені смішно від тих, хто каже «повернімося до природи»! Для мене такі заклики не мають сенсу.

— Можеш увімкнути музику? Бо на мене це все навіює журбу...

Ґвідо глянув їй у очі, і від того погляду вона затремтіла. Поки розмовляли, Елена навіть не помітила, як вони проминули те місце, де вона залишила свою автівку, і тепер піднімалися схилом у напрямку до Амелії.

— Зараз ти поїдеш до мене, — сказав їй Ґвідо.

— Доведеться мені забути про трюфелі, — скрушно похитала головою Іроко. — А мені так хотілося!.. Саме в такі години, як зараз, слід їсти трюфелі. Доведеться змиритись. Так, я знаю, що Орте-Скало теж затопило. Тут зі мною один синьйор, який шукає свою дружину, ти не міг би передати їй мобільний? — вона простягла телефон Гекторові.

— Елено, ти як? — запитав Гектор. Почувши голос дружини, відчув себе, ніби відчинив двері свого будинку після довгого і важкого робочого дня. — Так, я розбив машину, але, зважаючи на ситуацію, це дурниці. Я залишив дітей у норвежця, у хлопця на ім’я Ове, а я тут, з Іроко. Схоже, нам усім пощастило опинитися з добрими людьми. Я збив собаку, вона поранена, але виживе, напевно. Ми назвали її Пандорою... так, схоже, що скриньку вже відкрито. Прошу тебе, не роби дурниць. Зустрінемося у Червоному Буці, як тільки з’явиться можливість, хоча й не уявляю собі, як ми туди доберемося. Адже зараз Тибр — нездоланна перешкода... так, як тільки я доїду до дітей, спробую зателефонувати на цей номер. Скоро зустрінемося, сподіваюсь...

Гектор на якусь мить замовк, не знаючи, що додати. Знову ота стіна. Однак зараз відчував, що йому кортить її завалити, навіть якщо для цього доведеться розбити кулаки до крові.

Він повернув мобільний Іроко. Затим поговорив із дітьми. Вони допомагали Ове поратися з курми і затикати всі дірки в стінах. Із Сюзанниного голосу йому зо­всім не здалося, що вона злякана, швидше — розважалася. Джованні піклувався про цуценя, він теж був спокійним, розповів батькові, що випив свіже яйце, ще тепле.

— Тільки-но вилізло з курячої гузки! — повідомив зі сміхом. — Таке смачне! То було яйце Ренати, найсміливішої курки в світі! Інші взагалі не несуться, бояться грози. От страхопудки!

Діти запитали, чи є новини від матері, тоді Сюзанна підвела край розмові:

— Вибачай, таточку, але в нас тут купа справ. Чао!

— Схоже, у них там все добре, — каже Гектор. — Іроко, щиро дякую, що ви мене прийняли.

— Насправді це ви самі за мною вчепилися. Хай там як, а вам треба, мабуть, їхати по дітей, поки ще не стемніло, як гадаєте? Як на мене, цієї ночі доведеться вам спати в мене. Я не керую машиною, однак маю старенький пікап. Отам, уздовж схилу, тягнеться дорога аж до садиби Ове, нею можна доїхати, уникаючи потреби спускатися до Орте-Скало. Та краще виїжджати зразу.

Гектору подумалось: як умудряється ця жінка мешкати в такому відлюдному місці й не керувати машиною?

— На це в мене є мій чоловік, — сказала вона, не чекаючи на його запитання, — а як ні, я ходжу пішки. Я люблю ходити, як ви вже самі змогли помітити. Зараз знайду вам іншу пару взуття, бо ваше ще не просохло.

Вони разом вийшли під дощ. Небо було низьке, сіро-свинцеве, навіть не вірилося, що лише кілька днів тому стояла літня погода. Сіли в пікап, червону «тойоту». Тепер, трохи заспокоївшись, Гектор відчув, як зголоднів. Йому це здалося добрим знаком.

— Тільки обережно, — приказувала Іроко, — дорога дуже вузька й слизька.

— Добре, старатимуся, — буркнув Гектор, — я вже одну автівку розбив сьогодні вранці.

Вони рушили й заглибились у ліс, залишивши позаду садибу з її теплом.

— Кілька місяців потому помер батько Кохічі, — продовжила свою розповідь Іроко, поки машина поволі котилась уперед, — нас більше нічого не пов’язувало з Японією, окрім страшних споминів. Я запропонувала чоловікові використати наші останні заощадження на подорож до Європи. Хотілося побувати в Італії, зокрема у Флоренції, бо мене завжди захоплювали італійська мова, Данте і решта дивовижних речей, які я роками вивчала. Я вважала, що тільки краса зможе загоїти рани в наших душах. Мій чоловік погодився, сказавши, що він теж залюбки поласує традиційними італійськими стравами і спробує створити особливе меню з комбінацією страв італійської та японської кухні. Я навіть гадки не мала, про що він говорив, однак збагнула: він щось задумав; а коли мій чоловік щось задумає, то в нього завжди все виходить. Ми деякий час прожили в Тоскані, і там я познайомилася з однією людиною, яка розповіла мені, що італійський уряд надає охочим залишені землі в регіоні Тоскана та в інших регіонах Центральної та Південної Італії. Той факт, що населення покинуло ці землі, є однією з причин сьогоднішньої катастрофи: більше ніхто не чистить стоки, не проріджує ліси, не перевіряє схили, береги, русла річок. Таким чином деякі покинуті садиби або збанкрутілі фермерські хазяйства держава надає за символічну ціну, щоб мотивувати молодь повернутися до села. Отоді в мене виникла ідея. Я запропонувала кільком італійським друзям приєднатися до мене, щоб створити кооператив, сама підготувала всю необхідну документацію, і ми виграли перший ґрант на двадцять гектарів сільськогосподарських угідь у провінції Вітербо. Потім ми виграли ще один... ось тут, дивіться, слід повернути праворуч, далі дорога спускається трішки донизу. І потім починається найскладніший відрізок. Мені хотілося, щоб деякі родини, що втратили своє житло в Японії, перебралися сюди. Там багато таких, хто залишився у районі Фукусіма, бо там їм виплачують невелику субсидію, а іншого виходу в них немає, от і доводиться жити з дітьми у забрудненій радіацією зоні, щоб отримувати хоч якісь гроші. Адже якщо вони звідти переїдуть, то і тих не матимуть. Однак допомогти їм перебратися сюди, зважаючи на теперішню міграційну політику в Європі, виявилося надзвичайно складно. Знаєте, як нам вдалося? Завдяки черницям! Перші три родини з Фукусіми прийняли до себе бенедиктинки з Віторк’яно, з того все й почалося. Ми поселилися тут. Вам це може здатися дивним, але до нашого малесенького, загубленого посеред лісу ресторанчика приїжджає народ з усієї Італії. Мій чоловік — дуже відомий шеф-кухар. Ми використовуємо тільки ті продукти, які виростили селяни з Фукусіми та фермери з Туші, і ви навіть уявити не можете, з якими неймовірними результатами! Клімат тут не набагато відрізняється від нашого, хоча у наш час відбуваються такі кліматичні зміни, що страшно й казати, — і тут, і деінде. Ми зуміли виростити тут неймовірні культури, не вистачає тільки мацутаке. Але і їх скоро розведемо, я в цьому впевнена. А тим часом доводиться задовольнятися трюфелями мого приятеля Ґвідо.

Оту назву, «мацутаке», Гектор уже десь чув, але не пригадував, де саме. Розповідь Іроко здавалася неймовірною, однак, поглядаючи на цю мініатюрну жінку, слухаючи її, він переконувався, що в світі немає нічого неможливого. Можна навіть розбити кулаками високу стіну. А ще йому не терпілося поласувати стравами з меню її чоловіка. Так і є: він справді дуже зголоднів.