— Сам не знаю, що на мене найшло, — пояснював, — однак Сюзанна має рацію: я маю залишитися з ними. Як ви гадаєте, зможе якась із черниць вас відвезти? А ми зачекаємо на вас тут. Я...

Він відчував, що ось-ось розплачеться; слова застрягли йому в горлі, і він знову злякався, що оніміє, що він — хворий, не такий, як треба, що в ньому щось розладилося всередині і розвалюється на шматки, як відбувалося з його рідним містом.

Якраз у ту мить до приміщення, рвучко розчинивши двері, ввійшла ще одна черниця.

— Мені сказали, що вам потрібна моя допомога, — промовила з порога з сильним іспанським акцентом. — Мене звати сестра Маґда. Перш ніж стати черницею, я працювала водієм-дальнобійником і навіть брала участь на позашляховику в «Ралі “Газелей”», яке проводять у Марокко. Обожнюю керувати машиною за екстремальних умов і з радістю відвезу Іроко. Так ми з нею принаймні зможемо досхочу наговоритися.

— Маґдо, а ти впевнена, що тут зможуть обійтися без твоєї допомоги? — запитала Іроко.

— А я якраз і допомагаю, — вигукнула зі сміхом Маґда. — Ходімо!

Тоді звернулася до Гектора:

— Я привезу вам її назад до вечора! — і вже на ходу схопила одне печиво.

Іроко попрощалася з дітьми й Гектором.

— Ви тут будете в безпеці, — сказала, — я попередила Ґвідо, що ви тут. Вони спробують перетнути Тибр, деякі дороги заблоковані, перекриті заваленими деревами, та я маю надію, що їм таки вдасться доїхати. А я сподіваюся повернутися швидко, з моїм чоловіком. Не турбуйтеся.

— Дякую вам, Іроко, за все, що ви для нас зробили, — сказав Гектор.

— Це все заслуга мого зеленого дощовика!

Жінки вийшли. Гектор з дітьми залишилися у приймальні самі.

— Ніякий це не монастир, — шепнула Сюзанна батькові, — і ніякі вони не черниці. Ти чув коли-небудь, щоб черниці брали участь у ралі?

— Сюзанна має рацію, — додав Джованні, — черниці завжди негарні й старі, як ота, що навчає нас релігії у школі. А ці всі он які вродливі! Якось дивно. Можливо, це пастка.

— Не знаю, де ми з вами опинилися, — заперечив Гектор, — однак я довіряю Іроко, тут ми в безпеці, до того ж іншого виходу в нас немає. А тому постарайтесь поводитися добре, скоро за нами приїде ваша мама.

— Я пити хочу, — заскиглив Джованні.

Якраз у ту мить увійшла сестра Леонора з глечиком води.

— Гадаю, вам хочеться пити, — сказала вона.

— Бачив? — пробурмотіла Сюзанна. — Вони стежать за нами через приховані телекамери.

— Це монастир для самітниць, — пояснила згодом сестра Леонора, — а тому теоретично ви не маєте права заходити до наших робочих приміщень, але для вас, зважаючи на ваш юний вік, ми могли б зробити виняток. Ми варимо варення на зиму з груш, грейпфрутів і терну. Не хочете нам допомогти?

Гектор зайшов до монастирської церкви. Приміщення виявилося майже порожнім, з кам’яною підлогою і колонами, які утримували арки нефів. Воно здавалося не дуже давнім, хіба що пресвітерій із хорами з темного дерева, вирізаний з мармуру амвон та вівтар, без сумніву, належали до іншої епохи. Того похмурого дня кінця світу через кольорові вітражі із зображеннями біблійних сцен знадвору проникало зовсім мало денного світла. У церкві пахло ладаном і воском, той запах нагадував йому дитинство; він отримав перше причастя від черниць, а після того практично більше ні разу не переступав церковного порога. Вони з Еленою уклали цивільний шлюб, а коли доводилося бувати на чийомусь вінчанні, він зазвичай курив надворі. Інших нагод не траплялося. Він вважав релігію давно віджитою концепцією, а тому до будь-яких спалахів фанатизму, що час від часу прокочувалися світом, ставився зі здивуванням і роздратуванням.

Він сів на дерев’яну лаву, тримаючи собача на руках, і його несподівано охопило дивне почуття спокою. Десь, не дуже далеко, він відчував присутність Елени.

Хмари низько нависали над землею; здавалося, холодне повітря і туман, що насувався з долини, поступово поглинали все навколо. Вони ніяк не могли вирішити, що робити далі: їхати до річки чи повернутись. Елена наполягала. Ота бурхлива ріка попереду, яку треба було перетнути, краяла їй серце навпіл. На одному березі — її діти, а на другому — решта її особистості. І жорстоке життя змушує завжди робити вибір. Їй слід було дізнатися про це значно раніше, — ще до того, як вона стала матір’ю, — але ніхто їй тоді про це не сказав. Елена почувалась як у пастці. Цей чоловік, що сидів поряд із нею, уже залишив у її серці свій слід, ніби поставив розпеченим залізом своє тавро на її шкірі, незникомий рубець. «Про яку емансипацію всі белькочуть? — подумала про себе. — Про яку таку свободу вибору?» Вона знала: якщо зараз повернеться з Ґвідо до нього додому, більше не знайде в собі сили його залишити. Вона б нарешті викинула все своє минуле життя котам під хвіст, і ті коти стали б її порятунком. Тому що глибоко в душі у неї вже давно гніздилося нестримне бажання викинути своє минуле життя котам під хвіст. Елена пригадувала кожний раз, коли воно в неї виникало, кожний раз, коли їй бувало занадто тяжко вставати посеред ночі з ліжка або чекати на повернення дітей зі школи вдома, ті нескінченні самотні дні, коли кожна найменша спроба викроїти хоч дещицю часу для себе завершувалася жалюгідною невдачею. Її образа на чоловіка насправді пояснювалася нічим іншим, як виснаженням, славнозвісною точкою неповернення — тепер вона добре це усвідомлювала. Так, ніби густий туман, що до цієї миті її оточував, несподівано порідшав, відкривши видимість аж до небокраю, — прямо в очі Ґвідо, до його обіймів, до його кучерів і дихання, до самого відчуття свого існування. «Якби я була просто жінкою, я б залишилася з тобою», — подумала вона.

— Мені треба повернутися до своїх дітей, — сказала вголос і не додала нічого більше.

Тепер до дощу примішувалися рідкі сніжинки. Здавалося, хтось там, на небесах, розважався, струшуючи барометр, від чого той збожеволів. Білі ведмеді помирали від тепла й голоду, риби задихалися від пластику, цілі міста залишилися без водопостачання, однак і досі зустрічалися такі, хто все ще сумнівався в катастрофі або заперечував її. Вони сіли в машину, Ґвідо увімкнув опалення.

— Тільки снігу нам зараз іще не вистачало, — буркнув, — спробую спуститися до Аттільяно.

«Що утримує людей разом? — думала Елена. — Самих дітей недостатньо». Оті дрібні сніжинки, що сипали з неба, віщували, як здавалося, довгу зиму людських сердець. Період, коли всім доведеться навчитись довіряти ближньому чи взагалі більше не вірити нікому і ні в що, навіть у звичну зміну пір року. Невже справді можна призвичаїтися до абсолютної нетривкості й непередбачуваності довкілля? Еволюція людської раси ґрунтувалася на певних ритмах природи, але з часом люди вирішили її приручити і зрештою — зруйнувати. І тепер руйнування природи обернулося проти людей.

Елені пригадалася пірога. Ясного зимового ранку Париж недовірливо прокидався, вражений терористичними актами, що призвели до жертв, численних жертв у різних частинах міста. Вона приїхала в Париж як перекладачка всесвітньої конференції з питань клімату. Всі заходи та маніфестації заборонили з питань безпеки. Вона бачила величезний, заставлений черевиками майдан, що мало символізувати мега-демонстрацію, яка так і не відбулася. Уздовж одного з каналів по холодній і спокійній воді тихо пливла вирубана зі стовбура дерева пірога, що формою нагадувала вугра. Кілька туземців з Еквадору в покритих пір’ям головних уборах спершу били в барабани, а потім сіли в пірогу. Святі землі їхніх пращурів, розриті в кар’єри, з вирубаними лісами, забрудненим хімікатами ґрунтом, спаплюжені нафтовими компаніями та сільськогосподарськими концернами. Туземці у своєму мовчазному протесті пливли в пірозі вздовж каналу. Елену розчулила та відчайдушна спроба привернути увагу суспільства до руйнування довкілля, що сягнуло планетарних масштабів. Що могли вдіяти п’ятнадцятеро туземців проти цілої системи? Однак щось у її душі сколихнулося: можливо, почуття належності, якась безглузда надія, іскра для зародження значно більшого руху. Тільки відчайдушний спротив міг би породити останню можливість відвернути людство від долі, на яку воно само себе прирекло. Один із туземців запросив її сісти в пірогу, вона відчула під ногами міць дерева, озирнулася довкола і побачила місто з іншої перспективи, з води каналу, що його омивала. Бог річки прокинувся, і ось тепер їм треба було спробувати перебратися через бурхливий потік.