— Я маю на увазі... так, це правда, ми з мамою переживаємо непростий період, але це зовсім не означає, що між нами все закінчено, навпаки... ми просто намагаємося зрозуміти, як нам жити далі. Ми з вашою мамою уже двадцять років одружені, це вам не жарти. Ми були зовсім юними, коли познайомилися, відтоді минуло так багато часу...

Йому доводилося напружувати всі зусилля, щоб тримати себе в руках. Він знову відчув, що тіло йому зраджує.

— Знаєте що? Завтра ми з вами поїдемо до неї в Умбрію, — відразу потому, як він промовив ці слова, він уже жалкував про сказане.

— Але ж завтра — четвер, мені треба в школу, — запротестувала Сюзанна, — до того ж у мене контрольна з англійської.

— Будемо навчатися на свіжому повітрі і цілісінький день слухатимемо американську музику, згода?

— Я згоден, — відповів дуже серйозно Джованні.

— Тату, а мені можна залишитися тут? На той час, поки вас не буде вдома, я переберуся до моєї подруги Ірени. Вона єдина дитина в родині, і їй дуже сумно самій, отже, побуду їй за сестру.

— Вирішимо завтра, а зараз допоможіть мені прибрати зі столу і йдіть готуватися до сну. Вже десята година, вашому мозку слід відпочивати, лише так виростете розумними.

— Але ж ми вже й так розумні! — запротестувала Сюзанна.

— Тобі аби знайти привід посперечатися! Ходи сюди, — сказав батько, затим ухопив за плечі, підставив підніжку й притримав так, що вона від несподіванки опустилася на підлогу. — Отже, за ким залишилося останнє слово?

— Припини, дай мені спокій! До того ж застосування сили — це тобі не слово, так нечесно!

Гектор підняв її і притиснув до себе, хоча вона й намагалася вислизнути з його обіймів. Він ще раніше помітив, що Сюзанна напружується щоразу, коли він до неї торкається. Закінчилися часи обіймашок та лоскотання, поцілунків та веселих борюкань. Цей факт наводив Гектора на думку про старість і зовсім його не тішив.

— Ти — дівчинка розумна, а тому не хвилюйся за нас дуже. Ми завжди будемо твоїми батьками, що б не сталося, — сказав він доньці, проводжаючи її до спальні. — На добраніч, золотко!

— На добраніч, тату.

Уклавши дітей, він довго стояв перед вікном і дивився на освітлену ліхтарями вулицю. Що відбувається? Усім було так важко чи тільки йому одному здавалося, що життя тільки те й робить, що знущається з нього, кидає його з боку в бік, як іграшку? Що небокрай закривається, і вже нема чого чекати від майбутнього, крім нудьги, звички, хвороб або у найліпшому разі — старості? Він ніколи нікому, крім Елени, не розповідав про ті неприємні думки, від яких почувався засмученим і непотрібним. Однак Елена й сама почувалася роздавленою і сповненою відчаю, — ще гірше за нього. Причиною такого її стану був він. І це ще посилювало його стан.

— Насувається гроза космічного масштабу, — промовила Ада, — я це відчуваю всім тілом. Я приготувала для тебе кремовий суп із гарбуза і ніжне-преніжне рагу з листя буряка. Тобі зараз як ніколи хочеться, щоб тебе побалували, хіба ні?

Елена любила її домівку. Входом сюди служили великі двері у самому кінці вузенького провулка в центрі. При вході відразу потрапляєш до великої вітальні з вікнами, що виходять на долину, навіть край лісу видно. Один зі схилів засаджений виноградом, де жовті й червоні відтінки переважають над зеленими. Ціле море сріблястого листя оливкового гаю довершує той чудовий пейзаж, що залишається таким ось уже кілька століть, гідний пензля францисканського ченця-художника.

Центральну частину вітальні займав великий камін. Елені кортіло побачити його запаленим, але не в таку спеку. Їй захотілося осені, коли перші холоди навіюють бажання вмоститися на дивані перед вогнем із книжкою в руках, укрившись ковдрою, приносять запах смажених каштанів і грибів. Божевільна захопленість японців грибами (так вона прочитала у книжці з антропології, яку перекладала) пов’язана якраз із фактом, що гриби є квінте­сенцією осені, згадкою про давно забутий світ села, пам’ять про який можна пробудити хіба що через запахи та смаки. Літо перетворилося на нескінченну пору року, ніби інших взагалі не існує. Пихатість літа чимось нагадувала їй людську.

Вона вийняла з полотняної торби пляшку вина, каштани і підійшла обійняти Аду. Відразу впізнала її заспокійливий аромат, суміш сухих квітів і трав’яних есенцій. На Аді були дуже гарні сережки, легка шаль прикривала плечі. Велика тигрова Адина кішка підійшла до Елени й потерлася об ноги; вона у відповідь погладила її по голові.

— Що саме ти маєш на увазі під грозою космічного масштабу?

— Виходячи з моїх останніх занять астрологією, — тобі ж бо відомо, що я знову взялася її вивчати...

— Від лікарки до астролога... тобі завжди вдається мене приголомшити.

— Насправді цілком природно. Людина — не що інше, як малесенька частка космосу, до того ж не найцікавіша. Зараз ми переживаємо дуже незвичайний парад планет, який мені зовсім не подобається; можливо, згодом поясню детальніше. А зараз краще розкажи мені про себе.

— Що розказувати? Схоже, я сама зараз перебуваю в епіцентрі бурі космічного масштабу. Через Гектора; гадаю, він мене більше не любить.

— Як тебе можна не любити, зіронько моя?

Ада розкрила обійми, й Елена всім тілом припала до неї. Тепер її сльози мали інший присмак, солодший.

— Знайшов собі другу, а я... не знаю... таке враження, ніби помираю. Не думала, що буде так боляче. Раніше я завжди гадала, що коли навіть зі мною таке трапиться, я обов’язково буду боротися, докладу всіх зусиль, щоб відвоювати своє місце. А тепер ось здалася. Дізналася про все кілька місяців тому, але так і не знайшла в собі мужності щось зробити. Спостерігала, як паралізована, за тим, що послала мені доля, хоча я — не тюхтійка за вдачею. Що зі мною відбувається?

Ада зазирнула їй в очі й похитала головою:

— Несеш на собі тягар усіх тих жінок, які століттями залежали від своїх чоловіків. Їх перетворювали на рабинь, зраджували, а вони й надалі піклувалися про дітей, домашні справи, господарство. Не так легко скинути із себе оце ярмо, і в тяжкі години життя воно дає про себе знати.

— Я тривожуся про своїх дітей.

— Не треба. Вони знайдуть власний шлях у житті. Зараз тобі слід подбати про себе. Тим, що ти принесеш себе в жертву, ти нікому не допоможеш. Навіть гірше: рано чи пізно змусиш їх за це заплатити, і його, і їх.

— Як же мені тяжко, Адочко! Я думала, що вже багато чого пережила, а тут...

— Знаю, дівчинко моя. Але ж Гектор... яка сволота! Сивина в голову — біс у ребро. Б’юся об заклад, що його пасія принаймні років на десять молодша за нього. Якщо потрапить мені під руку одного дня, я його так відлупцюю, що на ньому місця живого не залишиться!

Елена всміхнулася; їй самій дуже кортіло його відлупцювати.

— Ходімо, я хочу тобі дещо показати, — запропонувала їй Ада.

Вони спустилися сходами, що вели до кабінету. То було приміщення, вирубане в туфі, з нього був вихід на терасу, де Ада влаштувала чудовий підвісний садочок, що буяв зеленню. Розставлені тут і там Адині картини створювали химерну, безладну гармонію з приміщенням.

— Я почала потроху займатися ще й фотографією. Фотографія змушує мене до уважнішого спостереження; я шукаю дрібниці, такі речі, яких ми більше не бачимо, не помічаємо, бо сприймаємо як належне. Я придбала собі старий фотоапарат, так цікаво налаштовувати всі функції! Протягом цілого життя я займалася людським тілом, а тепер мені здається, що я не в змозі відірватися від контексту... що насправді мене цікавить природа. Природа — хвора, ми поводимося з нею погано; зрештою, я була й залишаюся лікаркою, хіба що тепер вбила собі в голову, що можу щось вилікувати.

Ада розчинила двері й вийшла на занурену в темряву терасу. Елені ті її джунглі здавалися живою істотою, сукупністю різних сил, що живилися одна від одної.