О чверть на четверту четвертого листопада, у вівторок, Гектор підвівся, щоб виступити на загальних зборах членів Товариства. У своєму елегантному, пошитому на замовлення, ретельно випрасуваному костюмі він почувався дуже впевнено: піджак у плечах сидів бездоганно, хоча й був дещо завузьким у талії, бавовняна сорочка м’яко огортала тіло, приємно пахнула свіжовипрасуваною білизною. Лише ґумка синьої шкарпетки занадто здавлювала ліву гомілку. Як тільки він підвівся, запанувала тиша. Гекторові чомусь спали на думку слова дружини, промовлені кілька днів тому. Того вечора він повернувся додому запізно і застав її на кухні, де вона сиділа, вчепившись обома руками в наповнену гарячою водою чашку так, ніби то був її останній порятунок. Отоді вона й промовила ту фразу, навіть не піднявши голови. Останнім часом вона часто пила так воду, не додаючи пакетиків чаю або трав’яного збору. «Відтоді, як ти припинив мене цілувати, завжди ходиш із сигарою в роті». А він у ту мить думав про м’які губи Клаудії, як про недозрілий плід, від якого залишався присмак невдоволеності, присмак бажання, яке йому ніяк не вдавалося втамувати. Дружина знала, здогадувалась, а він не міг і не хотів їй нічого пояснювати.

Губи Клаудії, запах Клаудії. Він зустрічався з нею в офісі, і тоді все здавалося легшим, прийнятнішим. Колеги, партнери по бізнесу, сама безглузда робота — лише засіб вдавати, ніби ти для чогось потрібен. Заробляти гроші, утримувати родину, час від часу дозволяти собі маленькі радощі. А от губи Клаудії ніяк не вдавалося викинути з голови. Сигару в роті він ніколи не запалював. «Татку, ти як мала дитина, — сказала йому якось донька, — вічно ходиш із соскою в роті». Вона теж мала рацію. Стрункі ноги Клаудії, оксамит її шкіри; з нею він забував про свій вік, забував, що мускули тіла обвисають, борода сивіє, зір і слух погіршали; поруч із нею йому вдавалося контролювати свої внутрішні страхи. Ті самі, що тривожили і його дружину. Усвідомлення, що насправді живеш не своїм життям, але ніяк не можеш з нього виборсатися. Вони з Еленою часто про це говорили. Недосягнуті бажання, нездійснені обіцянки, зрада самому собі через тисячі буденних дрібниць, час, що невпинно спливає, стискаючись навколо і звужуючи виднокрай. Із кожним днем всередині щось відмирало. Він знав, що Елена все розуміє, адже вони вже так довго разом; вони нічим не могли допомогти одне одному, бо мучилися від одного болю. Але той спільний біль замість того, щоб їх об’єднати, тільки віддаляв. Як можна засуджувати когось за бажання почуватися живим? Хіба щастя — це злочин? Груди Клаудії, її вигнута спина, аромат волосся на скроні, її шкіра. Скільки щастя проходить через тіло! І скільки нещастя.

У ту мить Гектор побачив, як вона легкою ходою ішла по коридору, всміхнулася йому через скляну стіну конференц-залу. Він ретельно підготував виступ, завжди був чудовим оратором, своїм розкотистим голосом миттю завойовував увагу слухачів. А от чи відомо про це його дружині? Зал поступово заповнювався, і коли всі повсідалися, Гектор глибоко вдихнув. Та з його рота не вилетіло ані слова. Хоча в думках панував лад, у голові всі слова було заздалегідь розкладено в рядки, у фрази, які він знав напам’ять. Але між розумом і ротом ніби раптом виросла нездоланна перепона. Він на мить заплющив очі; пройде, зараз минеться, це всього лише миттєвий стрес. Але чим більше секунд спливало, тим глухішою ставала перепона, — твердою, як залізобетонна стіна, — із того самого залізобетону, навколо якого крутилася вся його робота, його бізнес, завдяки якому він побудував своє маленьке царство стабільності.

Його охопила паніка. Обличчя людей — спершу здивовані, а потім збентежені, — погляди, все більш занепокоєні й недовірливо-злякані, лише посилювали його тривогу. Серце в грудях несамовито калатало, билось як навіжене, ніби хотіло вирватися на світло з тюрми, в яку його ув’язнили, навіки поцупивши в нього голос, затьмаривши розум, — ніби наклали злі чари. Через скло він бачив Клаудію: вона застигла, як соляний стовп, папки, що їх вона до цього тримала під пахвою, посипалися на підлогу; йому здалося, ніби він чує глухий звук удару картону об паласне покриття. Гектор хотів було вибачитись, але й ті кілька звуків чомусь ніяк не хотіли виходити з його рота: вибачте, вибачте. Рак мозку. Ось що. Інакше й бути не може. Чи церебральна ішемія, інсульт, аневризма. Щось таке, що вже давно нишком роз’їдає його зсередини або вразило цілком несподівано, як удар батога.

Він важко опустився у крісло. Клаудія тим часом уже влетіла до конференц-зали. Клаудія у білій блузці та з перлами в сережках; Клаудія зі склянкою води; Клаудія, яка підтримує його, наче неживе опудало з перекошеним обличчям; Клаудія, яка виводить його з приміщення, тримаючи під руку, майже силою тягне до ліфта, а потім — надвір, подалі від кондиціонерів, на справжнє, свіже й тепле повітря жовтневого дня.

Вони сіли за столик у безлюдному барі. Гектор був переконаний, що ось-ось помре, що настав його час, відчував, як крижаніє мокра від поту спина, трусився, хоча було зовсім не холодно. Боявся навіть спробувати заговорити. Боявся, що не вдасться зруйнувати оту перешкоду, яка перекрила йому розум. Що він навічно замурується в собі. Клаудія з її малесенькою родимкою біля губ і ароматом свіжоскошеної трави не знала, що робити. Якийсь час мовчала, — можливо, боялася почути, що трапилося, — замовила дві кави у скляних кухликах і дві склянки води. Решта тіла працювала: рука вхопилася за край столу, інша піднесла кухлик до рота, відчувався гарячий гіркий смак кави.

— Що сталося, любий?

— Не знаю.

Йому вдалося вимовити ці слова, він відчув звук власного голосу, — отже, йшлося не лише про намір заговорити, що існував тільки в його голові.

— То виходить, ти таки можеш говорити?

— Що за дурне запитання... звісно, можу.

— Вибач, я мала на увазі... тобі краще?

— Мабуть, це рак мозку.

— Не мели дурниць. Ти просто втомився. Тобі треба як слід відпочити і сходити до лікаря.

— Ти говориш як моя дружина.

— Я лише хотіла бути чемною. Але бачу, що тобі це зай­ве. От і добре. Знаєш, я повертаюся в офіс.

— Вибач, я не хотів тебе образити.

Клаудія підвелася, поцілувала його в лоб і пішла собі. За інших обставин він зробив би все на світі, аби її затримати: обійняв би, притиснув до себе, запхав руку під блузку. Але в цю мить йому взагалі нічого не хотілося. Він зателефонував своєму давньому приятелеві, який працював лікарем, і записався на прийом. До офісу він не повернеться, дуже соромно через безглузду ситуацію, в якій він опинився. Тепер про це пліткуватимуть кілька днів, а то й тижнів. Люди тільки й чекають слушної миті, щоб підняти тебе на осміх за твої слабкості. Йому закортіло додому, захотілося опинитись у рідних стінах, серед рідних запахів і дорогих серцю людей і речей. Він рушив до центру, пішки. Пройшов повз Квирінальський палац[3]. На хвильку зупинився біля балюстради оглядового майданчика; той краєвид йому завжди подобався. Місто лежало перед ним як на долоні і водночас здавалося таким далеким. Так само і його щастя: інколи здається, що досить руку простягнути, а інколи — що ніякого щастя й не існує зовсім, — так, вигадка, щоб хоч якось виправдати марноту життя. Щастя — це запах змокрілого від поту волосся Джованні, коли той повертається з тренування в балетній школі; щастя — це те, як донька прикриває рукою груди, бо перетворюється на підлітка. Про Елену чомусь не думалося. Раптом йому стало спекотно, аж занадто тепло як для четвертого жовтня. Зовсім скоро прилетять шпаки і заповнять небо над містом своїми зграями темних і гармонійних форм, хоча їх кількість протягом останніх років різко зменшилася. Кліматичні мутації призвели до зміни маршрутів міграції у птахів. Йому бракувало чогось головного, чогось такого, чому він сам не міг надати ні назви, ані форми. Він пошкодував, що отак по-дурному розпрощався з Клаудією; зараз міг би бути з нею, ніжитися в ліжку під білосніжними простирадлами у квартирі, де вони зустрічаються вдень, — тій самій, що залишилася у нього ще зі студентських років. Дружині він сказав, що здав її в оренду, а насправді тримав для себе, для своїх маленьких утіх. Там, нагорі, понад дахами. Подалі від хаосу міста та швидкого плину часу.