— Мені життя теж надало другу можливість... яку можна вважати порятунком і разом із тим — карою.

Де була його дружина у ці дні? Де подорожувала? Йому ніколи не спадало на думку, що вона може знайти собі іншого. Як він міг бути таким тупим і незрілим?! Побачивши сльози, які текли з її темних очей, він вийняв із кишені ткану хустинку. Елені подобалися ті духмяні хустинки, вона казала, що вони надають стилю, є ознакою вишуканості, стабільності і змусили її колись закохатися у нього.

— Тобі слід поголити бороду, — сказала Елена після тривалого мовчання і шморгнула носом, — вона тебе старить.

«Лише тобі одній відома моя таємниця, — шепнув Джованні Пандорі, — гляди, не кажи нікому, бо мене не зрозуміють, скажуть, що я — божевільний. Все почалося тоді, коли я загубився в лісі. Спершу я був із мамою, татком і Сюзі (вона не любить, коли її називають Сюзі); я йшов попереду і першим побачив щось таке, воно рухалося, велике-велике. Як гігантський метелик, отакенний, — він широко розвів руки. — Я ішов, ішов, ліс усе густішав, а коли я озирнувся, позаду не було нікого. Самі дерева, кругом — дерева. Поки я поспішав слідом за метеликом, я зійшов зі стежини, а тому не знав, як повернутися назад. Спершу я не дуже боявся, просто гнівався на нього, на того метелика, який утік від мене, але потім я збагнув, що заблукав і залишився сам. Я почав плакати. Мені хотілося їсти й пити, я ще й замерз, хоча було літо, згодом почало смеркати. Я закричав “мааамоооо, таааатууу”, але ніхто не відповідав. Так я кричав і кричав, аж поки не захрип. Тоді я замовк. Зрозумів, що доведеться залишатись і ночувати в лісі. Почав озиратися довкола в пошуках місцинки, щоб улаштуватися. Почав обдивлятися стовбури дерев, кору, рослини під ними, листя, коріння; були там і звірині нори, і гнізда, і комахи, і ще ціла купа всього, чого я раніше ніколи не помічав. То було так гарно! Сонце пробивалося через листя тисячами золотистих промінців, і мені здавалося, ніби я потрапив до зачарованого лісу або в калейдоскоп... знаєш, що це таке? Така трубка, її повертаєш, дивишся, а там щоразу виникає новий візерунок. Та якби я побачив хатинку, над якою в’юнився димок із димаря, я б туди нізащо не зайшов, бо там напевно жила б відьма. Там було здоровенне дерево, я заліз на нього. Я добре вмію лазити по деревах. У нашій садибі, що за містом, теж є одне дерево, на якому ми з Сюзі влаштували собі схованку. Отож я всівся на гілці і став чекати. Ліс був повний звуків, від яких мені робилося лячно. Але найбільше я боявся, що мама або татко будуть на мене сердитися. Знав, що вони мене шукають і будуть лаяти. Більше боявся їх, аніж лісових звуків. Дерево було моїм другом, воно б не дозволило, щоб хтось або щось завдали мені шкоди. Я торкався рукою кори, моху, нюхав їх і почувався добре. Дерево було ніби велетнем, що піклувався про мене, а я сам перетворився на звіра. Я згадав казку, яку мені читала мама, про дівчинку, що жила на дереві і нічого не боялася. Через деякий час піді мною пробігли дикі кабани. Принюхувалися, рохкали, — мабуть, відчували мій запах, — а потім побігли далі. Я знав, що в тому лісі немає вовків, а сезон полювання вже скінчився. Мені татко казав. Отоді я й заснув собі в обіймах дерева. Чого ти на мене так дивишся? Гадаєш, я все понавигадував? Може, так воно і є. Але відтоді я навчився розмовляти з деревами і тваринами, як оце з тобою. Знаю, що ти не можеш мені відповісти, однак я тебе розумію, і ти мене розумієш. Не завжди потрібні слова, щоб розуміти одне одного, правда? Ось чому я так люблю танцювати; танець усі розуміють, тому що для нього слова не потрібні. Я слухаю траву, що росте, слимака, що повзе по листочку, трударів-мурах, бджіл і метеликів. Чую, коли ти боїшся і коли в тебе болить лапка. Відчуваю, коли мамі сумно, але вона вдає, що все добре, — як оце зараз. І коли татко гнівається. Відчуваю, якщо дерева хворіють, тоді вони пахнуть інакше... і коли квіти страждають від спраги... відчуваю запах коріння, якщо воно загниває, якщо із землею щось не так, як треба. Як оце зараз, із цією зливою, адже це ненормально. Гадаю, що я володію особливими чарами, але я нікому про них не казав, навіть сестрі, хоча вона, мабуть, мене б зрозуміла. Ці чари називаються “Сила Велетенського Метелика”. Мені так хочеться зробити щось для моїх батьків! Знаю, що вони нещасні, можливо, вони більше не кохають одне одного, як колись. Ти чула таткове серце? Гадаю, татко теж чув твоє. Ми повинні їм допомогти».

Джованні прокинувся вранці у доброму гуморі. Спершу не зрозумів, чому. Йому щось снилося, однак він не пам’ятав, що саме. Зліз із ліжка, щоб погладити Пандору, став босими ноженятами на холодну підлогу келії. Собачка лизнула йому руки й обличчя.

— Припини, ти ж не умивальник! — вигукнув хлопчик. — Я і сам можу вмитися!

— Здається, ти мені наснилася, — сказав він, чухаючи їй шию, — і велетенський чарівний метелик.

Сюзанна ще спала. Її розкидане по подушці волосся утворювало навколо голови незвичайну корону; Джованні теж кортіло мати таке довге волосся, але він соромився про це сказати. Визирнув надвір через маленьке віконце келії і здивувався. Дощ ущух! Небо було сірим, однак не таким похмурим, і з нього нарешті вже не лило, як із відра.

— Буря скінчилася! — закричав малий, плигаючи по келії, і собака плигала навколо нього. — Сюзанно! Прокидайся, дощу вже немає, ми врятовані!

Сестра щось буркнула крізь сон і перевернулася на другий бік. Джованні вискочив із келії і почав стукати у сусідні двері. Застав батьків, що спали разом у маленькому ліжку, притиснувшись одне до одного, як діти. Вийшов надвір, у водограї в центрі двору поміж водяними ліліями плавали червоні рибки. Подумав: а як воно для рибок, коли з неба падає вся ота вода і б’ється об поверхню водограю. У рибках було щось заспокійливе: плавали собі неспішно і граційно у своєму водоймищі — зрештою, їхнє життя минало спокійно. Звісно, великих пригод у тому водоймищі не зазнати, та, можливо, їх це влаштовувало, у морі вони, напевно, розгубились би, як він сам часто розгублюється посеред шкільного двору, тоді як інші хлопці грають у футбол, а йому футбол не до вподоби, він боїться того м’яча, за яким слід бігати щодуху, щоб наздогнати. Йому більше подобається бавитись із дівчатками, але треба стежити, щоб спілкування з ними не затягувалося, інакше з нього почнуть кепкувати.

Відтоді, як його сестра перейшла до ліцею, він втратив свою захисницю; думка про перехід до старших класів наганяла на нього паніку. Він наперед знав, що там йому доведеться скрутно. Часто думав: чому обов’язково всім ходити до школи, невже не можна навчатися якось інакше? Чому не можна самому вибирати собі тих, у кого хотілось би чомусь навчитися? От він, наприклад, окрім уміння танцювати, хотів би ще навчитись малювати, пік­луватися про бджіл, щоб робити мед, хотів би вивчити назви всіх рослин — дерев, кущів і квітів, що ростуть навколо, — хотів би вміти лікувати поранених тварин. Але нічому з переліченого в школі не навчали. То навіщо йому туди ходити? Він уже багато разів намагався поговорити про це з матір’ю; та погоджувалась, однак казала, що таких шкіл іще не придумали. «То чому ми самі її не відкриємо?» — відповів на це Джованні.

Із батьком взагалі розмовляти не було сенсу. Джованні знав, що не відповідає його сподіванням; вони обидва докладали зусиль, щоб хоч у чомусь бути схожими. Джованні, наприклад, щоб потішити батька, погодився вступити до спільноти скаутів. Згодом звернув увагу на те, що вожаті скаутів навчали їх найголовнішим правилам виживання у лісі в екстремальних умовах, а тому ходив на заняття охоче. Він самостійно нашив на блакитну сорочку свої ініціали, Гектор дуже ним пишався. Недавно він дізнався, що батько теж хотів би лікувати тварин. Так вони поступово, крок за кроком, почали знаходити дорогу одне до одного, ніби складали докупи частинки пазла, що спершу видався їм занадто складним. Мама казала, що їм треба просто звикнути одне до одного.