— Як так сталося, що ми прийшли до такого розриву між нами й природою? — промовила Ада. — Таке враження, ніби ми втратили певну частку нашого сприйняття реальності. Не все те, що існує, можна побачити. Вже зовсім скоро почнеться пора хурми.

Вона зірвала кілька плодів з маленького дерева:

— Я обожнюю хурму. Не можу дочекатися, щоб сфотографувати деревце, коли з нього опаде все листя і залишаться лише жовтогарячі плоди, схожі на великі бездоганні за формою кулі.

— У нашому садку теж є два дерева хурми, — пригадала Елена, — однак я на них навіть не глянула.

— Часом біль заважає нам бачити те, що в нас просто під носом. І не тільки речі, на жаль. А й людей.

Елена вже протягом тривалого часу відчувала, що на неї не дивляться і її не бажають. Однак вона й сама, мабуть, ні на кого й ні на що не дивилася і нічого не бажала. Як отямитись після того, що сталося? Коли саме все пішло шкереберть? Що їй робити з болем, з тривогою, гнівом, що накопичилися в серці, огорнули її, як важезна друга шкіра, і не полишали ні на мить?

— Скоро поспіють гранати. Поглянь, який неймовірно гарний плід! — Ада зірвала один і простягнула Елені. — Я багато чому вчуся у цього садочка, отримую від нього справжню насолоду. Але щось мене непокоїть. Не знаю навіть, чи слід тобі зараз розповідати про те, що зі мною сталося...

Тут Адин голос несподівано залунав напружено і ­сумно.

— Не думаю, що від твоїх слів мені буде гірше, — запевнила її Елена, намагаючись збагнути про себе, як її особис­тий біль може мати такий всеосяжний вплив, здатність перевернути з ніг на голову її стосунки зі світом, зруйнувати всі критерії, за якими вона вимірювала власне життя доти. «Таке враження, ніби моя внутрішня слабкість якимось химерним чином заразила все навколо, — думала вона, дивлячись на буйну рослинність, що проглядалася в нічній темряві, — як чорна дірка, здатна засмоктати в себе людей, речі, емоції, звівши їх до нуля».

— Ось уже кілька тижнів, — продовжила Ада, — заходячи до цього садка, я відчуваю присутність моїх померлих пацієнтів. Повертаються у пам’ять ті, про кого я давно забула, кого я лікувала, але їм не вдалося вижити. Багато літніх людей, але також жінки, чоловіки... особи, з якими я була знайома тридцять, сорок років тому. Таке трапляється зі мною лише вночі, ніби вони збираються тут, навколо, іноді розмовляють зі мною, ховаючись у заростях. Я переконана, що це привиди. Інколи мені буває страшно, але переважає інше почуття. Радше йдеться про якийсь особ­ливий зв’язок, — так, ніби перешкода, що відділяє життя від смерті, раптом зникла... більше не знаю, як тобі ще пояснити, і гадки не маю, чому зі мною це відбувається.

— То, може, тобі тепер вдається відчути щось нове?

— Можливо. Напевно, все через особливу енергетику цього місця... чи це я просто перетворююся на божевільну стару.

— Зі мною теж таке було після смерті мами. Вона часто мені снилася, я відчувала її поряд, ніби вона справді була зі мною, якась її загадкова сила, що підтримувала мене і скеровувала. Згодом у моєму житті з’явився Гектор, народилися діти, і вона зникла, ніби не хотіла заважати мені. І ось тепер я її шукаю, шукаю її допомоги, але більше не знаходжу. Вона пішла. А я залишилася на самоті.

— Ну, годі, — сказала Ада, — досить говорити про привидів, ходімо вечеряти, адже у нас самих ще є тіло і плоть.

Вони повернулися нагору і всілися за стіл. Ада розпитувала про дітей, про переклади, майбутні проекти, — про все, що могло відволікти Елену від тяжких думок і якось заспокоїти. Жінки довго говорили про Гектора.

— Залиш його на деякий час варитися у своїй каші, це може бути слушною нагодою для вас обох. Якщо він так захопився тією жінкою, ти не можеш нічого зробити, щоб якось вгамувати його почуття.

— Здається, я її ненавиджу. Я бачила її лише одного разу, мимохідь, однак мені й того вистачило.

— Я їй не заздрю. Адже їй завжди доведеться змагатися із тобою, адже ти з’явилася у його житті раніше, з тобою він реалізував усе те, чого вона так бажає. І не забувай: усі коханки в певний час хочуть стати дружинами, і тоді...

— І тоді... — повторила Елена, допивши вино у келиху, — мені до смерті кортить курити!

— У мене є все, що треба.

Ада дістала з шухляди скриньку з травою та тютюном.

— Сама виростила, — уточнила, — легка й екологічно чиста, — не така, як оте лайно, яким зараз повсюди торгують. Інколи, коли мучить безсоння або щось болить, допомагає.

Вони перейшли на диван.

— Чому ти не захотіла мати родину? — запитала Елена.

— Працювала забагато, до того ж я б нізащо не вжилася з чоловіком під одним дахом. Оцю ідею спільного проживання, як на мене, переоцінюють, — відповіла Ада, похитавши головою. — Саме в сімейному колі відбуваються найганебніші насильства. Гадаєш, ти й досі його любиш?

— Думала, що люблю... і протягом останніх місяців усе чекала, що він отямиться. А тепер навіть не знаю.

Коли настав час прощатись, Елена усвідомила, що вона не зможе сісти за кермо в такому стані. Ноги підгиналися, серце калатало, у голові паморочилося через випите вино й траву.

— Залишайся тут. Мені з Евеліною живеться дуже доб­ре, — промовила Ада, беручи на руки кішку, — однак, знаєш, часом і мені стає самотньо. І нікуди від цієї самотності не сховатися.

Вони спустилися донизу, потім іще на один поверх, під кабінет та терасу з садочком, де були розташовані спальні й загадкова ванна кімната, прикрашена численними рослинами в горщиках та мушлями, чим нагадувала грот для русалок. Елені подумалося, що саме так їй хотілось би постаріти, і щоб на старість доля припасла для неї саме таке життя: діти б виросли й роз’їхались, а Гектор...

Вона вже більше не уявляла свою старість разом із Гектором. Послала ліжко, скориставшись простирадлами й ковдрами, що їх дала Ада. Кішка вирішила, що тієї ночі спатиме з нею, — так, ніби відчувала її душевний стан і розуміла краще за людей, що з нею відбувається. І, зігріта теплом кішки, що вмостилася у неї в ногах, заспокоєна запахом Адиного дому і присутністю отого зеленого бар’єру, який захищав її від світу, від її привидів з минулого життя та поразок, Елена заснула. О третій ранку кішка втекла з її ліжка всього за кілька секунд до того, як грім струсонув небо і почалася злива.

А ще ота новобудова, ота триклята новобудова. Місце, де взагалі не можна було щось будувати. Однак його вартість визначалася, виходячи з ризику, з абсурдного переконання, що природні катаклізми не треба враховувати серед критеріїв урбаністичного розвитку. Хоча якщо поглянути на світ у цілому, навколо відбувалося якраз навпаки: природні катастрофи перетворилися на циклічні явища, до яких людству слід було пристосуватись якомога швидше. А натомість воно й надалі вдавало, що нічого не помічає. І спекулювало. А він був співучасником цієї сліпоти й цього цинізму. Він підписував документи, брав участь у прийнятті рішень, він теж удавав, що все — як і раніше, що ризик непередбачуваного настільки віддалений, що його не варто навіть брати до уваги. Знав, що насправді це не так, що цілий регіон перебуває у зоні гідрогеологічного ризику, що вистачить зовсім незначної кількості опадів, яка б ненабагато перевищувала середні показники, щоб це призвело до страшних наслідків. Гектор згадав одне із засідань у муніципалітеті, що відбулося задовго до початку будівництва, під час якого він обізвав останніми словами бідолашну інженерку з урбаністики за те, що та намагалася застерегти присутніх щодо ризиків таких планів забудови, звинувативши її у тому, що її старорежимні принципи гальмують розвиток Південної Італії — усіх тих територій, які століттями виключалися з прогресу. Йому тоді всі дружно аплодували. Але він добре пам’ятав неприємний післясмак невіри у власні слова, як тільки їх промовив. Післясмак іржавого заліза, — так, ніби несподівано на язиці з’явився присмак крові.