Іроко звернула на стежину, що в’юнилася вглиб лісу. Стукіт дощу в шатах дерев посилився.

— Я так сподіваюся, що вродить хоч трішки грибів, — промовила Іроко, — після всіх цих місяців засухи я вже майже втратила надію. Звичайно, краще тихий осінній дощ, аніж тропічний ураган. Я дуже хвилююся за жителів долини і щиро сподіваюся, що обійдеться без жертв.

«Я щиро сподіваюся, що обійдеться без жертв, хай йому грець!» Гектор важко дихав, м’язи ніг задерев’яніли, він геть замерз. Він механічно плівся за широким зеленим дощовиком, аж поки вони нарешті не вийшли на галявину, посеред якої стояла хатина. А поряд із хатиною — велике ґінкго дволопатеве[12].

Вона відчувала на собі погляд того чоловіка. І той погляд був сповнений бажання. Як давно на неї ніхто так не дивився? Відчувала страх — отой страх, що передує викликові, невідомості, який можна подолати тільки мужністю. Можливо, настав час проявити її. Елена простягла руку, що ледве помітно тремтіла, і легесенько доторкнулася до руки Ґвідо, яка тримала кермо. Провела пальцем по його дерев’яній обручці, гладкій і теплій, погладила жорсткі кісточки пальців, торкнулася м’якшої шкіри між пальцями. Від цього дотику щось ворухнулося у неї в животі і нижче. Ґвідо з’їхав на узбіччя, їхнє дихання ставало все прискоренішим, їхні обличчя зближувалися, а шибки в машині затуманювались.

Неймовірне відчуття, коли його велика долоня обережно пестить її щоку, торкається скроні. Гладить по волоссю. Обводить контур її вух, торкається сережок, проводить по профілю носа. Ніжно пестить чоло, ніби намагаючись відігнати всі страхи, всі погані думки. Прагнути обіймів одне одного. Скоротити відстань між тілами, аж поки не відчуєш смак його рота, потрісканих від вітру губ, його м’якого язика. Відчути своїм язиком край його зубів. Відчути на смак і збагнути, що тобі цього не досить. І тоді, відкинувши останній сором, цілуватися знову, перебиваючи ритм дихання, поки наростає бажання від несподіваних обіймів, яких вона відразу не усвідомила. Неймовірне відчуття, яке, здавалося, вже давно було сховано десь у найглибшому куточку душі, а тепер випірнуло на поверхню з тих незвіданих глибинних джерел, які ще не зовсім пересохли. Віддатися на волю почуттів і згадати, що ти ще жива. Прискорене дихання, серце, що калатає як скажене, ноги підкошуються, руки стискають, чіпляються, нишпорять поміж складками одягу, очі, які то широко розплющуються, то примружуються.

Ти ще тут. Однак хто ти?

Ґвідо відірвався від неї і зазирнув прямо в очі. У ту мить Елена відчула, що до неї повертаються сили, що у неї в жилах тече кров, що її шкіра чутлива до пестощів, а між ногами наростає гаряча хвиля. Відчула, що існує.

— Ти така гарна...

Як давно їй не казали таких слів? Невже вони справді призначалися для неї? Елена відчула, що втрачає самоконтроль. Протягом усіх останніх років вона несвідомо примирилася зі своєю роллю, прикриваючись відповідальністю за дітей, і зрозуміла тільки в цю мить, що то був лише страх — страх бути собою, зайняти забагато місця, зруйнувати усталені правила і не виправдати сподівання інших. Перекладати замість того, щоб писати самій, — ось що з нею сталося: вона ховалася за чужими словами, щоб приховати власні. Їй хотілося закричати, розбити вікна автівки, вискочити з неї і чимдуж бігти світ за очі під дощем. Вона спробувала знову прихилитися до Ґвідо, однак він її зупинив:

— Не зараз, не так.

«Чому?» — запитала подумки Елена, в душі наростало розчарування упереміш зі збентеженням. Реальність, що, як їй на мить здалося, дала їй спокій, знову навалилася на неї всією вагою. Вона відчула, як кров прилила до обличчя, — чи то їй здалося?

— Тоді як? І коли? — обурилася.

— Мені подобається зачекати, помріяти, помучитися від бажання до втрати здорового глузду.

— А от я його вже практично загубила, здоровий глузд.

— Це найперша річ, яку ти мені сказала при зустрічі: що ти загубилася. І що тобі не подобається почуватися загубленою. Однак я тебе знайшов. Це мій щасливий день. Я міг тебе не побачити і проїхати повз. Здалеку ти нагадувала маленьку істоту, що заблукала; я спершу навіть прийняв тебе за дівчинку.

Його шорсткі руки на щоках, у волоссі. Тремтіння, ніби від доторку їхні тіла пробиває струмом. Бажання уявити його оголене тіло поряд. Бажання зірвати з себе одяг і показатися йому оголеною. Короткий спалах несподіваного кохання. Дар. Несподіванка.

— Ти така гарна! У твоїх очах — глибина гірського озера. І це я бачу тільки твоє обличчя. Хтозна, які скарби ховаються за цими ганчірками, які дива під ними я відкрию для себе!

— Перестань так говорити, ти змушуєш мене червоніти.

— Серйозно? Тоді скажи-но мені, чого тобі від мене треба?

— Я соромлюся. Я ніколи не вміла висловлювати власні бажання.

— Але ж це так просто! Я навчу тебе, як це робиться.

— Я гадала, що деякі речі трапляються лише в книжках.

Їй згадалася «Нестерпна легкість буття». І подумалося, чи Ґвідо розмовляє, коли кохається.

— Ти помиляєшся, Елено. Зрештою ми, люди, не набагато відрізняємося від грибів. Найголовніша частка нашого єства залишається прихованою, шукає свою силу там, де ніхто її не бачить.

— У тебе досить дивний погляд на речі.

«Ні, він не розмовляє, коли кохається, — подумала. — Він уважно мене розглядає, як розглядає дерева в лісі... З благоговінням...»

— Я дивлюся на речі знизу. Саме там, унизу, в темряві, відбувається щось справжнє. Тільки так можна потім побачити світло. Подумай про рослини. Подумай про свої ноги.

Раптом Елена злякалася. Цей чоловік міг завести її далеко, у невідомі їй краї. Потяг, який вона відчувала до нього, був занадто сильний. Після одруження вона ніколи не була з іншим чоловіком, пам’ятала лише тіло Гектора. І ось тепер її охопило одне-єдине бажання: відкрити для себе тіло Ґвідо, цього незнайомця. Попри всі страхи вона була готова піддатися цьому бажанню. Хотіла це зробити. Потім згадала про своїх дітей, і їй ніби кулаком зацідили в щелепу. На якусь мить вона забула про те, що вона — мати; поряд із Ґвідо не було нікого, крім неї самої, без її життєвої історії, без її минулого. Було лише її тіло, плоть, кров, жили, серце, пристрасть і задоволення, які вона могла собі хіба що уявляти. Було її бажання, її фантазії, салон розбитого «джипа» посеред лісу. Їй хотілось, аби її думки обмежувалися тільки спогляданням навколишнього, а не зверталися раз у раз до часу й простору, які відділяли її від попереднього життя. Адже в цю мить вона ясно розуміла: зараз її життя на перехресті. Вистачило одного поцілунку. Згадала, як уперше цілувалася з хлопцем в юності і через недосвідченість та незнання власного тіла була глибоко вражена пережитими відчуттями. Їй тоді здалося, ніби вона народилася вдруге чи народилася нарешті по-справжньому, — там, на скелястому березі моря, в обіймах ненабагато старшого за неї юнака. І ось тепер вона ніби знову переживала те саме, однак цього разу з усвідомленням себе, свого тіла і почуттів — результатом минулого досвіду і прожитих років. Ніби перебувала у підлітковому тілі з розумом дорослої жінки. А куди ж подівся Гектор? Із чого було зіткане їхнє кохання? Адже вони таки кохали одне одного. Елена ніколи в цьому не сумнівалася. У перші роки шлюбу вони були дуже близькими. З ним вона почувала себе вдома. Їй здавалося, що з ним вона нарешті знайшла своє місце в житті після тривалого періоду непевності. Потім на світ з’явилися діти. І все якось змінилося.

— Про що ти думаєш? — запитав Ґвідо. — Ти якось ураз спохмурніла.

— Хочу почуватися вільною і не можу. І знаєш, що найгірше? Ще зовсім донедавна я навіть цього не усвідомлювала. Так, звісно, в душі я знала, що щось не так.