Із етруського підземелля вони раптом опинились у космічній лабораторії.

— Тут ми зберігаємо насіння — запаковуємо його у пластикові тришарові пакетики, які вкладаємо у коробки, а ті розміщаємо в оцих відсіках. Давнє і рідкісне насіння — наш банк генетичного матеріалу, який ми збираємо разом з університетом Вітербо. Вам подобається?

— Холоднувато тут у вас... — пробурмотів Гектор. — Я так розумію, ви самостійно виробляєте енергію, щоб підтримувати тут сталу температуру. Навіщо ви показуєте мені це місце?

— Тому що ми ним дуже пишаємося, — відповіла черниця, — ось уже десять років ми збираємо насіння різних культур, у нас тут уже більше тисячі сортів — справжній скарб. А щодо енергії — так, звичайно, ми на автономному забезпеченні, адже не можемо ризикувати, щоб оцей скарб втратився через перебої зі струмом.

— Невже справи йдуть так погано? Тобто невже існує загроза зникнення значної кількості рослинних видів, що населяють Землю?

— Почасти — через це, а почасти — через монополію мультинаціональних компаній. Охорона та зберігання біологічного розмаїття планети вже перетворилися на особливу форму спротиву.

На якусь мить Гекторові здалося, що він спить і бачить сон, заснув у церкві і тепер під впливом розмов із дітьми потрапив до фантастичного фільму. Треба було якомога швидше прокидатись, адже йому зовсім не подобалося тут, під землею, у компанії дивної жінки, одягнутої як черниця, яка уважно дивилася на нього своїми чудовими очима оленяти. «Годі, прокидайся!» — наказав собі Гектор. Однак ні, він і досі стояв і розглядав численні відсіки з однаковими за розміром етикетками, де зберігалося укладене в архів насіння, ніби йшлося про світові документи під загрозою зникнення. Та якщо добре подумати, із самого світанку попереднього дня у нього не зникало бентежне враження, ніби він перебуває в одному з тих фільмів-катастроф, що наразі користувалися великою популярністю серед глядачів.

— Я так розумію, краще нікому не розповідати про те, що я тут побачив...

— У цих краях багато кому про це відомо, ніякої таємниці тут немає. Ми ще не дожили до того, щоб насіння перетворилося на рідкісний та коштовний товар і стало предметом незаконної торгівлі.

— Сподіваюсь, цього не станеться.

— Як черниця, я б мала не втрачати надію, однак як людина... скажімо, я дещо зневірилася у подібних мені.

— Як ви тут опинилися? — запитав у неї Гектор. Щось у цій жінці його зацікавило, певно, якась особлива витон­ченість манер, що приховувала непокірний дух.

— Це дуже довга історія, яку я могла б викласти коротко так: навчання живопису в Академії мистецтв Парижа, подорож до Умбрії, зустріч із нашою матінкою-настоятелькою.

— Більше нагадує ребус, аніж історію, — зауважив Гектор, чия цікавість від тих слів іще більше розпалилася.

— Ви забагато хочете знати. Ходімо, поглянемо, що роб­лять ваші діти.

Пандора чекала на них нагорі біля сходів; побачивши їх, підвелася, обережно кульгаючи на поранену лапу. Гектор навіть зрадів, коли її побачив; зрадів простою, щирою радістю, яка охоплювала його щоразу, коли він повертався додому і заставав дітей за їхніми звичними заняттями: за уроками, купанням, допомогою з накриванням столу для вечері, переглядом телевізора, слуханням музики. Як тільки він заходив додому, у нього виникало враження, ніби він порушив їхнє приватне життя, з якого був виключений протягом дня, однак саме через це так тішився, знову в нього повертаючись. Роззувався, знімав куртку, мив руки і йшов цілувати дітей. Коли цуценя ткнулося писком йому в ноги, Гектор несподівано усвідомив, як важливо комусь належати: Елені, дітям. Протягом усіх цих років він сприймав це як норму, як щось таке, що нікуди від нього не подінеться, — трохи через якісь чари, трохи за звичкою. І ось тепер, коли він міг запросто втратити все, усвідомив нарешті, наскільки важливо для нього бути часткою їхньої маленької родини. Як він міг тільки подумати про те, щоб пустити все коту під хвіст?

Лабораторія з приготування варення. Можна уявити собі великий казан, що кипить на слабкому вогні годинами, до якого час від часу хтось підходить і помішує вариво дерев’яною ложкою, щоб не пригоріло. Нічого схожого. Все було організовано, як у справжній лабораторії: однакові алюмінієві посудини, дозатори, блискучі робочі столи для чищення й нарізування фруктів, черниці у білосніжних фартухах, одноразові рукавички, найсучасніше обладнання для стерилізації банок. Лише його діти були вимазані фруктовим соком по лікті, але здавалося, це їх аж ніяк не засмучувало.

— Татку, — вигукнув Джованні, — ти тільки скуштуй оцей інжир! Який же він смачнющий! Ще кращий, аніж той, що з Червоного Бука!

— Не може бути! — заперечив Гектор і відчув, як погляди всіх черниць зосередилися на ньому. — Добре, скуш­тую!

Скуштував; у роті — смак цукру й сонця, які плід накопичив протягом літа, а ще — ніжність м’якоті. Інжир із Червоного Бука, яким вони ласували раніше, не був соковитим через посуху і високу температуру попередніх місяців.

— Ой! — вигукнув Гектор. — Справді, і порівнювати нічого! Це фрукти з вашого саду?

— Звісно, — відповіла Леонора, — ми продаємо наше варення по цілому світу, згідно з найвищими міжнародними стандартами. І коштує воно чимало, майже так само, як і наша оливкова олія.

— І як ви зуміли виростити ваші фрукти за таких температур, як у Сахарі, і за цілковитої відсутності опадів? — поцікавився Гектор.

— А ви чули коли-небудь про пермакультуру[18]? Ми вже двадцять років послуговуємося цими принципами, вони тоді ще не вважалися такими модними.

Гектор чув це слово від Елени, але так і не зрозумів як слід, що воно означає. Так, в основному ясно: ніяких пестицидів, взаємодія між рослинами, комахами, бур’янами — всі мають робити внесок у захист ґрунту, користування гідроресурсами. Однак він не вірив, що цей метод культивації можна успішно застосовувати у промислових масштабах. До того ж черниці вже починали його дратувати: складалося враження, що вони знають усе на світі краще за інших. Якщо ця пермакультура справді така вже революційна, тоді чому й досі існують фітопрепарати, екстенсивне сільське господарство, монокультури? Невже справді купи кущів та бур’янів можуть забезпечити все людство їжею? Він дуже сумнівався, однак обережно утримався від того, щоб висловити свої сумніви. Звична суперечка, яка б закінчилася сваркою у розмові з дружиною, а тепер уже і з донькою також, — що вже й казати про певних у власній правоті войовниче налаштованих черниць! Він уже був твердо переконаний, що оцей монастир — прикриття для якоїсь форми екологічного, феміністичного та екстремістського руху.

— Якби не така злива, — продовжила черниця, — я б показала вам наші поля. І дітям вашим обіцяла показати, вони неймовірно зацікавилися. На щастя, нове покоління відразу збагнуло суть. Зараз ми проводимо досліди з давніми зерновими культурами у співробітництві з агрофірмою з Орв’єто.

«Бач, як заговорила! Тоном черниці, — подумав Гектор, — уже готова виступити з проповіддю! Та хто вони такі, оці марсіани, звідки взялися на світі?!» Рубежі реальності швидко розсувались, а він до такого не був готовий. Почувався як той фотограф, що намагається навести фокус на об’єкт фотографування, а той постійно пересувається.

— Татку, а знаєш, у них тут є і ферма для вирощування їстівних комах? Я вже спробував коників, схожі на хрумтливі чіпси. Черниця сказала, що в них багато протеїнів.

Здавалося, вся попередня недовіра Джованні якимось дивним чином випарувалась, а от Сюзанна була мовчазнішою, схоже, це місце її вразило, але вона ще не збагнула, в чому полягає його секрет. Була у ній незбагненна внут­рішня сила, яка тільки з плином часу набирала форми. Гектор пригадав випадок, коли вона повернулася додому з розбитою губою, їй тоді виповнилося років дев’ять-десять. Губи розпухли, кров засохла навколо рота. Кілька днів вона нічого не хотіла пояснювати. Потім нарешті розказала. На виході зі школи вона відчайдушно виступила проти двох старших хлопців, які насміхалися з Джованні через його рожеві шкарпетки, обзиваючи гоміком. Сюзанна пояснила: її раптом охопила така лють, що навіть подруги не змогли її утримати. Вона з самого початку знала, що вони її відлупцюють, адже — хлопці, та ще й старші, однак їй було все одно. «Я була як та рогатка, — пояснила батькам, зобразивши руками постріл з рогатки, — ґумова стрічка натягувалася, натягувалася, а потім — вистрілила». І стенула плечима, ніби й говорити більше не було про що. Відтоді Сюзанна перетворилася на захисницю слабких і немічних, її лупцювали, але й вона навчилася бити. Тоді як його син ходив на уроки балету і літав залом під звуки музики, насолоджуючись свободою рухів, донька махала кулаками у боксерському залі в цент­рі Рима, де тхнуло немитими ногами й потом. Згодом покинула заняття, після того як травмувала коліно, однак підтримувала силу м’язів і час від часу вибухала перед несправедливістю. Вони з Еленою нерідко жартували через цю їхню дивну родинну особливість, якою пишалися, однак яка спричиняла чимало проблем і ще чимало спричинить у майбутньому.