– Покажи-но мені.

Юріс посовався, його кістки з потріскуванням перебудувалися, щоб Святий зміг прибрати драконячої подоби.

– Залізай. – Зоя повагалася, розглядаючи велетенське створіння перед собою. – Я не кожному таке пропоную, громовице.

– А що, як у тебе зіпсується настрій і ти вирішиш скинути мене зі спини? – поцікавилася Зоя, обхопивши руками вкриту лускою шию. На дотик вона була шорстка й прохолодна.

– Та я достатньо добре підготував тебе, щоб пережити падіння.

– Заспокоює. – Дівчина вперлася черевиком у драконячий бік і заскочила на спину. Сидіти було незручно. Драконів вигадали не для того, щоб їздити верхи.

– Тримайся, – попередив Юріс.

– Ой, то ось чим я маю зайнятись… – Зоя задихнулася і вчепилася міцніше, коли дракон кілька разів змахнув крильми й злетів у безбарвне небо.

Вітер шмагав обличчя, розвівав волосся, застеляв слізьми очі. Зої вже доводилося літати: вона випробовувала хитромудрі летючі винаходи Ніколаї. Цього разу було нітрохи не схоже. Дівчина відчувала кожен Юрісів рух, коли він осідлав вітер й узявся керувати повітряними течіями, кожен порух м’язів під лускою, навіть те, як під час дихання напиналися легені. У тілі під собою вона відчувала силу стихії, несамовиту силу розбурханого моря.

У Зморшці Святих дивитися не було на що. Суцільна гола земля й порожній горизонт. Мабуть, Юріс божеволів, пролітаючи довгі кілометри та нікуди не прилітаючи. Утім, Зої було байдуже. Вона б назавжди залишилася сам на сам із небом і піском навколо. Дівчина розреготалася, серце несамовито гупало. Саме таку магію їй обіцяли в дитинстві, усі казки змушували мріяти про це, та ніколи не втілювалися в життя. Шкода, що цього не відчує дівчинка, якою вона була колись.

– Відчини двері, Зоє, – драконові слова луною віддалися в усьому тілі. – Розплющ очі.

– Тут немає на що дивитися!

Та це було не так. Попереду дівчина помітила рвану пляму на тлі пустельного краєвиду. Вона одразу зрозуміла, що це таке.

– Розвертайся, – наказала, – я хочу повернутися.

– Ти знаєш, що не можеш.

– Розвертайся. – Її кістки набубнявіли грозовою силою, і дівчина спробувала повернути драконову голову.

– Зоє з загубленого міста, – озвався Юріс, – відчини двері.

Дракон кинувся вниз, до руїн Новокрибірська. Здавалося, наче вони падають. Зоя була каменем, а колодязь не мав дна, і порожнеча у неї всередині була такою ж бездонною. «Не озирайся на мене».

Минуле накрило її хвилею. Чому саме тепер? Невже через Єлизаветину розмову про рани? Через Юрісове глузування? Через страждання, які вона переживала щодня, тонучи й поступово втрачаючи Ніколаї? Їй не хотілося думати про Ліліяну і про все, що вона втратила. Перед нею залишилися тільки вітер і темрява, угорі – мертвотно-сіре небо, а внизу – руїни загубленого міста. Однак у Зоїних спогадах з’явилося материне обличчя.

Сабінина врода була приголомшлива, від такої і чоловіки, і жінки однаково заклякають посеред вулиці. Проте жінка вклала невдалу угоду. Вона вийшла заміж за коханого – вродливого сулійського хлопця з широкими плечима й убогими перспективами. Спершу вони були бідними, але щасливими, а потім стали просто бідними. Голод і постійна необхідність заощаджувати спустошили їхні почуття. Від довжелезних днів важкої праці та довжелезних зимових місяців Сабінина краса й енергія виснажилися. Вона не могла подарувати новонародженій донечці великої любові.

Зої довелося щосили завойовувати мамину прихильність. Вона була найкращою в школі, завжди з’їдала лише половину вечері, а другу віддавала Сабіні. Мовчала, коли мати жалілася на головний біль, і крала для Сабіни персики з герцогських садів.

– Тебе можуть відшмагати за це, – осудливо сказала мама.

Проте персики вона з’їла один за одним, аж поки їй не скрутило живіт і вона не виблювала все поряд із купою дров.

Усе змінилося, коли Зоя впала в око Валентинові Ґранкіну – заможному каретнику зі Стелта. Він був найбагатший чоловік на сотні кілометрів навколо, двічі вдівець і мав шістдесят три роки.

Зої було дев’ять. Вона не хотіла виходити заміж, але боялася засмутити маму, яка піклувалася про неї й гомоніла, як ніколи раніше. Сабіна вперше здавалася щасливою. Вона співала на кухні й готувала вигадливі страви з подарованих Валентином Ґранкіним овочів та м’яса.

Напередодні весілля Сабіна спекла помаранчеві пироги, приготувала майстерно прикрашений перлами кокошник і маленьку весільну сукню із золотого мережива, що її купив наречений. Зоя не хотіла плакати, але не могла стримати сліз.

Тітка Ліліяна приїхала на весілля аж із Новокрибірська… принаймні Зоя думала, що та приїхала на весілля, аж поки не почула, як тітка благає Сабіну передумати.

Ліліяна була молодша за Сабіну, і говорили про неї нечасто. Вона поїхала з батьківського дому без зайвого галасу й наважилася на смертельно небезпечну подорож Тіньовою Зморшкою, щоб почати нове життя в зубожілому Новокрибірську. Це було вдале місце для самотньої жінки: комірне дешеве, а робочих рук так бракувало, що жінці легко було отримати місце, яке за інших обставин віддали б чоловікові.

– Він не завдасть їй болю, – різко кинула Сабіна; Зоя сиділа за кухонним столом, торкаючись босими ногами дерев’яної підлоги, а на тарілці перед нею стояв недоторканий ідеально круглий помаранчевий пиріг. – Він обіцяв дочекатися перших місячних.

– То, може, я маю йому поаплодувати за це? – не вгавала Ліліяна. – Як ти її захистиш, якщо він передумає? Ти продаєш власну дитину.

– Ми всі купуємося і продаємося. Принаймні Зоя отримає порядну ціну, яка допоможе їй улаштувати життя.

– Незабаром вона досягне призовного віку…

– І що тоді? Житимемо на ті копійки, що їй платитимуть? Вона служитиме, поки її не вб’ють або не скалічать, і тоді доведеться доживати віку в самотності та злиднях, як ти?

– Я достатньо добре влаштувалася.

– Гадаєш, я не бачу, що в тебе черевики підв’язані мотузкою?

– Краще бути самотньою жінкою, ніж належати стариганю, котрий не може дати раду дружині власного віку. Я зробила свій вибір сама. Зоя за кілька років теж буде достатньо дорослою, щоб самотужки обирати.

– За кілька років Валентин Ґранкін знайде собі на втіху інше гарненьке дівча.

– От і добре! – кинула Ліліяна.

– Забирайся з мого дому! – просичала Сабіна. – І не думай завтра наближатися до церкви. Повертайся до своєї самотньої халупи й порожніх бляшанок від чаю, а моїй доньці дай спокій.

Ліліяна пішла, а Зоя побігла до своєї кімнати й, тицьнувшись обличчям у ковдри, намагалася не думати про сказані матір’ю слова та óбрази, які вони породили, і затято молилася, щоб Ліліяна повернулася, щоб Святі врятували її, і навіть подушка змокла від сліз.

Наступного ранку, одягаючи доньку в золотисту сукеночку, Сабіна лаялася, що в малої розпухле обличчя, а згодом з’явився почет, щоб відвести наречену до церкви.

Однак біля вівтаря поряд зі збентеженим священником на неї чекала тітка Ліліяна. Вона відмовлялася відступити хоч на крок.

– Зробіть хтось щось із цією божевільною! – верещала Сабіна. – Вона мені не сестра!

Люди Валентина Ґранкіна схопили жінку й потягнули її геть церковним проходом.

– Розпусник! – крикнула вона нареченому. – Звідниця! – вилаяла Сабіну. А тоді перевела осудливий погляд на містян, що зібралися в церкві. – Ви всі свідки! Вона ще дитина.

– Замовкни, – гаркнув Валентин Ґранкін, а коли тітка не послухалася, замахнувся своїм важким ціпком і зацідив їй по голові.

Ліліяна плюнула йому в лице.

Він ударив ще раз. Цього разу в неї аж очі закотилися.

– Припиніть! – кричала Зоя, борсаючись в материних руках. – Припиніть!

– Злочинець! – кинула Ліліяна. – Гріховода!

Ґранкін знову замахнувся ціпком. Зоя зрозуміла, що її тітку вб’ють простісінько на церковному вівтарі, а ніхто не збирається цьому завадити. Адже Валентин Ґранкін був заможний і вельмиповажний чоловік. А Ліліяна Ґаріна була ніким.