– Прошу, розкажіть, – м’яко сказав він, щоб заспокоїти дівчину й задовольнити власну щиру допитливість. – Я хочу знати.

Принцеса погладила великим пальцем шовк сукні.

– Гадаю, якби я не народилася в родині Табан, то стала б солдатом… а може, навіть членом Тавґхараду.

– Серйозно? – хлопець не стримав сміху. Справжній абсурд: вартовий, що вдає із себе принца, базікає з принцесою, яка мріє служити в королівській варті.

Дівчина ледь помітно насупилась.

– Нічого смішного.

Ісаак миттєво посерйознішав.

– Я не хотів вас образити. Просто здивувався. Служба в королівській варті – дуже шляхетне покликання. До того ж це подарувало б вам певну свободу, хай навіть вартові теж мають обов’язки.

– Так, але їх не змушують кривлятися й чепуритися, щоб потім продати, наче якихось рабів. – Дівчина зблідла, збагнувши, що саме щойно сказала. – Перепрошую. Я не мала на увазі… Це було б справжньою честю для мене…

– Не варто перепрошувати. Будь ласка. Я ж закликав вас бути відвертою. І не сподіваюся, що кожна жінка мріє стати моєю дружиною.

У дівчини на чолі з’явилася зморщечка.

– Не сподіваєтесь?

«Хай йому грець». Чергова помилка. Ісаак підморгнув.

– Не одразу. – Ця відповідь уже більше скидалася на слова Ніколаї, проте принцеса однаково здавалася засмученою.

– Тепер ваша черга, – сказала вона. – Я була з вами відвертою; можливо, тепер ви поділитеся зі мною секретом. Так буде чесно.

«Я не король Равки, а простий піхотинець, котрий намагається не пітніти у вишуканому вбранні». Ні, це точно була невдала відповідь.

Ісаак припускав, що варто пофліртувати, однак не був певен, які секрети належать йому, а які королю.

– Чудово. Мій секрет такий: я хотів побути на самоті, але однаково насолоджуюся вашим товариством. Ранок сьогодні був непростий.

– Справді?

– Дівчина мало не потонула.

Егрі геть не по-принцесячому рохнула.

– Сама винна, що кинулася в озеро.

– Перепрошую?

– Я готова закласти свою найкращу бойову сокиру, що вона не випадково шубовснула у воду.

– Вашу найкращу бойову сокиру?

Егрі заправила за вушко пасмо темного волосся.

– Я завзята колекціонерка.

Принцеса, котра мріяла бути вартовою в Палаці й полюбляла зброю. Принаймні вона виявилася цікавою.

– Звідки ви можете знати, що Шенкова донька стрибнула? – перепитав Ісаак.

– Тому що мої власні радники вчора ввечері пропонували мені зробити те саме.

Хлопець витріщився на неї.

– Хочете сказати, вона ризикувала власним життям, просто щоб…

– Упасти в око королю й дозволити йому повестися як герой? – Егрі пирхнула й розгладила шовкову сукню. – Розсудлива жертва, але я до такого не була готова.

Ісаак уважно подивився на свою бесідницю.

– Авжеж, якщо можна просто зачекати, поки замислений король тинятиметься довкола й побачить вас, гарну, як картинку, в зеленому шовку і з квітами у волоссі. – Принцеса винувато відвернула погляд золотавих очей. – Як довго ви чекали, сподіваючись, що я проходитиму повз?

Вона прикусила губу.

– Дві години дванадцять хвилин. Плюс-мінус.

Хлопець почувався водночас роздратованим і задоволеним, що Егрі залишається чесною.

– Цей камінь не дуже зручний.

– Прикро казати, але я вже не відчуваю сідниць.

Почувши це, Ісаак розреготався, та швидко опанував себе. Це не був королівський сміх. Він помітив, як один із вартових схилив набік голову. «Трухін». Вони незчисленну кількість разів удвох обходили угіддя Палацу. У друзяки було чимало причин упізнати Ісааків сміх.

Усі Святі, як він утомився від цієї вистави. Однак принцеса дала йому шанс вести розмову далі.

– Якщо ви не можете трохи посидіти на каменюці, не уявляю, як ви збиралися стати вартовою, котрій годинами доводиться стояти на посту.

– Дякувати богові, що я народилася в королівській родині.

– Зізнаюся, про Тавґхарад мені відомо небагато, – додав Ісаак, сподіваючись, що його голос пролунає невимушено. – До королівської варти призивають шляхтичів?

– До неї нікого не призивають, – заперечила Егрі з несподіваною гіркотою в голосі. – Люди приїжджають з усіх сіл та містечок, де випробовують власні сили, тренуються і сподіваються, що їх оберуть. Годі й уявити більшої честі.

– Ніж захищати вас? – Хлопцеві не вдалося втриматися від іронії в голосі.

Егрі знову прикусила губу.

– Династію Табан. Я – одна з найменших коштовностей у короні.

Ісаакові важко в це вірилось. Вона була страшенно гарненькою. Він навіть уявити собі не міг, який вигляд мають її сестри, якщо вона простачка.

Хлопець тиснув далі.

– Однак, попри всі винагороди, таке життя мусить бути складним. Вартові теж назавжди покидають свої родини, як гриші?

Дівчина ледь помітно напружилась.

– Вони роблять це залюбки. – Вона торкнулася рукою води. – Гадаю, найскладніше близнюкам.

– Близнюкам?

– Серед нашого народу близнюки звичне явище. – Дівчина кивнула головою в бік Толі. – Приміром, Кеб-Батаар.

– Яке цікаве слово «кеббен». У равканській мові такого немає. – Воно позначало близького родича або близнюка, але заразом і дорогу твоєму серцю людину.

Егрі заплющила очі й процитувала:

– «Усі тужать за першою квіткою. А хто проллє сльози за всіма, що зав’януть?» Ісаак не стримав усмішки. Схоже, Толина порада, зрештою виявилася корисною.

– «А я залишусь і співатиму для тебе, коли весна давно мине».

– Ви знаєте цей вірш? – здивовано перепитала принцеса.

– Запам’ятав його, коли вчив шуанську. – Вірш називається «Кеббенья», і точилося чимало дискусій щодо того, як правильно перекладати назву: «Моя люба», «Моя рідна» чи «Моя єдина».

– Це старий вірш, він уже давно вийшов із моди, але чудово описує дух кеббен.

– Здається, його покладено на музику, – пригадав Ісаак. – Мені казали, що ви граєте на хатуурі.

Дівчина загорнула руки в шовкову сукню, вираз її обличчя знову дещо напружився.

– Так, – ґречно відповіла вона. Що він робив не так?

– Я вважаю… – Він затнувся, побоюючись, що зараз усе жахливо зіпсує. – Я вважаю, що ця посада, це життя у всіх на очах позбавили мене того, чим я колись насолоджувався.

На мить Егрі здалася приголомшеною, навіть наляканою, а потім в її очах щось промайнуло, і вона нахилилася ближче.

– Я знаю, – прошепотіла вона. – Принаймні якби ми були вартовими, то могли б провести цей день значно захопливіше.

– Ми могли б покататися верхи.

– Поїсти руками.

Егрі нахилила голову і прошепотіла:

– Можна було б відригнути.

– Від душі.

– Ми могли б… ой, лишенько, – зойкнула Егрі. – Здається, у нас з’явилося товариство.

І справді: Ісаак побачив на обох доріжках оранжереї наречених у супроводі компаньйонок, схожих на зграйку чарівних хижих пташок.

– Мабуть, хтось повідомив, що ми тут усамітнилися.

– Напевно, зараз усі вони плюснуться в ставок, щоб привернути вашу увагу, – прошепотіла Егрі, й Ісаак ледве стримався, щоби знову не розреготатися.

– Що так розсмішило короля? – поцікавилася фієрданська принцеса, наближаючись до них; у неї в руках було прикрашеними елегантними морозними візерунками віяло.

– Чимало всього, мушу зізнатися, – відповів Ісаак. – Король – звичайна людина.

Він збрехав, але останнім часом мало хто взагалі казав правду.

Ніна знала, що витягнути жінок із фортеці буде геть непросто. Через її витівку охорону посилять, залишалося лише сподіватися, що солдати вирішать, наче на фабрику заради жарту або побачення з кимось із них намагалася потрапити послушниця, а не равканська шпигунка.

Під час зустрічей з Адріком і Леоні вони складали плани, спілкуючись на земені, й обов’язково їхали подалі від монастиря, пояснюючи власну відсутність намаганнями продати зарядні механізми. Їм насправді вдалося продати дещо місцевим рибалкам, котрі вирішили спробувати власні сили в ловах, щоб забезпечити себе шкурами та м’ясом, адже риба в річці, схоже, вимирала. Незабаром доведеться поповнити запаси зброї.