– Ми мусимо йти, – нагадала Ніна. Вона зіскочила з фургона й побігла до палати, щоб підпалити ґноти.

Щойно зайнявся останній ґніт і дівчина збиралася приєднатися до решти у вантажному відсіку, як пролунав чийсь голос:

– Стій!

Ніна обернулася. Палатою в оточені озброєних гвинтівками солдатів мчала Берегиня. Звичайно, Брум був тут не сам.

– Ти! – гаркнула Берегиня, розчервонівшись від люті. – Як ти насмілилася натягнути на себе вбрання Джерельниці? Де ув’язнені? Де командир Брум?

– Зникли, – збрехала Ніна. – Подалися туди, де ви до них не дотягнетесь.

– Схопити її! – наказала Берегиня, та Ніна вже змахнула руками.

– Я б цього не робила, – попередила вона, і солдати знічено завагалися.

Ніна відчула навколо себе холодну течію води з глибокими водовертями – це були могили безіменних і покинутих, похованих без належного прощання, жінок і дівчат, котрих потайки привезли сюди, котрі страждали, померли й залишилися в темряві, де ніхто не міг їх оплакати.

«Ходіть до мене», – наказала Ніна.

– Це просто самотнє дівчисько, – кинула Берегиня. – Що ви за боягузи?

– Не самотнє дівчисько, – заперечила Ніна. Шепотіння всередині неї погучнішало. Фієрданські жінки. Фієрданські дівчата благали справедливості, волаючи в мовчазних глибинах землі. Вона розтулила рота, дозволивши їм озватися.

– Я Петра Тофт, – слова злітали з Ніниних губ, але вона не впізнавала власного голосу. – Ви розрізали мене й витягнули з мого лона дитину. А тоді залишили мене стікати кров’ю, поки я благала про допомогу.

– Я Сів Енґман. Я казала вам, що мала викидні, що не можу виносити дитину, та ви змушували мене вагітніти знову і знову. Я тримала кожного мертвонародженого малюка на руках. Я кожному з них дала ім’я.

– Я Елінор Берґлунд. Я була вашою ученицею, ви мали про мене попіклуватися. Я вам довіряла. Називала вас Берегинею. Я благала про милосердя, коли ви дізналися про мою силу. І померла, благаючи чергової дози.

– Що це таке? – злякалася Берегиня, притиснувши руки до грудей. Вона тремтіла, а очі стали завбільшки з місяць у повні.

Жінка за жінкою, дівчина за дівчиною називали свої імена, а Ніна кликала їх до себе. «Ходіть». Вони підіймалися із землі, борсаючись у глині, і з’являлися на поверхні місивом гнилої плоті та поламаних кісток. Декому доводилося повзти.

Двері до палати розчахнулися, і небіжчиці увірвалися всередину. Мовчазні почвари рухалися з неймовірною швидкістю, хапаючись за гвинтівки солдат попри те, що хлопці намагалися відстрілюватися. Дехто з покійниць був майже цілий. Від інших залишилися хіба вкриті шматтям кістки.

Берегиня позадкувала з перекошеним від жаху обличчям. Перечепившись через власний сарафан, жінка впала на кам’яну підлогу. До неї порачкувало немовля. Попри сині губи й порожні очі, пухкеньке тільце, схоже, досі не постраждало від наркотику.

Покійниці швидко впоралися з вартовими, котрі мовчазними купами лежали й стікали кров’ю. Тепер жінки збиралися взятися за Берегиню. Ніна розвернулася, збираючись іти.

– Не залишай мене, – заблагала жінка, коли дитина вчепилася в її спідниці.

– Я казала, що молитимусь за вас, – кинула Ніна, зачиняючи двері й подумки кидаючи останній наказ своїм солдатам: – «Дайте їй того милосердя, на яке вона заслуговує».

Відтак дівчина повернулася спиною до вересків Берегині.

***

– Рушаймо! – наказала вона, застрибуючи до фургона.

Час для обачних дій уже минув. Вони вихором промчали крізь східні ворота на дорогу. Озирнувшись, Ніна очікувала побачити вартових, що ціляться в них із гвинтівок. Натомість побачила на снігу два закривавлених тіла й відбитки лап, що вели до дерев.

«Трассел». Здоровий глузд запевняв, що не варто думати про такі дурниці, та серце знало правду. Тепер дівчина зрозуміла, чому він ніколи не їв те, що вона залишала йому. Матаясів вовк полюбляв полювати на свою здобич. Вона почула десь на вершечку гори протяжне, сповнене жалоби виття, на яке у долині відгукнувся цілий хор. Невже це були сірі вовки, яких він урятував? Можливо, Трасселові більше не доведеться залишатися самітником. Можливо, він нарешті теж зміг попрощатися зі своїм небіжчиком.

Поки фургон несамовито мчав геть від фабрики, Леоні витріщалася на Ніну. В обіймах дівчина тримала малюка.

– Нагадай мені ніколи тебе не дратувати, Зенік, – сказала вона, перекрикуючи гуркіт коліс.

Ніна стенула плечима.

– Просто не роби цього поблизу кладовищ.

– Що відбувається? – мляво запитала котрась із дівчат.

– Нічого, – заспокоїла її Зенік. – Заплющ очі. Відпочинь. Незабаром ти отримаєш свою дозу.

За мить повітря розірвало калатання дзвонів. Хтось увімкнув на фабриці тривогу. Їм ніяк не вдасться проїхати пропускний пункт, але тепер вони вже не могли зупинитися.

Фургон мчав до підніжжя пагорба. Брум лежав під ковдрою й перекочувався туди-сюди, коли колеса підстрибували на ямах. Ніна потягнулася вперед і смикнула Ханну за куртку, щоб привернути її увагу.

– Пригальмуй! – крикнула вона. – Ми не повинні справляти враження втікачів.

Дівчина натягнула віжки й озирнулася через плече на Ніну.

– Що ти таке? – Голос її злучав на налякано, але розлючено.

– Нічого доброго, – зітхнула Ніна й відкинулася на своєму сидінні. Поясненням та вибаченням доведеться зачекати.

Фургон пригальмував, і дівчина визирнула межи дощок. Вони наближалися до пропускного пункту. Ніна знала, що їм потрібно вигадати вдалу мить, а тепер…

– Стій!

Фургон загальмувала. Крізь дошки Ніна побачила кількох фієрданських солдатів із гвинтівками напоготові. Трохи віддалік позаду них до рибного заводу пагорбом тягнулася вервечка хлопчиків і чоловіків. Вони несли свої клуночки з обідом й безтурботно базікали, майже не звертаючи уваги на вартових чи фургон.

– Ми тут за наказом командира Брума, – хрипко кинула Ханна. – Пропустіть нас!

– Заспокойся або тебе застрелять.

– Ми перевозимо…

– Командир Брум проїхав тут близько години тому й наказав не випускати нікого без його безпосередньої згоди. – Вартовий обернувся до іншого і сказав: – Відправ когось на фабрику, перевірити, що там відбувається.

Він ненадовго зник. За мить двері фургона розчахнулися.

– Джеле Всемогутній, – вигукнув солдат, коли ранкове світло впало на запроторених до візка жінок. – Схопіть погонича! А ув’язнених поверніть нагору.

Дитина в Леоні на руках голосно заплакала.

Зоя не кричала. Коли смола сягнула рівня грудної клітки й обхопила її золотистою кулею, дівчина придушила паніку. Вона не могла осягнути побачене. Три роки тому Назяленскі спостерігала, як Дарклінґове тіло обернулося на попіл. Коли він зникав у розкладеному Пекельниками вогнищі поряд із тілом Санти-Аліни, вона шепотіла тітчине ім’я.

Однак у жертовному вогні лежала не Аліна Старкова, а дівчина, котру перекроїли так, щоб вона була на неї схожа. Невже Дарклінґові прибічники скористалися тією ж хитрістю?

Їй не вдавалося осягнути весь розмах Єлизаветиного задуму, крім здогадки, що Ніколаї не переживе обряду. І того, що Юрій, цей дрібний лицемірний прищ, зрадив його. «Ти завжди знала, хто він такий, – дорікнула вона собі. – Знала до чийого вівтаря він складає жертвоприношення». Однак Назяленскі ніколи не вважала ченця серйозною загрозою, тож не зважала на нього, недооцінювала його. Мабуть, через те, що не хотіла бачити, як у його палкому погляді віддзеркалюється її власний дурнуватий ідеалізм.

Дівчина дивилася, як Юрій підходить до тіньового створіння, що привидом зависло навпроти Ніколаї. Тієї ночі у дзвіниці вона відчула Дарклінґову присутність, але не хотіла вірити в можливість його повернення.

«Сліпа. Наївна. Самозакохана». Зоя затамувала дух, коли чернець потягнувся до пойнятого полум’ям шипа… та раптом чудовисько накинулося на нього.

Дівчина перевела погляд на простромлене терновим гіллям тіло Ніколаї, схоже на пришпилену до паперу комаху. Очі в нього були заплющені. Невже він міг керувати тією потворою?