Ісаака лякало те, як усі на нього зиркали. Він був ніким, піхотинцем Першої армії, а потім вартовим у Палаці. Люди в нижньому місті, побачивши його форму, зверталися до нього шанобливо або обурено. Він пригадав, як пишався, уперше вбираючись у біле з золотом, згадав дивні відчуття, коли незнайомці поступалися йому дорогою або пропонували келих квасу на дурняк, а дехто, навпаки, побачивши його з товаришами, плював під ноги й бурмотів собі під носа прокляття. Зараз усе було інакше. Невже він дивився на короля так само, як ці люди, – з неприхованою вдячністю та захватом? А як щодо інших, котрі зиркали на монарха підозріливо, а подекуди зі щирим переляком?

– Чому вони так пильно дивляться? – прошепотів він. – Що сподіваються побачити?

– Ти більше не одна людина, – озвалася Тамар. – Ти – ціла армія. Ти – подвійний орел. Ти – втілення Равки. Звичайно, люди дивляться на тебе пильно.

– А їм чого треба? – перепитав хлопець, киваючи головою на одне з вікон, за якими влаштувалися дівчата, убрані в найгарніші сукні, з накрученими кучерями й нарум’яненими щічками й губками. – Король не… він же не волочиться за простолюдинками, правда?

– Ні, – кинув Толя. – Ніколаї не з тих, хто користується своїм становищем.

– То чого вони намагаються домогтися?

Тамар розреготалася.

– Ти що, не читав казок про принцес, які закохувалися в простолюдинів, і королів, як обирали собі за дружин сільських дівчат? У Ніколаї немає нареченої. Невже ти можеш засуджувати їх за сподівання впасти королеві в око? Невже він не може миттєво й беззастережно закохатися в дівочу красу, вигин шийки або каштанові кучері, як роблять королі в казках?

– Тобі не слід так ретельно вивчати всі принади нижнього міста, – уїдливо кинула Надя.

Тамар не перепросила, тільки розквітла багатозначною усмішкою, від якої подружка вмить зашарілася.

– Може, я й розглядаю дешевий крам, але, побачивши справжній діамант, одразу його впізнаю.

А тепер Ісаак роздивлявся людну тронну залу й розмірковував, чи не вдасться йому просто кинутися до стаєнь, осідлати одного з тих шляхетних білих коней і помчати геть, аж поки його не впіймають чи не застрелять.

Толя ледь помітно копнув трон носаком черевика, й удаваний король збагнув, що настав час для його промови.

Хлопець підвівся.

– Друзі мої… – Голос зірвався, й Ісаак помітив, як Женя зморщилася, наче від болю. Він відкашлявся і спробував знову: – Друзі мої, – промовив равканською, а тоді повторив ці самі слова шуанською, фієрданською та на земені. – Ласкаво прошу до Равки й дякую вам за цей невеличкий крок назустріч миру, який, сподіваюся, стане корисним і плідним для нас усіх. Цієї миті ми – не представники різних народів, а друзі, котрі разом повечеряють… – Тут він витримав паузу, як його навчили, і дозволив розпусній посмішці Ніколаї торкнутися своїх вуст. – …і разом хильнуть. Нехай цей вечір стане початком нової ери. – «І нехай я переживу цю вечерю, не вдавившись ягнячою котлетою й не розв’язавши війну».

Ісаак кивнув, двері з обох боків від трону розчахнулися, і натовп розійшовся, пропускаючи його вперед. Хлопець навіть не встиг увійти до бенкетної зали, як відбулася перша катастрофа. Лакей розчахнув двері, й Ісаак, зосередившись на тому, як спітніли руки в рукавичках, зробив те, чого його вчили роками й чим він роками займався: відійшов убік, зосередився і сфокусував погляд на середній відстані; цього його навчали старші, показуючи заразом, як начищати черевики чи правильно пришивати ґудзики, адже «жоден служник не завдаватиме собі клопоту з такими, як ми».

Вартові завжди поступалися дорогою старшому за званням, а в Палаці мало не кожен був старший за званням, включно з поважнішими слугами. Проте жодне звання не перевершувало короля Равки.

Ісаак не просто почув, як всі задихнулися, а відчув це, і хлопцеві здалося, наче підлога під ногами зникає, а він падає, і падатиме, аж поки не розіб’ється об тверду землю. Саме тоді поряд із ним з’явилася Женя й легенько штовхнула його носаком черевичка.

– Ваша величносте? – озвалася шуанська принцеса, котра заходила до бенкетної зали першою, оскільки її делегація отримала аудієнцію останньою. Вигляд у неї був майже такий само переляканий, як і почування Ісаака.

Найперше хлопцеві захотілося знайти в приміщенні когось, кого завгодно, хто допоможе йому, хто скаже, що робити. «Не панікуй. Королі не панікують. Але ти не король. У тебе ще є час вистрибнути у вікно».

Ісаак ледь помітно вклонився, скориставшись миттю, щоб причепити на обличчя впевнену усмішку.

– Сьогодні ввечері я насамперед господар – і тільки потім король.

– Авжеж, – відповіла принцеса, хай вираз її обличчя залишався вкрай приголомшеним.

Інші гості пропливли повз нього – дехто з них здавався зачудованим, хтось задоволеним, а решта – обуреними. Ісаак закляк на місці з приклеєною до обличчя усмішкою й високо задертим підборіддям, наче все це було випробуванням для майбутньої королеви Равки.

Коли останній іноземний вельможа опинився в залі, за ними зайшли Женя з Давідом. Дівчина здавалася безтурботною, та Іссак бачив, як напружено заклякли кутики її рота. А Давід, як завжди, ширяв десь у хмарах.

– Не варто нервуватися, – заспокоїла хлопця Женя. – Тобі чудово все вдається.

Давід задумливо насупився.

– То ось, що ти мала на увазі, коли сказала: «Це фіаско, братан…»

– Це така метафора.

– Але…

– Цить, Давіде.

– Усе так погано? – прошепотів нещасний Ісаак.

Женя видушила таку-сяку подобу усмішки.

– У кращому разі гості подумають, що Ніколаї ексцентричний, а в гіршому, – що божевільний.

«І все це через малесеньке порушення етикету?» Ісаак щосили намагався приховати стурбованість, коли сів за стіл і почалася вечеря. Йому слід було пам’ятати про тисячу правил, що стосувалися офіційного бенкету, та вони вже й так чимало всього порушили цього вечора, подавши гостям традиційну їжу равканських селян, доповнивши її грою на скрипці й танцями.

Вечір минув без пригод, і хлопець дякував за це всім Святим, хай навіть довелося напружитися, коли фієрданський посол поцікавився екстрадицією Ніни Зенік. Женя швиденько відповіла, що гришницю майже на два роки відправили з торговельною місією до Керчу.

– Звучить не надто правдоподібно, – уперто гнув своє посол.

Женя штовхнула Ісаака під столом, і хлопець люб’язно всміхнувся гостеві.

– Мій шлунок занадто повний, щоб перетравити всю цю дипломатію. Заждіть принаймні, поки подадуть морозиво.

Трохи згодом до Ісаакового вуха нахилився Толя й пробурмотів:

– Їжте, ваша величносте.

– У всього присмак поразки.

– Ну то посоліть трохи.

Хлопцеві вдалося прожувати і проковтнути кілька шматків, і незабаром, на його величезний подив, вечеря завершилася.

Гості потягнулися до своїх кімнат, а Толя з Тамар погнали вдаваного короля коридором і прихованим проходом, що призначався виключно для монарших осіб, до монарших покоїв. Та щойно вони збиралися увійти, Толя вперся велетенською долонею Ісаакові в груди.

– Зажди. – Охоронець принюхався. – Відчуваєш запах?

Тамар задерла носа, обережно наближаючись до дверей.

– Часник, – сказала вона. – Миш’яковистий водень. – Дівчина подала сигнал вартовому, котрий охороняв вхід до покоїв. – Приведи Верескуна й Давіда Костюка. Двері заміновано.

– Отруйний газ? – перепитав Ісаак, коли близнюки погнали його геть.

Толя поплескав хлопця по спині.

– Вітаю, – сказав він, похмуро посміхнувшись. – Ти, певно, був переконливий, якщо хтось уже намагається тебе отруїти.

Ніколаї щосили намагався призвичаїтися до нових покоїв – химерного поєднання піску й каменю. Ці гарно обставлені, хай навіть трохи застарілі кімнати могли б непогано вписатися в інтер’єр його Палацу, якби не брак кольорів та одноманітна текстура. Тут здавалося, наче дивишся на все здалеку крізь імлу. Єдиним винятком було його ліжко – до сміху романтичне будуарне ложе, прикрашене червоними трояндами, – вочевидь, Єлизаветине творіння. Хлопець улігся, збираючись відпочити, але заснути не вдавалося. А якщо вдасться, чи з’явиться потвора? Чи спробує вона вилетіти на полювання на цьому пустирищі?