Ханна згорнула руки на грудях і похнюпилася, наче хотіла скрутитися клубочком і зменшитись.

– Люди називали мене неприродною. Жіноче тіло мало бути м’яким, а моє стало жилавим. Панянки мають дріботіти граційним кроком, а я ходила розмашисто. І стала посміховиськом. – Ханна глипнула на стелю. – Мій батько винуватив себе в тому, що зіпсував мене. Співати й малювати я не вміла, зате могла оббілувати оленя й поцілити з лука. Могла збудувати собі прихисток. Єдине, чого мені хотілося, – втекти в ліси. Спати просто неба під зорями.

– Це звучить… ну, це звучить жахливо, – зізналася Ніна. – Але, здається, я розумію, що саме тебе приваблювало.

– Я намагалася змінитися. Щосили намагалася. – Ханна стенула плечима. – Але мені не вдалося. Якщо мені знову нічого не вдасться…

Погляд у неї спохмурнів, і Зенік замислилася, яке моторошне майбутнє бачить перед собою дівчина.

– Що станеться, якщо тобі знову нічого не вдасться?

– Навчання мало додати мені пристойності. Перетворити на гарний шлюбний товар. Якщо Берегині не вдасться виправити стан речей, мені ніколи не дозволять повернутися додому, ніколи не відрекомендують при дворі. А це мало б відбутися ще два роки тому.

– А невже тобі буде так погано, якщо ти не повернешся?

– І більше ніколи не побачу батьків? Наче якась вигнанка?

– А є інші варіанти?

– Я зможу підлаштуватися або дам обітницю і проведу решту життя тут, на службі у Джела разом з іншими Джерельницями. – Дівчина спохмурніла. – Шкода, що я Серцетлумачниця, а не Пекельниця.

– Не сміши мене.

Ніна бовкнула це, не подумавши, адже сказане зачепило її гордість. Як комусь може хотітися бути Заклинателем, а не Корпуснійцем? «Усім відомо, що наш орден найкращий».

– Ну… тобто, хіба комусь може хотітися бути Пекельником?

Ханнині сяйні очі зблиснули, немов кидаючи виклик.

– Тоді я змогла б розтопити Льодовий Двір ізсередини. Змити увесь цей непотріб у море.

Небезпечні балачки. Можливо, Ніні слід було вдати, що ці слова її обурили. Та натомість вона вишкірилася.

– В найбільшу у світі калюжу.

– Точно, – погодилася Ханна, усміхаючись у відповідь, нечестиво вигнувши губи.

Раптом Ніні захотілося розповісти їй усе. «Ми з моїми друзями пробили дірку в стіні Льодового Двору! Ми вкрали фієрданський танк!» Усі Святі, невже їй закортіло повихвалятися? Дівчина похитала головою. «Тобі випала нагода заслужити її довіру, – нагадала вона собі. – Скористайся нею».

Зенік опустилася за парту поряд із Ханною й запитала:

– Якби ти могла вирушити куди заманеться й робити що заманеться, що б ти обрала?

– Новозем’я, – миттю відповіла дівчина. – Я б улаштувалася там на роботу й заробила б гроші, найнявшись до когось стрільцем.

– Ти так добре стріляєш?

– Так, – анітрохи не вагаючись, запевнила послушниця. – Щоразу, виїжджаючи за стіни монастиря, я думаю саме про це. Просто зникнути. Змусити всіх повірити, наче я заблукала під час бурі або мене віднесла кудись ріка.

«Огидна ідея. Ліпше вирушай до Равки».

– То чому б так не зробити? Чому б тобі просто не зникнути?

Ханна приголомшено витріщилася на неї.

– Хіба ж я можу так вчинити зі своїми батьками? Я не можу їх так зганьбити.

Ніна ледве втрималася, щоб не закотити очі. «Ох, ці фієрданці зі своїм гонором».

– Авжеж ні, – люб’язно погодилася вона. Проте ніяк не могла відігнати спогад, як Ханна виїжджає на галявину: коси розплетені, – природжений воїн. Ніна бачила, як у дівчини всередині сяє золото, хай навіть роки балачок про те, що з нею буцімто щось не так, затьмарили його блиск. Ці спалахи справжньої Ханни, Ханни, якою їй судилося стати, відвертали її увагу. «Ти тут не для того, щоб заводити нових друзів, Зенік, – присоромила вона себе. – Ти тут у пошуках інформації».

– А що, як Берегиня вижбурне тебе геть? – поцікавилася Ніна.

– Вона не наважиться. Мій батько робить щедрі пожертви.

– А якщо вона побачить, що ти гасаєш у чоловічих штанах? – не вгавала дівчина.

– Не побачить.

– Якби ми з друзями не були такими великодушними, вона могла б про це дізнатися.

Тепер Ханна відкинулася на стільці й усміхнулася з легковажною впевненістю.

«Ось де справжня ти», – подумала Ніна.

– Тоді було б ваше слово проти мого. А я повернулася б назад до монастиря й убралася в ошатний сарафан раніше, ніж ви постукали б у двері Берегині.

«Цікаво».

Ніна озвалася якомога поблажливішим тоном:

– Авжеж, так і було б.

Ханна виструнчилася на стільці й постукала пальцем по парті.

– У цьому місці я чую кожен крок. Знаю, де кухар кладе ключ від дверей західної кухні, а по всіх усюдах, від каплиці до даху, у мене заховані сарафани й змінний одяг. Мене ніхто не впіймає.

Ніна примирливо звела руки.

– Я просто подумала, що тобі слід бути уважнішою.

– Каже дівчина, котра навчає мене гришинських премудростей у Джеловому домі.

– Може, мені, на відміну від тебе, нічого втрачати.

Ханна вигнула брову.

– А може, ти просто вважаєш себе вправнішою нахабою?

«А ти перевір», – подумала Ніна. Та вголос сказала лише:

– Повертаймося до роботи. Подивімося, чи вдасться тобі зробити так, щоб серце рвалося в мене з грудей.

Після війни Зоя нечасто бувала в Крибірську. Не мала для цього причин, та й це місце зберігало занадто багато неприємних спогадів.

У часи, коли Равку від західного узбережжя відділяла Тіньова Зморшка, Крибірськ став останнім оплотом безпеки, містечком, де крамарі й відважні мандрівники споряджалися в подорож, а солдати гаяли останню ніч, топлячи переляк у чарці чи купуючи спокій в обіймах коханок, перш ніж зійти на борт піскового скіфа й вирушити в неприродну темряву Зморшки. Чимало з них більше ніколи не поверталося.

Крибірськ був портом, але тепер темні простори, знані як Неморе, зникли, і він перетворився на одне з невеличких містечок, які не могли похизуватися нічим, окрім сумної історії.

Від колишньої слави в містечку залишилися хіба в’язниця й казарми – споруди, де колись зупинялися офіцери Першої армії, а Тріумвірат уперше привітав нового короля Равки. Утім, розлогий табір із численними наметами, кіньми й солдатами вже зник. Подейкували, що в пилюці й нині можна знайти невикористані кулі чи клаптики шовку з чорного намету, де колись улаштовував прийоми Дарклінґ.

Попри те що темрява Зморшки й потвори, які її населяли, зникли, піски залишилися, і непевний ґрунт під колесами ускладнював просування фургонів. Крамарі, подорожуючи Равкою, досі приїжджали до сухопутних портів, де винаймали собі піскові скіфи, але охорону тепер набирали для захисту вантажів від мародерів і злодіїв, а не від волькр, котрі колись наганяли жах на мандрівників і залюбки ласували їхньою плоттю.

Потвори зникли, залишивши по собі тільки неосяжні голі сірі піски, що лякали своєю порожнечею. Ніщо не росло на безплідних землях, залишених у спадок Дарклінґовою силою.

Крибірськ годувався так само, як завжди: заїжджі двори, будинки розпусти, галантерейні крамнички, просто тепер їх було значно менше. Лише церква змінилася. Проста споруда з побіленими стінами й синьою банею колись мала ім’я Сан-Владіміра. А тепер над входом висіло сліпуче золоте сонце, повідомляючи, що церкву освятили на згадку про Санта-Аліну зі Зморшки.

Зої знадобилося чимало часу, щоб позбутися думки, наче Аліна її суперниця. Таланти сирітки обурювали її, Назяленскі заздрила тому, як до неї ставиться Дарклінґ. Тоді вона не розуміла, що таке сила і яку ціну їм усім доведеться за неї заплатити. Після війни Аліна обрала мирне життя інкогніто, інсценувавши для цього власну загибель, однак люди дедалі більше вшановували її ім’я і легенди про неї. Зоя з подивом помітила, що їй подобається бачити Алінине ім’я на церквах, подобається чути його в молитвах. Равка віддала занадто багато своєї любові чоловікам на кшталт Дарклінґа, Аппарата й навіть королів Ланцових. Слід уже було трохи поділитися нею з дівчинкою-сиротою, яка анітрохи не розумілася на моді.