Зенік хотілося закричати. Вона шпигувала для Зої Назяленскі на Мандрівному острові. Цілий рік самотою працювала на Каза Бреккера. Вона прослизнула до Льодового Двору, прикинувшись дівчиною зі Звіринця. Можливо, у цій грі Ніна була новачка, та високі ставки робила неодноразово.

– Я впораюся з цим, Адріку, – якомога спокійніше запевнила дівчина. – Ти знаєш, що вона наше найдорогоцінніше надбання. Ми зможемо дізнатися, що відбувається на тій фабриці. І не хочемо, щоб це вдалося комусь іншому.

– А що нам узагалі відомо про це дівчисько?

– Вона гриша і страждає. Хіба ми тут не для того, щоб рятувати саме таких людей?

– Судячи з твоїх слів, вона не хоче, щоб її рятували.

– Можливо, мені вдасться напоумити її. І тим часом я зможу оглянути решту монастиря. – Ніну з Леоні поселили в кімнатці біля кухні, відрізаній від інших спалень та решти будівлі. – Джерельниці – єдині, кого пускають на фабрику. Можливо, мені вдасться вигадати, як потрапити всередину.

– Ти не робитимеш нічого без мого наказу, – попередив Адрік. – І спершу доведеться приспати пильність Берегині.

Ніна залишила Адріка з Леоні в стайнях, перетнула подвір’я до каплички й увійшла до важких дверей, прикрашених вигадливим хитросплетінням ясеневого гілля. Її обгорнув солодкавий глинистий запах дерев’яних стін, і довелося зачекати, поки звикнуть до мороку очі. Повітря було холодне й нерухоме, лампадки й слабеньке сонячне світло, що сочилося крізь вузькі вікна високо над нефом, вихоплювали з темряви лавиці. Усередині не було ні вівтаря, ні фресок зі Святими, натомість під куполом каплиці височіло розлоге дерево, а його коріння сягало аж першого ряду лавиць. Джелів ясен живився джерельними водами.

«Чиї молитви ти чуєш? – замислилася Ніна. – Чи чуєш ти шепотіння солдатів? Або фієрданських гриш, запроторених у в’язниці Ярла Брума?» Здалося, наче голоси в її голові зітхнули. Вони шкодують про щось? Прагнуть чогось? Цього Ніна не знала.

Обсмикнувши спідниці, дівчина поспіхом рушила бічним проходом до келії Берегині.

– Енке Яндерсдат, – озвалася літня жінка, назвавши дівчину вдовою, коли та увійшла. – Ханна сказала мені, що ви готові запропонувати їй уроки земені. Сподіваюся, ви розумієте, що монастир не зможе вам за це заплатити.

Ханна, убрана в блакитний сарафан й ошатну білу блузку, мовчала, прикипівши поглядом до непрактичних повстяних капців. Її червонясто-русе волосся було охайно заплетене й укладене на голові тугою короною. Чернече вбрання їй не пасувало. Ніні закортіло висмикнути шпильки з дівочих кіс і побачити, як розкішне волосся знову впаде на плечі.

– Авжеж, – погодилася Ніна. – Я не вимагатиму платні. Єдине, чого попрошу, щоб ви дозволили нам трохи довше скористатися вашою гостинністю і, якщо у вас є мідний казанок, щоб ви позичили його моїм роботодавцям.

Дізнавшись, із чим вони мають справу, Леоні запевняла, що зможе продовжити досліди, але для цього їй знадобиться мідний посуд.

– Це надзвичайно щедра пропозиція, – озвалася підозрілива Берегиня, стиснувши губи.

– Ви мене розкусили, – зізналася Ніна й помітила, як здивовано витріщилася на неї Ханна. Усі Святі, якщо вона збирається й надалі жити в цій мерзенній країні, їй слід навчитися шахраювати. А може, навіть з’їздити на стажування до Кеттердаму. Насправді Зенік ніхто не розкусив, але вона бачила, що Берегиня шукає прихованих мотивів, тому збиралася згодувати їй дещо. – Щиро кажучи, довго працювати провідником мені не вдасться. Подорожі – справжнє випробування, і колись мені доведеться шукати постійну роботу, щоб прогодуватися.

– Ми наймаємо лише членів ордену.

– Ой ні, це я, звичайно, розумію. Але для фієрданців, котрі шукають учительку для своїх дітей, рекомендації від Берегині з Ґефвалле матимуть неабияку вагу.

Матінка самовдоволено всміхнулася, задерши підборіддя. Побожність погано захищає від лестощів.

– Гаразд. Я подумаю про ваше прохання. Подивимося, чого вам удасться досягнути з Ханною. Їй уже трохи запізно братися за вивчення нової мови. Та, щиро кажучи, для мене велике полегшення – бачити, що її зацікавило ще щось, окрім біганини багнистими лісами.

Берегиня відвела дівчат до порожнього класу й дозволила навчатися до обіду.

– Сподіваюся, про решту своїх завдань ти теж не забуватимеш, Ханно. Твоєму батькові не сподобається, якщо ти станеш тягарем для нас.

– Так, Берегине, – шанобливо відповіла дівчина. Та щойно літня жінка вийшла, Ханна похмуро глипнула на двері й гупнулася за парту.

– Вона дозволила нам навчатися, – заспокоїла її Ніна. – Могло бути гірше.

– Вона вважає мене своєю невдачею. У дев’ятнадцять досі незаміжня, жодної перспективи й жодної ознаки, що служіння Джелові – моє справжнє покликання.

– Невже всі Джерельниці мають таке покликання? – поцікавилася Ніна, беручи шматочок крейди й відмінюючи на дерев’яній дошці, що забирала майже всю стіну, дієслово на земені.

– Не знаю. Дехто запевняє, що має покликання, присягається, що бачить видіння. Проте я не впевнена, що Джела цікавлять дівчата на кшталт мене. А ти справді збираєшся покинути роботу провідника?

– Ні, – відповіла Ніна, намагаючись рівніше вимальовувати літери. – Поки що я не готова осісти на одному місці. – Лише промовивши ці слова, дівчина збагнула, що каже правду. В Равці вона не мала спокою, а тепер замислилася, чи знайде його там, де спробує оселитися.

Ніна дістала з кишені стосик папірців.

– Це уроки земені для початківців. Тобі доведеться переписувати їх у зошит, щоб скидалося на те, наче ми справді навчаємося.

– Хочеш сказати, я таки збираюся вивчити земені?

– Трошки. Вільно розмовляти тобі не доведеться. – Ніна кивнула на дошку. – Почнімо з цього дієслова: бес адава. – Ніна змахнула руками і стала в першу позицію, якої навчали кожного гришу. – Боротися.

***

Урок тривав дві години. Ніна почала з того самого, чого її щонайперше навчили в Маленькому Палаці: пояснила Ханні, як використати її серцетлумачницьку силу на собі самій.

– Ти колись уже намагалася щось таке зробити? – поцікавилася вона.

– Ні… Точно не знаю. Іноді я не можу заснути й думаю про те, як уповільнюється моє серце…

Ніна здригнулася.

– Тобі пощастило, що ти не приспала себе до коми.

Зенік показала учениці найпростіші дихальні техніки й бойові стійки. Дала завдання вповільнити своє серце, а тоді пришвидшити його биття. Гришинської теорії та принципів роботи підсилювачів вона торкнулася побіжно, а розмов про юрду парем старанно уникала.

– Звідки ти все це знаєш? – запитала Ханна. Її щічки розчервонілися від використаної сили, а волосся вибилося з кіс, закрутившись кучериками на скронях. – Невже тобі все це справді розповів учитель твоєї сестри?

Ніна повернулася до дівчини спиною, щоб витерти дошку і приховати вираз обличчя. Можливо, її трохи занесло. «Ніно, ти навіть не уявляєш, як легко зруйнувати власне прикриття, – пригадала вона Адрікове жебоніння. – Я тобі що казав?»

– Так, – озвалася дівчина. – Я дуже уважно його слухала. Але в тебе талант від природи. Ти все схоплюєш на льоту.

Це принаймні була правда. Ханна вправлялася зі своєю силою з якоюсь особливою легкістю. Проте на її обличчі закляк стурбований вираз.

– Що сталося? – запитала Ніна.

– Ці слова. «Від природи».

Послушниця пробіглася пальцями по папірцю, де нашкрябала відмінювання одного з дієслів на земені. Почерк у неї був просто жахливий.

– Коли я була молодша, мій батько повсюди брав мене із собою. Так не було заведено в нашому оточенні, але він мріяв про сина і, думаю, вважав, що шкоди від цього нікому не буде. Я обожнювала наші пригоди. Вчилася битися, їздити верхи, гасати донесхочу. Та коли я виросла й настав час відрекомендувати мене при дворі… мені не вдалося з легкістю облишити все це.

«Та й чому б ти мала це зробити?» – подумала Ніна. Вона не була палкою любителькою коней і залюбки нікуди не бігла б, якби її не переслідували, але ж їй принаймні все це дозволяли.