Ніна прибрала відрізане волосся, зібравши його в миску, а потім винесла на смітник, переконавшись, що закопала докази досить глибоко. Коли вона повернулася, Ханна з набряклими від сліз очима розглядала себе в люстерку, сидячи на ліжку.

– Не плач, – взялася втішати її Ніна, зачинивши за собою двері та поспішаючи до дівчини. – Воно відросте. Обіцяю.

– Це не через волосся, – витріщаючись на власне обличчя, пояснила послушниця. З люстерка на неї дивився хлопець. Нижня щелепа, чоло, ніс, трохи загрубіла шкіра на щоках здавалася щойно поголеною. Зміни були незначними, але результат приголомшував. – Якби ж я народилася хлопчиком… Якби була сином, про якого завжди мріяв мій батько…

Ніна схопила її за плечі.

– Ханно, ти досконала. Те, що твій батько не в змозі оцінити твою силу, свідчить лише про його слабкість.

Послушниця знову подивилася в дзеркало, кліпаючи, щоб відігнати сльози.

– Губи занадто повні.

– Дай губам спокій, – різко кинула Ніна й підвелася, приховуючи, що зашарілася. – Вони саме такі, як треба.

Після безладу, який здійнявся на показі в «Позолоченому Болоті», Ісаак міг не хвилюватися, вирушаючи наступного дня на зустріч у торговельних справах. Однак члени Тріумвірату не мали жодної причини навідуватися туди, тож хлопцеві довелося зустрітися віч-на-віч із фієрданцями, каельцями та земені у супроводі самих лише фінансових радників Ніколаї. Ісаак боявся, що пошиє короля в дурні. Боявся, що равканську економіку чекає різкий спад лише через те, що він неправильно почухає носа.

Перед зустріччю Ісаак дослухався порад Жені та решти й особисто зустрівся зі своїми міністрами.

– Мені б хотілося, щоб за перемовини взялися ви, Уляшине, – сказав він. – Довіряю цю справу вам.

Міністр торгівлі засяяв і на зустрічі радісно обговорював розцінки та мита, елегантно уникаючи згадок про загрозливу купу равканських позичок. Ісаак був страшенно вдячний за це Уляшину. Навіть подумав, що, мабуть, варто подарувати йому човен, чи титул, чи що там дарують на знак удячності королі.

Зустріч завершилася на вочевидь позитивній ноті, і, підводячись, щоб потиснути руки гостям, Ісаак із полегшенням зітхнув. Та щойно він збирався забратися звідти подалі, як його загнав у куток Хайрам Шенк і розлючено засичав:

– Вирішили, що й надалі можете гратися з нами в кота й мишки?

Женя навчила хлопця, що, коли його заскочать зненацька, найкращою відповіддю буде «Перепрошую?», промовлене з гордовитим благородством.

Ісаак вирішив скористатися цією стратегію, задер носа й кинув із повною зневагою:

– Перепрошую? Хіба не вашу мокру як хлющ доньку я витягнув учора зі ставка?

Та Шенка це не зупинило.

– Ви справді гадаєте, наче ваша вчорашня вистава нас надурила? Ми ще кілька місяців тому дістали інформацію, що розробка ваших підводних човнів і ракетних систем наближається до завершення, а всім добре відомо, що ви не заспокоюєтесь, поки не доводите свої винаходи до досконалості. Досить уже набивати собі ціну, як дебютантка на балу. Ми або отримаємо замовлене, або поводитимемося з вашою жебрацькою країною так, як вона того заслуговує.

Ніколаї Ланцов нізащо не стерпів би таких образ. Він знайшов би ідеальні слова, щоб Шенк затремтів від страху й пожалкував про те, що розтулив свого рота.

– Перепрошую, – рішуче повторив Ісаак і рушив повз Шенка до рятівних відчинених дверей.

Поспіхом вийшовши з кімнати зі скрученими від переляку кишками, хлопець побачив, що там на нього вже чекають близнюки, готові запропонувати свою допомогу для подолання чергової тривожної перешкоди.

– Керчинці не купилися на вчорашню виставу, – повідомив Ісаак, розмашисто крокуючи коридором поряд із вартовими.

– Ми знаємо, – озвалася Тамар, – усе чули.

– Мабуть, заблукала ракета була зайвою, – припустив Толя.

Ісаак обсмикнув свій кітель сливового кольору.

– Що тепер робитимемо?

– Не знаю, – зізналася Тамар. – Спочатку спробуємо пережити цей день.

«Ще декілька днів, – нагадав собі Ісаак. – Ще декілька вечірок. Я впораюсь».

Та куди ж подівся король?

Учора ввечері, пішовши перевдягнутися в сухий одяг, він підслухав розмову Тріумвірату у вітальні.

– Необхідно просто пережити завершальний бал, – сказала Тамар, обіймаючи Женю, – а тоді вирішимо.

– Як таке могло статися, що вони водночас безслідно зникли? – ледь чутно схлипнувши, запитала Краяльниця. – Уже майже три тижні минуло. Люди не зникають просто так. Не думала, що колись це скажу, та я сумую за Зоєю.

– Я теж, – утрутився Толя. – Хай навіть знаю, що вона відгамселила б мене за марнування часу на хвилювання через неї.

– Думаю, Аппаратові щось відомо, – припустила Тамар. – Він надіслав прохання про королівську аудієнцію, щоб розпитати Ніколаї щодо прощі, і вимагає розповісти, де Юрій. Вічно годувати священника обіцянками не вдасться, до того ж він, як на мене, занадто часто буває за межами столиці. У нього є власна мережа тунелів, що ведуть із міста. А в них – чимало місцин, де можна сховатися.

– Ми можемо залучити його до приймання гостей, – запропонував Толя. – Попросимо провести службу…

Тамар негайно урвала брата:

– Не можна підпускати священника до Ісаака. Старий лис занадто хитрий для цього.

– Може, нам слід прибрати його? – кинув Давід.

Женя знову розплакалася.

– Коли ти так кажеш, я ще дужче сумую за Зоєю.

«Що ж далі?» – замислився Ісаак. Можливо, йому вдасться пережити день, можливо, вдасться навіть пережити нескінченні пишні прийоми, не влаштувавши більше жодної катастрофи. Але це не означало, що йому вдасться правити країною чи навіть залишатися маріонеткою в руках Жені й решти.

Завернувши за ріг, до портретної галереї, хлопець наштовхнувся на принцесу Егрі в супроводі кількох охоронниць, як і повідомили розвідники близнюків. Привітавшись із дівчиною, Ісаак щосили намагався зобразити подив і завів із нею світську бесіду про ранкові розваги.

– Хотіли прогулятися садком, але погода виявилася занадто примхливою, – сказала Егрі, – тож ми влаштували собі екскурсію портретною галереєю.

– І як вам картини?

– Обличчя в усіх дуже суворі.

«Просто не придивляйся занадто уважно», – подумав Ісаак.

– Чи можу я запропонувати вам екскурсію цим крилом Палацу? – Він міг присягнутися, що відчув мовчазне схвалення її охоронниць, котрі насправді про успіхи та невдачі Егрі мали звітувати її сестрі.

Вони подивилися на синю розкіш Лазурової вітальні, зазирнули до концертної зали, а тоді навідалися до скромніших куточків Палацу: кімнати з мисливськими трофеями, де тхнуло цвіллю, а на стінах хизувалися оленячі роги й голови великої дичини; до арсеналу зі старомодними сідлами й мечами; та насамкінець до тренувальних зал.

– Нумо завітаємо, – запропонував хлопець. Його власним вухам слова здалися незграбними й фальшивими, та принаймні він знав, що принцеса – велика прихильниця бойових сокир.

– Тут тренуються ваші вартові?

– Так, – відповів Ісаак. Він теж тренувався тут і влаштовував спаринги з королем. – Тамар, чи не влаштуєш нам невеличкий показ?

Дівчина зняла зі стіни дві затуплені сокири.

– Ти, – сказала вона, тицьнувши пальцем в одну з дівчат із Тавґхараду. Охоронниця була юна, з серйозним личком і загостреним підборіддям. Це мала бути Маю Кір-Каат, чий брат-близнюк зник і котра, як вважалося, стомилася від служби шуанській короні.

Крок уперед ступила одна зі старших жінок.

– Я залюбки вступлю з тобою в спаринг. – Її гарний носик перетинав довгий шрам.

Тамар нахилила голову вбік.

– У цьому прайді є лише одна левиця?

– Я битимуся з нею, – втрутилася дівчина із загостреним підборіддям.

– Маю, – м’яко гукнула її інша охоронниця.

Проте дівчина однаково рішуче вийшла вперед, ніби чекала на виклик. Атмосфера в залі стала напруженою.

– Може, і нам слід улаштувати спаринг, – запропонував Ісаак.