– Так! Так, авжеж! Мій батько надзвичайно щедрий, коли йдеться про мою безпеку.

– До того ж ти заручена з найбагатшим чоловіком в Овер’юті. – Ніна підморгнула дядькам, котрі зібралися навколо вогню. – Ну, гадаю, сьогодні ввечері Джел благословив і вас, джентльмени. Тож хто із вас охоронятиме нас?

– Охоронятиме? – перепитав чоловік із густими рудими бровами, що сидів біля вогню.

– Цілісіньку ніч.

– Пундику, ти, схоже, щось плутаєш…

– Батько леді Інґер надзвичайно щедрий, та він навряд чи витратить десять тисяч криддів на кожного з вас, тому доведеться обрати одного щасливчика.

– Десять тисяч криддів?

– Саме стільки він заплатив минулого разу, чи не так? Коли ми заблукали в тій кумедній місцині на півдні. Утім, тепер, коли ти стала нареченою найбагатшого в Овер’юті чоловіка, гадаю, винагороду подвоять.

– І хто ж цей славнозвісний наречений? – поцікавився якийсь бородань.

– Ви чули про Бернгарда Болле, котрий заробив свої статки на копченій форелі? А про Інґвара Гальса, власника лісових угідь від Ельб’єна до Ісенвеє? Ну от, Леннарт Бйорд багатший за них усіх.

– Леннарт Бйорд? – перепитав бородань.

– Звучить знайомо, – відгукнувся хтось від грубки. Ніна неабияк у цьому сумнівалася, адже щойно вигадала багатія.

– Я перший зустрів панянок, – нагадав здоровань із рушницею. – Як не крути, на нагороду заслуговую саме я.

– Хіба це чесно? Ти випадково опинився біля дверей!

– Та годі вже, не сваріться, – попросила Ніна, цитьнувши, як шкільна вчителька, коли чоловіки взялися обговорювати, кому стояти на варті. – Леннарт Бйорд віддячить вам усім.

Ніна та «Інґер» улаштувалися в куточку, притулившись спинами до стіни, і стежили за сваркою.

– Це жалюгідно, – вже закипала дівчина, упершись ліктями в коліна й напинаючи спідницю аж на носаки черевиків.

– Перепрошую.

– Через тебе ми здаємося слабкими. Щоразу, коли ми так поводимося, чоловіки дивляться на нас і бачать лише слабкодухість.

– А хіба слабкодухість – це погано? – перепитала Ніна, ледве стримуючись. Вона була виснажена, замерзла, до того ж сьогодні копáла могилу коханому. – Просто зараз вони бачать не двох самотніх вразливих дівчат, а два мішки з грошима.

– Ми не були вразливими. У мене є револьвер і ніж. А у тебе – ті неоковирні дротики.

– А може, у тебе в пальті ховається ще й дюжина рук? Дядьків тут значно більше.

Власне, Ніна підозрювала, що змогла б упоратися з ними всіма, та для цього довелося б продемонструвати свою справжню силу, а отже, вбити разом з усіма ще й дівчину.

– Вони п’яні. Ми б дали собі раду.

– Не слід встрягати в бійку, у якій не можеш перемогти, – роздратовано кинула Зенік. – Припускаю, ти тренувалася потайки й ніколи не мала справжнього бойового інструктора. Сила не пробачає недбалості.

Жиляста дівчина щільніше загорнулася в пальто.

– Ненавиджу все це. Ненавиджу те, як вони дивляться на нас. Мій батько такий самий. Він вважає неприродним, якщо дівчина хоче мати змогу воювати, полювати й добувати собі їжу. Це буцімто позбавляє чоловіків їхньої ролі захисника.

Ніна пирхнула.

– Для них це справжня трагедія. А що твоя мати про це думає?

– Моя мати – ідеальна дружина, от тільки не народила батькові жодного сина. Вона завжди слухається його наказів. – Дівчина зітхнула. Збудження від бійки та хуртовини минулося, і вона раптом здалася виснаженою. Її волосся того надзвичайного відтінку осіннього лісу – каштанового, рудого та золотавого – розкуйовдилося й упало на смагляві щоки вологими від снігу та сплутаними пасмами. – Я не можу її звинувачувати. Так улаштований світ. Вона непокоїться, що я стану вигнанкою.

– Тому тебе відправили до монастиря в чорта на рогах?

– Де я не вскочу до якоїсь халепи й не зганьблю їх перед друзями. Не вдавай, наче ти думаєш інакше. Я бачила, як ти дивилася на мене, коли допомогла нам на галявині.

– Ви перевдяглися в солдатів. І мене це дещо заскочило зненацька.

До того ж вона збиралася дотримуватися своєї легенди, а не заводити дружбу з гришею, хай навіть та могла б допомогти їй потрапити на фабрику.

– Якщо ти не помітила, я подорожую самотою й сама заробляю собі на життя.

– У тебе інша ситуація. Ти вдова.

– Ти так кажеш, неначе заздриш мені.

Дівчина потерла рукою чоло.

– Вибач. Я не подумала.

Ніна уважно подивилася на неї. У дівочих рисах було щось невблаганне – високі вилиці, суворий прямий ніс. Трохи ніжності їй додавали лише пухкі губи. Це обличчя з упертими рисами кидало виклик. Воно було привабливим.

– У нас більше спільного, ніж ти собі думаєш. – Ніна смикнула підборіддям у бік чоловіків, котрі взялися боротися на руках за право на щедру винагороду, якої жодному з них не судилося отримати. – Твоїм батьком керує страх, це він змушує чоловіків вигадувати дурнуваті правила, які не дозволяють подорожувати самотою чи їздити верхи так, як тобі заманеться.

Дівчина стримала сміх.

– Чого їм боятися? Цілий світ належить їм.

– А ти подумай-но про все, чого ми зможемо досягти, якщо отримаємо рівні з ними права.

– Якби вони справді нас боялися, тобі б не доводилося дурнувато посміхатися й причепурюватися.

Ніна підморгнула їй.

– Ти вже бачила, як я дурнувато посміхаюся. А якщо я вирішу причепуритися, краще сядь, щоб утриматися на ногах.

Дівчина приглушено пхикнула.

– Я Ханна.

– Приємно познайомитися, – відповіла Ніна. – Я Міла. – Того вечора їй безліч разів довелося збрехати, однак називатися несправжнім ім’ям чомусь здавалося нечесним.

– Ти ж не сподіваєшся, що нам вдасться поспати, чи не так, Міло? – Вираз Ханниного обличчя був проникливий.

– У жодному разі. Ти триматимеш руку на кинджалі, а перша вахта моя.

Зенік торкнулася рукою рукава, відчувши заспокійливу вагу кісток у підкладці. Подивилася на мерехтіння полум’я в каміні.

– Відпочинь, – запропонувала вона Ханні й збагнула, що вперше за кілька місяців усміхається. 

Щоб підготуватися до грандіозного турне Ніколаї місцями, де траплялися дива, королівському почту знадобилося кілька днів. Слід було запастися харчами, спорядити екіпажі до мінливої погоди, спакувати відповідний одяг і надіслати листи шляхтичам і управителям у містечка, куди вони збиралися навідатись. Зоя помітила, що гиркає на людей частіше, ніж зазвичай. Вона знала, що інші подейкують, наче на неї знову напав примхливий настрій, та однією з переваг керівної посади було право не вимочувати свої слова в медовому сиропі. Генерал робила свою роботу. І робила її добре. Якщо її студенти, служники чи товариші-гриші не могли стерпіти кількох різких відповідей, то вони опинилися не в тій, трясця, країні.

Можливо, їй удалося б розслабитися, якби всі решта не рухалися так повільно. Однак брички зрештою навантажили, екіпаж приготували, а кількох вершників відправили вперед перевірити стан доріг, якими збиралася проїхати королівська процесія. Точний маршрут подорожі мав зберігатися в таємниці, та піддані Ніколаї незабаром довідаються про мандрівку короля й цілими натовпами вийдуть на вулиці, щоб подивитися на свого осяйного героя війни.

Зоя поки що не була певна, як ставитися до чернечих байок про тернове дерево чи до розповідей близнюків про Духовну варту й обізбаю. Якась частина її стверджувала, що тільки дурень міг покладати сподівання на таку місію, на маячню фанатика, котрий, безсумнівно, вірив у Святих та всю пов’язану з ними пишноту й нісенітниці.

Вона переконувала себе, що подорож піде на користь короні й репутації Ніколаї, незалежно від того, що саме їм удасться знайти. Переконувала себе, що, коли з цього нічого не вийде, вони знайдуть інший спосіб прожити кілька наступних місяців, умиротворити союзників та дати відсіч ворогам. Переконувала себе, що тіло хлопця досі контролює справжній Ніколаї, а не чудовисько, яке вона бачила тієї ночі у дзвіниці.