Ніна важко позадкувала, намагаючись віддихатись і притискаючи руки до грудей. Роками ніхто не застосовував проти неї Серцетлумачницьку силу. Вона вже й забула, як страшно це може бути.

– Ти гриша, – повторила Зенік, звертаючись до дівчини.

Та схопилася на ноги, витягнувши ножа.

– Ні.

«Цікаво, – подумала Ніна. – Сила в неї є, але вона не в змозі її контролювати. І більше довіряє лезу».

Вона звела вгору долоні на знак примирення.

– Я не завдаватиму тобі шкоди.

Дівчина більше не здавалася нерішучою. Її тіло розслабилося, наче зі сталлю в руці вона почувалася впевненіше.

– А ще секунду тому ти достоту збиралася мені нашкодити.

– Ну, твоя правда, але я себе опанувала.

– Я намагалася врятувати тобі життя! Та й що тобі до того вовка? Ти ж гірша за дрюскелле.

Такого Ніна не сподівалася почути.

– Цей вовк урятував мене від нападу. Не знаю чому. Але мені не хотілося, щоб ти нашкодила йому. – Ця дівчина була гришею, а вона її мало не вбила. – Я… відреагувала занадто гостро.

Висока дівчина заховала клинок до піхов.

– Занадто гостра реакція – це коли хтось з’їв останній солодкий рогалик і ти накричала на нього. – Звинувачуючи, вона тицьнула пальцем у Ніну. – А тобі кортіло пролити кров.

– Щиро кажучи, я часто готова вбити за останній солодкий рогалик.

– Де твоє пальто?

– Здається, я його зняла, – зізналася Ніна, шукаючи відмовку, чому вона це зробила, без згадок про кістяну броню. – Гадаю, в мене почалося снігове божевілля.

– А таке буває?

Ніна знайшла мокре пальто, уже майже поховане під лапатим білим снігом.

– Авжеж. Принаймні в моєму селі.

Дівчина потерла м’язисте стегно.

– А чим це ти в мене влучила?

– Дротиком.

– Ти запустила в мене дротик? – недовірливо перепитала вона. – Це ж просто смішно.

– Але спрацювало ж, чи не так? – Дротик був зроблений з людської кістки, однак деяких подробиць краще уникати, до того ж слід було переходити в наступ. – Ви присипляєте вартових у монастирі й так прослизаєте за його стіни.

Уся рішучість дівчини вмить кудись зникла.

– Я нікому не нашкодила.

– Але могла б. Це дуже делікатна робота. Ти можеш випадково ввести людину в кому.

Дівчина завмерла, а навколо них завив сильний вітер.

– Звідки ти знаєш?

Та Ніна не збиралася вибовкувати все, не подумавши. У цій країні гришинська сила була синонімом смертного вироку чи навіть чогось гіршого.

– Моя сестра була гришею, – збрехала вона.

– І що… що з нею сталося?

– Це не та історія, яку слід розповідати посеред завірюхи.

Дівчина стиснула кулаки. Святі, вона була висока, проте мала поставу танцівниці – самі лише міцні, мов дроти, м’язи.

– Ти нікому не розповідатимеш про мене, – сказала вона. – Мене вб’ють за це.

– Я не збираюся завдавати тобі шкоди й не збираюся допомагати комусь тобі зашкодити. – У дівчини на обличчі закляк сторожкий вираз. Знову здійнявся й жалібно заскавчав вітер. – Але все це не матиме жодного значення, якщо ми з тобою тут загинемо.

Висока дівчина витріщилася на Ніну так, наче тут справді вирувало снігове божевілля.

– Не будь дурною.

– Хочеш сказати, що зможеш знайти зворотний шлях за такої негоди?

– Ні, – озвалася дівчина, поплескавши бік коня, – але Гельмут зможе. Неподалік є мисливський будиночок.

Вона знову завагалася, і Ніна здогадалася, які думки вирують у тої в голові.

– Ти розмірковуєш, чи не залишити мене на поталу снігам, – озвалася вона.

Дівчина винувато відвела погляд. Отже, вона здатна бути безжальною. Чомусь після цього Ніна відчула до неї симпатію.

– Можливо, я не виживу. А може, виживу. Тоді не сумнівайся: я розповім першому-ліпшому про гришу-Серцетлумачницю, яка переховується серед Джерельниць.

– Я не гриша.

– Ну, значить, тобі чудово вдається нею прикидатися.

Дівчина погладила рукою в рукавичці гриву коня.

– Їздиш верхи?

– Якщо доведеться.

– Ну, або так, або спатимеш у снігах.

– Я поїду.

Дівчина скочила в сідло одним вправним рухом. Простягнула руку, і Ніна дозволила затягнути себе на спину коня.

– А ти не пропускаєш нагоди поїсти, – застогнала послушниця.

– Ні, якщо вона вже випала.

Ніна взяла дівчину за талію, і незабаром вони вже мчали крізь дедалі сильнішу завірюху.

– Знаєш, тебе можуть відшмагати за використання тих команд, – озвалася дівчина. – Джел комменден. Якщо ці слова каже не дрюскелле, їх вважають богохульними.

– Я сьогодні перед сном як слід помолюся.

– А ти так і не сказала, звідки знаєш ці команди.

Отже, доведеться збрехати ще.

– Хлопчина з нашого містечка служив у лавах дрюскелле.

– І як його звуть?

Ніна пригадала битву на Льодовому Дворі.

– Ларс. Здається, він нещодавно покинув цей світ. – «І ніхто за ним не сумує». Він відшмагав її батогом і змусив уклякнути, аж поки на допомогу не прийшов Каз Бреккер.

Перед ними простягнувся закутий кригою й безликий білий світ. Тепер, коли більше не потрібно було йти пішки, Ніна відчувала, як холод пробирає до кісток, навалюється на неї своєю вагою. Вона вже замислилась, чи дівчина взагалі знає, куди їде, як раптом серед снігу з’явилися темні обриси, і кінь зупинився. Дівчина зісковзнула з нього на землю.

Ніна зробила те саме, переставляючи закляклі зболені ноги, і вони вдвох повели Гельмута до навісу неподалік від будиночка.

– Схоже, ми не єдині, кому спало на думку це місце, – зауважила Зенік.

У вікнах невеличкого будиночка світилося, зсередини долинали голоси.

Послушниця стиснула в руках віжки, зняла рукавичку й погладила коня по носу.

– Я й не здогадувалася, що так багато людей знають про це місце. Мабуть, там зібралися чоловіки, які перечікують хуртовину. Ми не будемо тут у безпеці.

Ніна замислилася.

– А в тебе в саквах[2] є спідниці?

Дівчина посмикала зав’язаний вузлом на талії пояс, і складки плаща перетворилися на спідницю, яка заховала під собою штани. Ніна не приховувала подиву.

– Може, у тебе в рукаві є ще якісь козирі? А може, там випадково загубилася спідниця?

Губи дівчини розтягнулися в посмішці.

– І не одна.

Двері хатинки розчахнулися, і світло вихопило постать озброєного чоловіка.

– Хто тут?

– Підіграй-но мені, – пробурмотіла Ніна, а тоді крикнула: – Ой, слава Богу. Ми боялися, що нікого тут не знайдемо. Інґер, поквапся!

– Інґер? – пробурмотіла дівчина.

Ніна потупцяла до дверей, не зважаючи на націлену на неї рушницю і сподіваючись, що чолов’яга не занадто п’яний чи роздратований, щоб вистрілити в неозброєну дівчину… чи дівчину, котра здавалася неозброєною.

Вона піднялася сходами й мило всміхнулася здорованю; послушниця йшла за нею назирці.

– Дякувати Джелові, ми знайшли, де заночувати.

Зенік зазирнула через здорованеве плече до будиночка. У кімнаті було повно чоловіків, щонайменше десятеро, і всі вони зібралися біля каміна. Ніна відчула, як напружилося все тіло. Цієї миті вона щиро зраділа б, побачивши дрюскелле, котрі не п’ють і дотримуються суворих правил щодо поведінки з жінками. Їй не залишалося нічого, крім як безсоромно брехати далі.

– Та ще й із джентльменами, які нас захистять!

– Ви хто такі? – підозріливо запитав чоловік.

Ніна проштовхнулася повз нього, наче була тут господинею.

– Хіба ж нам не пощастило, Інґер? Ходімо до вогню. І зачиніть двері… – Ніна поклала руку чоловікові на груди. – Перепрошую, як вас звуть?

Він кліпнув.

– Андерс.

– Будь розумничком і зачини двері, Андерсе.

Дівчата посунули всередину, і Ніна відповіла на здивовані погляди чоловіків широкою усмішкою.

– Я знала, що Джел покаже нам шлях, Інґер. А твій батько неодмінно щедро нагородить усіх цих добродіїв.

На якусь мить дівчина здалася приголомшеною, і Ніна вже вирішила, що їм гаплик. Та потім її обличчя прояснилося: