– Адріку! – закричала вона. Та, підійшовши ближче, не побачила ні прапора, ні намету, лише скелети дерев, що розгойдувалися на вітру, а в снігу перед ними ледь помітне заглиблення. Вона ходила по колу. І повернулася до Матаясової могили. – «Чудова робота, Зенік», – зітхнула дівчина. Їй лише вісімнадцять, то чому ж вона така втомлена? Чому все в минулому здається таким яскравим, а майбутнє – таким бляклим? Можливо, вона прийшла сюди не для того, щоб поховати Матаяса і знайти собі нову мету? Можливо, вона прийшла сюди, на кригу, до цього холодного невблаганного місця, щоб знайти свою смерть?
Жоден Святий не чекатиме на неї, щоб привітати в осяйних засвітах. Гриші не вірять у життя після смерті. Помираючи, вони повертаються до миті створення в серці світу. І від цієї думки дівчині стало трохи спокійніше.
Ніна знову повернула назад до табору. У неї не було іншої можливості, крім як знову вирушати до мети. Та перш ніж удалося ступити хоча б крок, дівчина побачила їх – п’ять огрядних постатей серед снігу. Вовки.
– Аякже, – уголос промовила вона. – Матаясе, твоя країна може поцілувати мою вгодовану гришницьку дупу.
Вовки затиснули її в кільце, оточили, відрізали будь-який шлях до порятунку. З їхніх грудей вихоплювалося низьке гарчання. Вовки були священні тварини для дрюскелле. Можливо, вони відчували Матаясову присутність. А може, Нінину. Гриша, ворог. «Чи може, вони внюхали ніжну соковиту вечерю».
– Ну ж бо, – сказала дівчина фієрданською. – Я не хочу завдавати вам шкоди. – «Я не хочу помирати».
Матаяс провів рік у Пекельних Воротах, де його змушували змагатися з вовками. У Джела було дивне почуття гумору. Ніна напружила пальці, відчула, що кістяні кинджали готові слухатися її наказів. Проти тварин вони спрацюють не гірше, ніж проти людей.
Дівчина скинула плащ, і холод миттю вгризся в неї, однак тепер спину прикривала кісткова броня. Ніна була Святою під захистом своїх реліквій.
Двоє вовків стрибнули одночасно. Дівочі долоні смикнулися вперед, і скалки кісток полетіли як годиться, протнувши тіла тварин двома чіткими потужними пострілами. Вовки заскавчали й нерухомо впали на сніг. Від цього звуку краялося серце. Принаймні смерть їхня була легка. Наприкінці шляху це єдине, про що ми можемо мріяти.
Однак вовче кільце й далі стискалося. У їхніх рухах було щось дивне. Очі сяяли майже помаранчевим вогнем, тварини наїжачувалися і смикалися, наче ними керувало щось більше за голод. Що з ними не так? Часу на роздуми не було.
Вовки стрибнули. Ніна випросталася. Цього разу вона не встигла добре прицілитись. Одна тварина впала, проте інша схопила дівчину пазурами й навалилася всією вагою, кидаючи її на сніг.
Щелепи стиснулися на передпліччі, тіло здригнулося від болю. Від вовка ледь помітно пахло чимось дивним. Ніна закричала.
Почула гучне гарчання і зрозуміла, що ось-ось помре. «Я сказала Матаясові такі гарні слова, а хто скаже їх мені?» Аж раптом, немов у тумані, щось налетіло на вовка, звільнивши Ніну від ваги його тіла. Дівчина відкотилася, притискаючи до грудей закривавлену руку й жадібно ковтаючи ротом повітря. Занурила руку в сніг, намагаючись очистити рану. Тіло забили дрижаки. Здавалося, наче вовча слина була отруйною. Від лихоманки мало не зупинялося серце. Ніна бачила по всіх усюдах навколо себе смерть: Матаясове тіло – під землею, кладовище – на півночі, попереду – епідемія чуми, землю охопить хаос, усе зогниє.
У голові заверещав хор голосів.
Ніна, тремтячи, притиснула трохи снігу до щік, намагаючись очистити думки, але, розплющивши очі, злякалася, що отрута затьмарила їй розум. Двоє вовків билися на снігу – один сірий, а другий білий і значно більший. Тварини покотилися снігом, білий вовк вчепився в горлянку сірому, але не прокушував її. Нарешті сірий вовк зіщулився і заскавчав. Білий розтиснув лабети, і менший вовк принижено поповз геть, підібгавши хвоста.
Білий вовк повернув до Ніни закривавлену морду. Тварина була велетенська й сухорлява, проте не смикалася й не тремтіла, на відміну від своїх сірих родичів. Схоже, вони були інфіковані чимось, що тепер потрапило й до Ніниних жил; однак білий вовк рухався із безпомилковою природною грацією диких тварин.
Звір підійшов до дівчини. Ніна звелася на коліна, простягнула перед собою руки, щоб відігнати його, і подумки вже тягнулася до чергової кістяної скалки. Аж раптом помітила шрам, що розтинав жовте око.
– Трасселе?
Тварина смикнула вухами.
Матаясів вовк? Цього не могло бути. Хлопець якось розповідав їй, що, коли дрюскелле помирає, побратими випускають його ізенульфа в дику природу. Невже Трассел знайшов свого любого господаря, щоб поєднатися з ним навіть після смерті?
– Трасселе, – лагідно покликала вона.
Вовк схилив велику голову набік.
Ніна почула цокіт копит. Перш ніж вона збагнула, що відбувається, на галявину виїхала вершниця.
– Назад! – гукнула дівчина, пускаючи коня галопом між Ніною й білим вовком.
Зенік знадобилася хвилинка, щоб зрозуміти, кого вона бачить, – це ж висока дівчина з монастиря. Цього разу вона була вбрана в шкіряні штани й хутро, а рудувато-русяве волосся зміїлося спиною, спадаючи двома довгими косами. Вона скидалася на королеву-воїтельку, крижану сильфіду[1], що з’явилася простісінько з фієрданських легенд.
Дівчина скинула гвинтівку.
Трассел, вищиривши зуби, позадкував.
– Ні! – скрикнула Ніна. Вона жбурнула в дівчину кісткову скалку, влучивши тій у плече. Гвинтівка вистрілила навмання. – Біжи! – крикнула гриша Трасселові фієрданською. Вовк клацнув зубами, немов сперечаючись. – Джел комменден! – крикнула Ніна. Команда дрюскелле. Трассел коротко чмихнув, потім повернувся і пострибав у хуртовину, востаннє ображено озирнувшись на дівчину, наче повірити не міг, що вона змусила його покинути поле бою.
– Ти що коїш? – поцікавилася дівчина, витягаючи з плеча кісткову скалку й кидаючи її на сніг.
Ніна заверещала від люті. Матаясовому вовку, його баламутові, його Трасселу якимось чином вдалося знайти дорогу до неї, а ця тупа вівця прогнала його. Зенік схопила дівчину за ногу і скинула з сідла.
– Гей! – вершниця спробувала відштовхнути Ніну, неабияк здивована її силою. Та Зенік готували стати солдатом. Можливо, статурою вона не була подібна до фієрданських воїнів, однак могла похизуватися неабиякою силою.
– Ти його відлякала!
– Це був вовк! – верескнула дівчина простісінько їй в обличчя. – Тобі це відомо, еге ж? Він уже тебе вкусив. Навіть якщо тварина слухалася якихось твоїх команд…
– Він мене не кусав, ти, коза. Це був інший вовк!
– Інший… тобі геть мізки відбило? До речі, звідки ти знаєш команди дрюскелле?
Ніна відчула, як щоками заструменіли гарячі сльози. Можливо, їй більше ніколи не судилося побачити Трассела. А що, як це Матаяс відправив його до неї? Покликав свого мазунчика їй на допомогу?
– Ти не мала права!
– Я не хотіла…
– Мені байдуже, чого ти хотіла! – Ніна наблизилася до дівчини. – Легковажна, дурна, безмозка. – Вона вже й сама не знала, кого має на увазі – дівчину чи себе, та це її не займало. З неї було досить.
Зенік щосили штовхнула дівчину й зачепилася ступнею за її щиколотку.
– Припини! – гиркнула та, гупнувшись на землю.
Але Ніна не могла припинити. Їй кортіло, щоб її вдарили. Хотілося вдарити у відповідь. Вона схопила дівчину за комір.
Раптовий біль розірвав груди, і Ніна, рохнувши, схопилася за серце. Здавалося, наче його стиснув кулак. Дівчина змахнула руками, у її мідних очах промайнуло щось середнє між переляком і тріумфом. Зенік відчула, як важчає тіло; перед очима все попливло. Це відчуття вона пам’ятала ще з тренувань Корпуснійців. Дівчина вповільнювала Нінине серце.
– Гриша, – видихнула вона.
– Я не… я не…
Ніна зосередила власну силу, щоб захиститися від дівчини, відчула, як напинається її жива дзвінка сила. Зібравши останню волю в кулак, Зенік клацнула пальцями, і кісткова скалка вилетіла з піхов у неї на стегні. Легенько влучивши дівчині в бік, кістка впала на сніг. Утім, цього вистачило, щоб відвернути увагу нападниці.
