Леоні припинила мугикати, щоб ретельно обдумати його запитання, водночас лестощами намагалася змусити їхнього коня витягнути сани.

«Гадаю, це через те, що я мало не померла в дитинстві. Коли боги дозволяють тобі ще трохи помилуватися світом, варто ним насолоджуватися».

Адрік лише вигнув брову.

«У мене стріляли, різали ножем, кололи багнетом, а руку мені відірвав тіньовий демон. Та це аж нітрохи не поліпшило моєї вдачі».

Щира правда. Якщо Леоні була ходячим сонцем, Адрік був сумною грозовою хмарою, ось-ось готовою пролитися дощем.

Зараз хлопець кинув погляд на розсип зірок над головами і скерував човен до берега.

– «Ферштотен» треба буде перефарбувати, зробити для нього нові документи й вигадати нову легенду. Нам доведеться перенести свою діяльність до іншого порту. Можливо, Г’яра.

Ніна міцніше вчепилась у весла. Король Ніколаї відправив «Ферштотен», щоб той стояв і торгував у доку, за добрі пів року до початку місії Адрікової команди. Це був знайомий корабель, який майже не привертав уваги. Ідеальне прикриття. Невже вона діяла занадто поспішно? Капітан Бірґір був ненажерою, а не добропорядною людиною. Можливо, їй трохи занадто кортіло побачити його мертвим. Однак такою вона стала відтоді, як загинув Матаяс: однієї миті все гаразд, а вже наступної готова загарчати й заборсатися, як дикий звір.

Ні, наче поранений звір. І їй на певний час, як пораненому звірові, доведеться залягти на дно. Проведе кілька місяців у Маленькому Палаці, повертатиме до життя давню дружбу, їстиме знайому їжу, сидітиме біля вогню в Залі із золотим куполом, намагаючись пригадати, ким була до Матаяса, до того, як осяйний фієрданець зруйнував її життя своїм несподіваним благородством, до того, як дізналася, що мисливець на відьом може відкинути ненависть і страх та стати хлопцем, якого вона покохала. До того, як його забрали в неї. Та якщо існував якийсь спосіб повернутися до себе колишньої, Ніна його не знайшла. А тепер вона опинилася в Матаясовій країні, у цьому холодному ворожому місці.

– Подамося на південь, – сказала Леоні. – Незабаром похолоднішає. Ми зможемо повернутися сюди за кілька місяців, коли про старого доброго капітана Бірґіра всі забудуть.

Це був розсудливий план, та шепотливий хор у Ніниній голові знову погучнішав, і дівчина усвіломила, що вимовляє вголос:

– Нам слід вирушити до Кеєрута. Біженки, котрі не з’явилися в притулку, не просто передумали.

– Ти знаєш, що їх, найімовірніше, заарештували, – нагадав Адрік.

«Скажи їм правду, кохана моя».

– Так, знаю, – озвалася Ніна. – Але ви чули, що сказав старий. В Кеєруті зникають дівчата.

«Скажи їм, що чула поклик мертвих». – «Ти не знаєш цього, Матаясе».

Одна справа – чути голос покійного коханого, і геть інша – оголосити, наче вона може відчути… що саме? Ніна не знала. Проте не вважала шепіт у голові вигадкою. Щось тягнуло її на схід, до містечок на річці.

– Є ще дещо, – повела дівчина далі. – Жінки, з якими я працювала, присягалися, що в річці біля Ґефвалле скисла вода, а містечко прокляли.

Це привернуло Адрікову увагу. Як там колись, іще в Кеттердамі, сказав Джаспер? «Знаєш, як найлегше знайти гришу, котрий не хоче бути знайденим? Чекай на диво і слухай казочки на ніч». Оповідки про відьом і дивовижні події, попередження про прокляті місцини – усе це були дороговкази на шляху до речей, яких звичайні люди не розуміли. Іноді це були просто місцеві легенди. Та подекуди в таких місцях, придушуючи власну силу та живучи в суцільному страху, ховалися гриші. Гриші, котрим вони могли допомогти.

«Розкажи їм правду, Ніно».

Дівчина потерла руки.

«Ти як пес із кісткою, Матаясе». – «Як вовк. Я розповідав тобі, як Трассел псував мої черевики, якщо я не підвішував їх на гілці, до якої він не міг дістати?» Розповідав. Матаяс розповів їй усі можливі історії, намагаючись відвернути, коли вона одужувала від впливу парем. Він зберіг їй життя. Чому ж вона не змогла зробити те саме для нього?

– Прокляття, зіпсована вода в річках, – повела дівчина далі. – Якщо це виявиться не вартим нашої уваги, ми подамося на південь і я пригощу вас обох смачним обідом.

– У Фієрді? – перепитав Адрік. – Не ловитиму тебе на слові.

– Але якщо моя правда…

– Гаразд, – погодився хлопець. – Я надішлю повідомлення до Равки, що нам необхідно підготувати новий порт, і ми вирушимо до Ґефвалле.

Шепіт стишився до лагідного бурмотіння.

– Ніно… – Леоні повагалася. – Там навколо безкраї простори. Чудові землі. Ти зможеш знайти для нього місце.

Серцетлумачниця подивилася на темну воду, на вогні, що мерехтіли на березі.

«Знайти для нього місце». Наче Матаяс був старою шафою чи рослиною, якій потрібно достатньо сонця. «Його місце зі мною». Та це більше не було правдою. Матаяс зник. Тіло – єдине, що від нього залишилося, і без обережної майстерності Леоні воно давно б уже згнило. Ніна відчула в горлі клубок. Вона не плакатиме. Вони провели у Фієрді два місяці. Допомогли майже чотирьом десяткам гриш втекти від фієрданської влади. Перетнули сотні кілометрів голих полів і засніжених рівнин. Там було чимало місць для Матаясового спочинку. Час покласти цьому край. Вона покладе цьому край. І виконає одну зі своїх обіцянок, які давала хлопцеві.

– Я попіклуюся про це, – запевнила вона.

– І ще дещо, – утрутився Адрік, і дівчина почула наказ у його голосі, так не схожому на звичний зневірений тон. – Наша робота – шукати новобранців і біженців. Хай би що ми виявили в Ґефвалле, війну не починатимемо. Зберемо розвіддані, встановимо зв’язки, забезпечимо можливість утечі для тих, хто цього хоче, та й годі.

– А це план, – погодилася Ніна. Вона торкнулася пальцями кісткових скалок у рукавичках.

Та плани можуть змінитися. 

Попри Зоїне невдоволення, Ніколаї відмовився їхати з Івця. У його голові вже складався план, і хлопець не хотів марнувати ще один день на млявому торговельному саміті.

Його не цікавили ні Гайрам Шенк, ні його доньки на виданні, і Ніколаї вирішив, що наступного разу розмовлятиме із членом керчинської Торговельної Ради лише на власних засадах.

І через це, нехай навіть на нього в столиці чекало безліч справ, першу зупинку хлопець мав зробити у графа Кіріґіна. Йому та його найціннішому Творцеві потрібно було зібрати трохи інформації, до того ж правило було таке: якщо випадає нагода навідатися до Палацу задоволень, нею слід скористатися. А надто якщо Палац задоволень слугував прикриттям для таємної лабораторії.

Старий граф Кіріґін був крамар із Західної Равки, який заробив чималі статки, продаючи зброю й розвіддані, – а також усе, що погано лежало, – равканським ворогам. Проте його син служив разом із Ніколаї в Гальмгенді, і в обмін на дозвіл зберегти своє значне багатство та уникнути безчестя бути позбавленим титулу й побачити, як батька назавжди запроторять до в’язниці за державну зраду, молодший Кіріґін пообіцяв короні свої гроші та відданість. Це була надзвичайно розсудлива угода.

Вимоги Ніколаї не були загальноприйнятними: Кіріґін уже й так був неабиякий розпусник. А тепер йому слід було жити ще аморальніше, розкидатися грошима та зберігати репутацію горезвісного гріховодника й вискочня. Молодий граф ужився в роль із завзяттям: улаштовував вигадливі вечірки, відомі своєю нестримністю, і щосили намагався купити собі вхідний квиток у домівки равканських шляхтичів, котрі могли похизуватися пишнішими титулами і старовиннішими, хай навіть меншими статками. Одягався хлопець незугарно, пив надміру й вештався повсюди в такому недоумкувато радісному настрої, що незабаром його ім’я стало символом багатства і фіґлярства: «Ой, син Грицького – це просто жах якийсь, навряд чи з нього щось вийде, та принаймні він не Кіріґін».

Саме тому, коли Кіріґін купив чималий шматок землі на схід від Ос Альти, ніхто й оком не змигнув. «Звичайно, Кіріґін прагне триматися якнайближче до столиці, – шепотілися у вітальнях і салонах. – Намагається підлизатися до короля і знатних родин, навіть не сумнівайтеся. Але який вихований і притомний чоловік дозволить своїй доньці підійти до цього вискочня?» А коли Кіріґін найняв якогось розумаху-земені, щоб той спорудив для нього досі не бачений на равканських землях розважальний комплекс – починаючи від земельних робіт, для яких найняли тисячі людей, котрі мали перекопати долину, де раніше нічого не було; винного льоху, що буцімто простягнувся на півтора кілометра, і велетенського, створеного Плиноробами озера, яке перетнути на човні можна було, лише витративши декілька днів, – нікому й за вухом не засвербіло. Люди хитали головами, коли Кіріґін захопився повітряними кулями, і посміювалися в кулак, дізнавшись, що луки, з яких він запускав прогулянкові екскурсії, дуже часто потерпають від туманів. «Марнотратство, безглуздя, паскудство», – дружно виспівували вони. І всі сподівалися, що Кіріґін запросить їх на якесь із видовищних свят.