– Спершу я подивлюся ваші папери.

– Ми щойно показали їх вашій людині.

– У Каспера геть не такі пильні очі, як у мене.

– Але гроші… – заперечив Енок.

– Які ще гроші?

Каспер і другий вартовий знизали плечима.

– Не знаю нічого ні про які гроші.

Енок неохоче передав папери.

– Може, – втрутився його батько, – ми ще можемо дійти згоди?

– Аніруш, – наказав Бірґір.

– Але наш корабель ось-ось відпливе, – спробувала владнати ситуацію з-за чоловікового плеча Ніна.

Бірґір глипнув на «Ферштотен», на хлопчиків, які нетерпляче смикали батька за руки.

– Їм доведеться трохи посидіти під замком під час подорожі. – Потім чоловік перевів погляд на Енока з Ніною. – Кумедно, що вони чіпляються за батька, а не за матір.

– Вони переполохані, – відповіла Ніна. – Ви їх лякаєте.

Бірґірів холодний погляд оцінив Адріка з Леоні. Убрана в рукавичку рука зіжмакала трудову угоду.

– Цей корабель нікуди не попливе. Поки ми не обшукаємо кожен його сантиметр. – Чоловік махнув Касперові. – Тут щось відбувається. Попередь решту.

Вартовий потягнувся по свисток, та перш ніж йому вдалося вдихнути, Ніна скинула руку вперед. Дві тонкі кістяні скалки вилетіли з чохла, пришитого до рукавів пальта. Весь її одяг був помережаний ними. Крихітні списи влучили Касперові в трахею, і з його рота вихопився різкий вереск. Ніна зігнула пальці, і скалки кісток закрутилися. Вартовий упав на землю, дряпаючи пальцями шию.

– Каспере! – Бірґір і другий вартовий витягнули зброю.

Ніна штовхнула Енока з дітьми собі за спину.

– Пусти їх на корабель, – заревіла вона.

«Не влаштовуй проблем». Вона не влаштовувала, але збиралася покласти цьому край.

– Я тебе знаю, – озвався Бірґір, цілячись у неї з револьвера; очі в капітана стали колючими та яскравими, мов річкові камінці.

– Нахабна заява.

– Ти працюєш на лососевій консервній фабриці. Одна з дівчат біля діжок. Я знав, що з тобою щось не так.

Ніна не змогла стримати посмішки.

– Чимало всього.

– Міло, – застережливо озвався Адрік, скориставшись її псевдонімом. Наче тепер це мало якесь значення. Час хабарів та домовленостей минув. Дівчині найдужче подобалися такі миті. Коли всі таємниці спливають на поверхню.

Ніна клацнула пальцями.

Кісткові скалки вирвалися з Касперової трахеї й повернулися до прихованих чохлів на рукаві. Чоловік смикався на землі з мокрими від крові губами й закоченими очима, несамовито намагаючись вдихнути.

– Дрюсе, – засичав Бірґір. – Відьма.

– Мені не подобається це слово, – повідомила Ніна, наближаючись. – Називай мене гришею. Називай мене зова. Називай мене смертю, якщо тобі так хочеться.

Бірґір розреготався.

– У тебе ціляться з двох револьверів. Гадаєш, тобі вдасться вбити нас обох, перш ніж один із нас натисне на гачок?

– Ви вже помираєте, капітане, – лагідно мовила дівчина.

Кістяна броня, зроблена для неї Творцями в Ос Альті, була справжньою розрадою й доводила свою дієвість частіше, ніж Ніна могла розраховувати. Проте часом дівчина відчувала, що смерть уже причаїлася в її мішенях, от як зараз, у цьому чоловікові, який стояв перед нею, випнувши підборіддя й поблискуючи латунними ґудзиками на елегантній формі. Він був молодший, ніж їй здавалося, золотиста щетина їжачилася латками, наче капітан не міг відростити справжньої бороди. Чи варто їй було поспівчувати йому? Вона не співчувала.

«Ніно». Матаясів голос, осудливий, розчарований. Напевно, їй судилося стояти в доках і вбивати фієрданців. Але бували й гірші долі.

– Ви ж знаєте про це, чи не так? – не вгавала дівчина. – Десь підсвідомо. Ваше тіло знає про це. – Вона підійшла трохи ближче. – Кашель, який не вдається приборкати. Біль від забитого ребра, як ви себе переконуєте. А ще їжа втратила свою привабливість.

У променях надвечірнього сонця Ніна побачила на Бірґіровому обличчі страх, на нього наповзла тінь. Це підбадьорило дівчину, і дивне зітхання всередині стало голоснішим, перетворилося на хор шепотів, що дедалі гучнішав, заглушаючи навіть голос Матаяса.

– Ви працюєте в гавані, – повела вона далі, – і знаєте, як легко пацюки потрапляють усередину й гризуть там геть усе.

Бірґірів револьвер злегка опустився. Тепер чоловік дивився на Ніну уважно, не пильним поглядом поліціянта, а очима чоловіка, який не хоче слухати, однак мусить, адже йому необхідно дізнатися, чим усе скінчиться.

– Ворог уже всередині вас, погані клітини повільно пожирають решту простісінько там, у ваших легенях. Це незвично у вашому віці. Ви помираєте, капітане Бірґіре, – лагідно, майже доброзичливо озвалась вона. – А я лише збираюся допомогти.

Здалося, наче чоловік отямився від трансу. Він знову звів зброю, але рухався занадто повільно. Нінина сила вже заволоділа хворим скупченням клітин у його нутрі, смерть розгорталася, примножуючись із жахливою швидкістю. Можливо, він прожив би ще рік або й два, але клітини вже перетворилися на чорний струмок, що знищує все на своєму шляху. Капітан Бірґір застогнав і заточився. Перш ніж уцілілий вартовий зміг зреагувати, Ніна клацнула пальцями й випустила кістяну скалку йому в серце.

У доках запала химерна тиша. Дівчина чула, як хвилі облизують корпус «Ферштотена», як тоненько кричать морські птахи. У її душі майже радісним співом озвався хор голосів.

А тоді розплакався один з Енокових хлопчиків.

На якусь мить Ніна залишилася в доках сам на сам зі смертю – два стомлених мандрівники, давні друзі. Та тепер дівчина побачила, як на неї дивляться інші: біженці-гриші, Адрік та Леоні, навіть капітан корабля і його команда перехилилися через поруччя на борту. Можливо, їй слід було цим перейматися; можливо, якась її частина так і робила. Нінина сила жахала – спотворена й покручена юрдою вроджена сила Серцетлумачниці. Та вона однаково була для дівчини дорогою. Матаяс прийняв темряву, що оселилась у неї всередині, і підбадьорював Ніну зробити так само, однак те, що вона відчула, було не прийняттям. Це була любов.

Адрік зітхнув.

– Я за цим містечком не сумуватиму. – Після цього він гукнув корабельній команді: – Допоможіть нам підняти тіла на борт. Спекаймося їх, коли вийдемо у відкрите море.

«Дехто заслуговує на твоє милосердя, Ніно».

«Авжеж, Матаясе. – Ніна дивилася, як Енок із батьком підіймають Бірґірове тіло. – Я повідомлю тобі, якщо зустріну когось із них».

Адрік тримав язика за зубами, аж поки вони не пересіли в невеличкий гребний човен, яким мали повернутися на берег. Вирішили, що пристануть в одній з невеличких бухт на північ від Еллінга, а тоді пішки повернуться до свого житла, щоб забрати речі.

– Коли помітять, що ці чолов’яги зникли, проблем не уникнути, – зауважив хлопець.

Ніна почувалася дитиною, яку насварили, і їй це не подобалось.

– Добре, що тоді ми вже будемо далеко.

– Нам більше не вдасться керувати операціями з цього порту, – додала Леоні. – Вони посилять заходи безпеки.

– Не ставай на його бік.

– Я не стаю ні на чий бік, – заперечила дівчина. – Просто констатую факт.

– А ви хотіли віддати їм на поталу цілий корабель біженців?

Адрік покрутив стерно.

– Ніно, я на тебе не гніваюсь. Я намагаюся вирішити, що ми робитимемо далі.

Дівчина налягла на весла.

– Трохи гніваєшся.

– Ніхто не гнівається, – втрутилася Леоні, підлаштовуючись під її темп. – Ми звільнили з того жахливого місця повний корабель гришників. До того ж не можна сказати, що в Бірґіра і його дурноверхих калфісків у доках не було безлічі ворогів. Вони могли мати великі проблеми під час своєї несподіваної перевірки. Я називаю це перемогою.

– Звичайно, називаєш, – відгукнувся Адрік. – Якщо в чомусь можна побачити сонячний бік, ти неодмінно це зробиш.

Щира правда. Леоні здавалася еліксиром веселощів, і навіть місяці, проведені у Фієрді, не загасили її сяйва.

«Ти що, мугикаєш? – приголомшено запитав якось Адрік, коли їм довелося цілу годину викопувати з багнюки свої сани. – Як можна бути такою невідступно оптимістичною? Це щось нездорове».