– А тобі ніколи не спадало на думку, – поцікавилася Зоя, спостерігаючи, як худорлявий чернець жваво щось пояснює роздратованому з вигляду Толі, – що все це чийсь хитромудрий план? Що Аппарат і чернець зовсім не ворогують між собою? Що вони обидва задумали випровадити тебе якнайдалі від безпечної столиці й саме цього домоглися, компенсуючи свої негаразди?

– Звичайно, спадало, – відповів Ніколаї. – Але влаштувати таку виставу не здужає навіть Аппарат. Мені боляче це казати, та, схоже, тут до роботи взялося щось потужніше за нас обох.

– Про себе кажи, – буркнула Зоя. Однак, подивившись на повалені дерева, відчула, немов їх скеровує якась невидима рука, і це їй не сподобалось. – Я їм не довіряю, – нагадала дівчина. – Жодному з них.

– Аппарат дуже амбітний, а отже, ним можна керувати.

– А як щодо нашого друга-ченця? Невже Юрієм так само легко керувати?

– Юрій – щирий вірянин. Або так, або він найкращий актор усіх часів і народів, а це, як мені відомо, неможливо.

– Чому ти такий упевнений?

– Тому що я всміхався протягом усього концерту, і, вочевидь, найкращий актор усіх часів і народів – це я. – Ніколаї пришпорив коня. – До наступного містечка, Назяленскі. Надія помирає останньою.

***

Зоя раділа, коли вони приїхали до Адени – останньої їхньої зупинки перед Зморшкою. Незабаром вони дістануть відповіді або вирушать назад додому. Принаймні більше їй не доведеться чекати невідомого чи боятися того, що вони можуть знайти, діставшись до Неморя.

Це село нічим не відрізнялося від решти, хіба що прекрасним озером, на яке з нього розгортався краєвид. Цього разу їх привітав музичний гурт, що не потрапляв у ноти, і виставка домашньої худоби та велетенських овочів.

– Цей гарбуз завширшки, як два мене, – пробурмотів собі під носа Ніколаї, усміхаючись та махаючи людям.

– І вдвічі привабливіший.

– Удвічі менш привабливий, – запротестував Ніколаї.

– Ой, – відмахнулася Зоя, – зате він не патякає.

Урешті-решт вони підвелися зі своїх місць у музичному павільйоні та попрямували до церкви. Селяни вперше не супроводжували їх. Зоя, Ніколаї, Юрій і близнюки рушили селищем у супроводі одного-єдиного місцевого священника.

– Тут що, немає прочан? – запитав Толя, коли вони вийшли на околиці.

– Прочан не випускають за межі села, – пояснив священник. Це був літній чоловік з ошатною білою бородою і в дуже схожих на Юрієві окулярах. – Навідатися до церкви можна лише під наглядом і о певній годині. Собор саме реставрують, і нам хотілося б зберегти статую Санта-Лізабети.

– Невже вона така тендітна? – поцікавився Юрій.

– Надзвичайно, і не можна дозволяти комусь розтягнути її на сувеніри.

Зоя відчула, як мороз пішов поза шкурою. Тут навіть повітря здавалося інакшим. Комахи стихли. Поки вони йшли прохолодним затінком лісу, на деревах навколо не озвалася жодна пташка. Назяленскі перезирнулася з Тамар, і дівчата кивнули одна одній. Замах на королівське життя могли здійснити навіть у буцімто святому місці.

Процесія піднялася на вершечок високого штучного пагорба неподалік від захованого за риштуванням собору, золоті бані якого виблискували в променях надвечірнього сонця. Перед входом до нього стояла статуя Санта-Лізабети. Буяння червоних троянд розкололо камінь, розітнувши прикриту серпанком голову. Квіти пишно й несамовито оповили статую, утворивши навколо мармурових спідниць широке, схоже на криваву калюжу, коло. Їхній солодкий аромат аж пульсував у повітрі, розжареному від літньої спеки, густою, схожою на сироп хвилею.

На обличчі Юрія закляк екстатичний вираз.

– Я хотів вірити. І я вірив, але це…

Зоя збагнула, що хлопець плаче.

– Замовкни, – кинула вона, – інакше я тебе власноруч запхаю назад до екіпажа.

– Дивіться-но, – вигукнув Толя, і дівчина почула в його голосі якусь досі нечувану побожність.

З очей Лізабети текли чорні сльози. Вони тьмяно, мов обсидіан, мерехтіли, неначе замерзли чи були вирізьблені з самого каменю.

Унизу, в долині, Зоя помітила далекий розлогий Крибірськ, а за його межами – мерехтіння мертвих білих пісків, що колись були Тіньовою Зморшкою. Вони вже близько.

Ніколаї зі свистом вдихнув, і Зоя рвучко кинула на нього погляд. Очі решти прикипіли до статуї, та, перш ніж королю вдалося підсмикнути рукавичку, дівчина помітила, як запульсували на його зап’ястку чорні вени, наче… наче те, що жило в нього всередині, впізнало знайомі місця і прокинулося. Якась її частина мріяла відвернутися, боялася побачити демонову появу, та Назяленскі була солдатом і не збиралася відступати.

– А що каже легенда про Лізабету? – поцікавився Ніколаї. Голос у нього був напружений, та решта цього, схоже, не помітила.

– Вона водночас чарівна і трагічна, – завзято озвався Юрій.

Зої захотілося штурхнути його в трояндові кущі.

– А хіба не всі легенди про мучеників дотримуються такого сценарію?

Та чернець не зважав на її слова чи просто не почув їх.

– Їй було всього вісімнадцять, коли на берегах Західної Равки з’явилися загарбники, руйнуючи та спалюючи все на своєму шляху. Поки чоловіки з її містечка слухняно схиляли голови, дівчина вийшла до солдатів на поле білих троянд і благала їх про милосердя. Лізабету спробували схопити, та вона вклякла, промовляючи молитви, і на її слова відгукнулися бджоли – комахи злетіли з квітів і накинулися на загарбників цілим роєм. Так вони й урятували містечко Лізабети.

Зоя згорнула на грудях руки.

– А тепер розкажи нашому королю, як люди віддячили юній Лізабеті за це диво.

– Ну, – озвався Юрій, смикаючи нитку на рукаві. – Північні сусіди взялися вимагати, щоб Лізабета повторила диво й урятувала і їх, але вона не змогла. – Хлопець відкашлявся. – Вони втопили її, а потім четвертували. Люди казали, що троянди стали червоними від її крові.

– І оця дівчина мала б відповідати на людські молитви. – Зоя зірвала троянду, не зважаючи на священника, який мало не задихнувся від жаху. Запах був задушливий. Усе в цьому місці дратувало дівчину. Здавалося, наче щось спостерігає за нею з бані собору чи з затінку між деревами. – Чому всі ваші Святі неодмінно гинуть у муках?

Чернець кліпнув.

– Бо… бо це доказ того, що вони готові пожертвувати собою.

– А ти гадаєш, Лізабета хотіла, щоб її розірвали на шматки? А як щодо Дем’яна, якого до смерті забили камінням? Чи Іллі, якого закували в кайдани й кинули до річки? – Вона втомилася від цих див, утомилася від жахів, котрі щодня переслідували її, від нудотних байок, що неодмінно закінчувалися стражданнями тих, хто наважився бути інакшим, хоробрим чи сильним. – Якби я була Лізабетою, то не марнувала б часу на рюмсання…

Зоя краєм ока помітила якийсь рух на даху собору. Вона підвела погляд і побачила, як на неї летить щось велике. Воно наштовхнулося на статую Лізабети, розкидавши навсібіч пелюстки й уламки каміння. Велетенські руки схопили дівчину за плечі, увіп’ялися в її плоть і відірвали від землі. Генерал замолотила в повітрі ногами, відчуваючи під собою жахливу порожнечу.

Щось невідоме здійняло Зою в небо, і вона закричала, досі стискаючи в руці троянду.

– Зоє!

Її щось схопило – це щось мало крила, і Ніколаї на мить зачудувався, чи це, бува, не демон вискочив із його власної шкіри. Але ні, крила її нападника були справжнім механічним дивом інженерної думки, і вони тріпотіли в небесах, здіймаючись дедалі вище. Ще один крилатий солдат уже мчав до Ніколаї – жінка, її чорне волосся було стягнуте на потилиці вузлом, а біцепси ховалися за бронею із сірого металу. Кхерґууд. Шуанці наважилися атакувати королівську процесію.

Толя з Тамар затулили собою Ніколаї, проте метою солдата був не король – жінка прилетіла по королівську варту, по Серцетлумачників.

Вона полювала на гришників. Кхерґуудка одним рухом викинула металеву сітку, що зблиснула в повітрі й упала на близнюків, пришпиливши їх своєю вагою до землі. Нападниця потягнула полонених, набираючи швидкість, щоб піднятися в небеса.