Демон не погоджувався. Демона не цікавило розв’язання проблем, мистецтво управління державою чи майбутнє. Він був чистим голодом, потребою, яку негайно слід було задовольнити, убивши когось і зжерши.

«Я знайду спосіб». Ніколаї вірив у це все своє життя. Королівської волі було достатньо, щоб сформувати не лише долю, а й власне «я». І хлопець обирав те, що хотів показати людям: слухняний син, недбалий шахрай, вправний солдат, упевнений політик. Чудовисько загрожувало кожному з них. А за останні пів року нікому не вдалося знайти способу позбутися цієї потвори. Що йому залишалося робити, як не рухатися вперед? Менші звірі скавчали і смикалися, потрапивши в пастку. А лисиця знайшла вихід.

– Давіде, ти спав минулої ночі? – поцікавився Ніколаї.

Творець насупився.

– Не думаю.

– Він цілу ніч був тут, – пояснила Надя. – Фактично не спав.

– А ти? – перепитав король.

– Я… трохи подрімала, – ухильно озвалася дівчина.

– Я забираю тебе додому до Тамар.

– Але вона потрібна мені тут для паливних випробувань, – заперечив Давід.

– А тебе я забираю додому до Жені, – додав Ніколаї.

– Але…

– Не сперечайся, Давіде. Бо від цього хочеться підірвати щось, щоб довести свою владу. Мені треба зібрати Тріумвірат. І ви з Надею потрібні мені, щоб розпочати роботу над новою модифікацією ізмарсії.

Надя відкинула з очей біляве волосся.

– Я негайно можу виїжджати, ваша величносте.

– Не квапся одразу показувати свої надзвичайні вміння. Я хочу, щоб ти попіклувалася про те, аби саме ця модифікація не спрацювала.

Давід узявся скручувати креслення, ретельно складати пера й інструменти.

– Мені не подобається, коли він не розуміє, що каже.

Надя вигнула брови.

– Припускаю, у Вашої Величності є на це причина?

«У мене завжди є причина». Він витягне потопельника на берег, із криками та стусанами, якщо доведеться, і байдуже, чого вимагатиме демон.

– Я хочу влаштувати невеличку виставу, – пояснив Ніколаї, уже уявивши собі залите місячним сяйвом озеро й несамовитий безлад, який він збирався здійняти. – А отже, мені потрібен відповідний реквізит.

Ґефвалле.

Що ближче вони під’їжджали до містечка, то складніше було не зважати на шелестіння шепотів у голові. Подекуди Ніна могла присягнутися, що чує голоси, туманні обриси слів, зрозуміти які було неможливо. А іноді звук перетворювався на шурхіт вітру в очереті.

«Розкажи їм, кохана моя».

Та що вона могла розповісти? Цей звук міг виявитися нічим. Можливо, це була слухова галюцинація, якісь залишкові ефекти її досвіду з парем. А може, це були мерці, які намагалися використати її.

Містечко лежало в затінку невисокого гірського хребта, під незграбними руїнами колишньої фортеці, а згодом збройової фабрики, що притулилася до високого стрімчака. Одразу можна було зрозуміти, що стару фабрику перетворили на щось нове, – на це натякали численні фургони й люди, що заходили й виходили з будівель, – та що саме це було?

Справжніх заїжджих дворів у містечку не було, лише корчма із двома гостьовими кімнатами, які вже були зайняті. Власник сказав їм, що монастир на горі іноді приймає подорожніх.

– Панянки з монастиря перуть для солдатів. Вони не заперечуватимуть проти кількох зайвих рук, які зможуть допомогти їм із поденним.

– У вас тут, мабуть, кипить робота, відколи запрацювала стара фабрика, – зауважила Ніна. – Це піде на користь вашій торгівлі.

Власник корчми похитав головою.

– Солдати приїхали майже рік тому. Місцевих не наймають, лише зливають у річку свої нечистоти.

– Ти не знаєш цього достеменно, – утрутилася огрядна жінка, що лущила за шинквасом горох. – Річка була повна відходів із шахт ще до того, як приїхали солдати і з труб знову повалив дим. – Вона кинула довгий погляд на Ніну та її супутників. – Розповідати про свої проблеми незнайомцям не вигідно.

Мандрівники зрозуміли її натяк і вирушили до головної вулиці. Це було навдивовижу гарненьке містечко з маленькими й затишними будиночками з яскраво розфарбованими в жовтий, рожевий та синій дверима і шпичастими дахами. Леоні подивилася на гору, де виднілася стара фабрика – великі квадратні будівлі з темними вікнами.

– Вони можуть виготовляти гвинтівки чи набої.

Адріків вираз обличчя був похмуріший, ніж зазвичай.

– Або ці нові броньовані танки, які їм так подобаються.

– У цьому разі ми зможемо передати до столиці трохи інформації, – озвалася Ніна. Вона сподівалася, що на них чекає дещо більше.

Серцетлумачниця з подивом помічала знаки Святих у цих місцях, які, як їй було відомо, не належали до мережі Грінґса. Дорогою вона теж їх бачила: вівтарі з символом Санта-Аліни замість Священного Джелового ясена, ікону Сан-Дем’яна Раймського у вітрині крамнички, дві схрещені шипасті гілки над дверима, що мали знаменувати благословення Сан-Фелікса. По всій Равці велися балачки про дива й химерні явища, і, схоже, Фієрда теж повірила у Святих із новим запалом. Ризиковано було так привселюдно займатися єрессю, коли неподалік стояли солдати, та, можливо, це були невеличкі прояви непокори містян, котрих обурювало те, що військові постійно чергували на фабриці.

Монастир розташовувався у північному передмісті, майже біля підніжжя пагорба, на якому стояла фабрика. Округла форма, молочно-білий камінь і дах із башточками надавали будівлі схожості з вежею, яка загубила свій замок.

Велика церква, що межувала з монастирем, була зведена із міцних, грубо витесаних колод, а вхід до неї обплітали зав’язані вигадливими вузлами ясенові гілки.

Подорожні залишили сани в стайнях і подзвонили в бічні двері. Їм відчинила дівчина у вишитому блакитному фартушку, а вже за кілька хвилин гостей зустріла Берегиня. Літня жінка була вбрана в темно-синій вовняний одяг і мала кругле обличчя зі щічками-яблучками, шкіра в неї була вкрита глибокими зморшками, немов це не вік залишив свої сліди, а хтось склав її ледь помітними охайними складками. Ніна представила своїх супутників, пояснила, що працює перекладачем у подружжя крамарів, і запитала, чи можуть вони зупинитися десь на території монастиря, поки знайомитимуться з околицями.

– Вони хоч трохи знають фієрданську?

– Біне, – озвався Адрік. – Трохи.

– Де форенен, – додала Леоні, усміхнувшись. – Вчимо.

– А де ваш чоловік? – поцікавилася Берегиня.

– Його забрало море, – відповіла Ніна, перевівши погляд на срібну обручку на пальці. – Нехай із Джелом спочиває.

– То він не був солдатом?

– Він рибалка.

– Ох. Гаразд, – озвалася жінка, наче така безкровна смерть засмутила її. – Я можу прихистити вас і жінку-земені на нижньому поверсі, біля кухонь. Але її чоловікові доведеться залишитися в стайнях. Не думаю, що він може заподіяти дівчатам шкоду, – додала вона, глипнувши на його застібнутий шпилькою рукав пальта, – та все ж.

Люди часто кидали такі бездумні зауваження на Адрікову адресу, та він лише люб’язно всміхнувся і простягнув уцілілою рукою плату за тиждень.

Берегиня розповіла гостям про розклад у монастирі, показуючи їм їдальню та стайні.

– Щоночі двері зачиняють о десятій і не відчиняють аж до ранку. Просимо вас у цей час читати або займатися мовчазною медитацією, щоб не заважати дівчатам навчатися.

– Вони всі послушниці? – поцікавилася Ніна.

– Деякі з них стануть Джерельницями. А інші лише навчаються тут, перш ніж повернутися до своїх родин чи чоловіків. А що ви, до речі, під цим перевозите? – запитала Берегиня, підіймаючи кутик брезенту, прив’язаного до саней.

Ніні інстинктивно захотілося ляснути жінку по руці. Натомість вона енергійно ступила крок уперед і потягнулася до мотузок, які утримували брезент.

– Ця пара винайшла новий зарядний механізм для гвинтівок.

Леоні, як на замовлення, витягнула з кишені пальта кольорову брошуру.

– Ціни на них доступні. Тож ми плануємо чималі продажі наступного року, – сказала вона. – Зараз шукаємо кількох дрібних інвесторів. Якщо хочете подивитися…