Але тато був задоволений.

– Як ти можеш перейматися з набитим животом і щойно просмоленою покрівлею? Нам цього року вперше вдалося зібрати достатньо врожаю, щоб не лише прогодуватися, а й продати дещо на базарі.

– Тому що король скоротив десятину герцога Радімова до крихітної пайки! – вигукнула мама.

– І нам слід через це непокоїтися?

– Ми непокоїтимемося, коли герцог і його шляхетні друзі вб’ють короля простісінько в ліжку.

– Король Ніколаї – герой війни! – нагадав тато, змахнувши рукою, наче негаразди можна було розігнати, як дим від люльки. – Ніхто не влаштує державного перевороту без армії, а вона захищатиме його.

Батьки переливали з пустого в порожнє, щовечора обговорюючи одне й те саме; Діма багато чого не розумів, однак саме він і далі молився за молодого короля.

Гуси в повітці ґелґотіли й метушилися, роздратовані негодою, а може, і Діминими кроками. Хлопчик побачив, як попереду розчахнулися й затраснулися великі дерев’яні двері стайні: здавалося, будівля зітхнула, наче вона мала велетенський рот, який міг засмоктати його одним подихом. Удень, коли сонячне проміння лилося крізь дошки покрівлі, а навколо пахло сіном, коли форкав Герасим і несхвально мукала Матильда, стайня йому подобалася. Але вночі вона перетворювалася на порожню шкаралупу, яка чекає, коли в ній оселиться якась жахлива потвора – якась підступна штуковина, що може розчахнути двері, аби привабити з вулиці маленького дурника. Адже Діма знав, що зачинив двері. Він був у цьому впевнений, тож не міг відігнати думок про Пьотрових маленьчиків – дрібних привидів, що тиняються, намагаючись поцупити чиюсь душу.

«Припини, – насварився на себе Діма. – Пьотр сам відімкнув двері, щоб тобі довелося вийти на холод або соромитися власної відмови». Проте хлопчик продемонстрував братам і батькові, що може бути сміливим, і ця думка гріла його навіть тоді, коли він напинав комір аж на вуха і здригався від кусючого вітру. Аж раптом малий збагнув, що більше не чує гавкоту Молнії. Вона не сиділа під дверима, намагаючись носом прокласти собі шлях на кухню, коли він наважився вийти назовні.

– Молніє? – озвався хлопчик, і вітер, схопивши його голос, жбурнув звук подалі. – Молніє! – гукнув знову, хіба трохи голосніше. На випадок, якщо прислухався не лише собака, а й щось інше.

Хлопчик крок за кроком перетнув подвір’я, на землі стрибали та здригалися тіні дерев. За гайком виднілася широка стрічка дороги. Вона вела аж до містечка, аж до церковного подвір’я. Діма не дозволив погляду прикипіти до неї. Занадто просто було уявити собі якусь незграбну постать у шматті, що йде тією дорогою, тягнучи за собою грудки цвинтарної землі.

Він почув десь між деревами тихеньке скавчання. Зіщулився. З темряви на нього вирячилися жовті очі. Світло від його ліхтарика впало на чорні пазури, скуйовджену шерсть, вищирені зуби.

– Молнія! – видихнувши з полегшенням, озвався хлопчик. Він був вдячний, що негода знову гучно застогнала. Думка про братів, котрі почують його тоненький присоромлений вереск і побачать, як він біжить, щоб лише знайти в кущах нещасну зіщулену собаку, була занадто жахлива, щоб із нею миритися. – Ходи сюди, дівчинко, – покликав Діма.

Молнія припала животом до землі й лежала, притиснувши вуха до голови. Собака не поворухнулася.

Хлопчик озирнувся на стайню. Поперечина, яка мала утримувати двері на місці, лежала, розтрощена на шматочки, у приземкуватому чагарнику. Десь усередині пролунало низьке вологе сопіння. Невже якась поранена тварина потрапила до стайні? Чи, може, вовк?

Золоте світло у вікнах фермерського будиночка здавалося неймовірно далеким. Можливо, слід повернутися й покликати на допомогу? Безумовно, ніхто не припускав, що він зустрінеться з вовком сам на сам. А що, як усередині нічого немає? Або лиш якась безтолкова кішка, від якої Молнія відщипнула шматочок? Тоді з нього сміятиметься не лише Пьотр, а всі брати.

Діма почовгав уперед, тримаючи ліхтар у простягнутій руці. Почекав, поки негода вляжеться, і схопив важкі двері за край, щоб вони не вдарили його, коли він увійде.

У стайні було темно, сюди майже не потрапляло місячне сяйво. Діма ступив кілька непевних кроків у темряву. Подумав про лагідні очі Сан-Фелікса, про шпичакувату яблуневу палю, що протнула його серце. А тоді, немов негода лише на мить затамувала дух, здійнявся вітер. Двері позаду Діми затріснулися, і слабеньке світло ліхтаря згасло.

Хлопчик чув, як за стінами нуртує буря, але у стайні було тихо. Тварини змовкли, немов чекали чогось, і малий відчував кислий запах їхнього страху, що змішувався із солодкавим ароматом сіна й іще чимось.

Цей запах був знайомий Дімі: так пахнуло, коли вони забивали до святкового стола гусей: гарячий мідний сморід крові.

«Повертайся», – сказав він собі.

У темряві щось ворухнулося. Хлопчик помітив, як місячне сяйво вихопило із затінку щось схоже на очі. А потім здалося, наче шматок тіні відколовся й ковзнув стайнею. Діма позадкував на крок, притиснувши до грудей ні на що не придатний ліхтар. Тінь була вбрана в дрантя, яке, схоже, колись було вишуканим одягом, і на коротеньку, сповнену надії мить малий подумав, що до стайні, шукаючи прихистку від негоди, випадково потрапив заблукалий подорожній. Але тінь рухалася не по-людськи. Вона була занадто граційна, занадто тиха, а тіло звивалося, низько припадаючи до землі. Коли тінь підповзла ближче, хлопчик заскавчав. Очі в неї були чорними дзеркалами, а від пазуристих пучок угору тягнулися темні вени, немов руки занурили в чорнило. Здавалося, наче темні завитки, що вкривали шкіру потвори, пульсують.

«Біжи, – наказав собі Діма. – Кричи». Він подумав про гусей, які так довірливо підходили до Пьотра, про те, як вони не видавали жодного звуку на знак протесту в коротеньку мить, перш ніж брат скручував їм шиї. «Придурки», – думав тоді хлопчик, але тепер він усе зрозумів.

Потвора звелася на задні ноги – вона мала два широких крила на спині, краєчки яких закручувалися, мов цівки диму.

– Тату! – спробував гукнути Діма, та замість крику вдалося лише видихнути.

Чудовисько завагалося, наче це слово чомусь здалося йому знайомим. Воно прислухалося, нахиливши голову набік, і Діма позадкував спочатку на крок, а потім іще на один.

Погляд потвори смикнувся до хлопчика, і вона несподівано опинилася за кілька сантиметрів від нього, загрозливо нависнувши. Коли на тіло впало бліде місячне світло, Діма побачив, що темні плями навколо рота й на грудях чудовиська – це кров.

Невідома істота нахилилася вперед, глибоко дихаючи. Зблизька вона здавалася схожою на юнака, аж поки її губи не розтягнулися й кутики рота не оголили довгі чорні ікла.

Воно всміхалося. Чудовисько всміхалося, адже знало, що невдовзі добряче нажереться. Діма відчув, як уздовж ноги поповзло щось тепле, і зрозумів, що обмочився.

Потвора кинулася вперед.

Двері позаду Діми розчахнулися: буря рішуче ломилася всередину.

Пролунало гучне «трісь», і шквал вітру збив чудовиська з пазуристих ніг, штурхнувши його крилате тіло на протилежну стіну. Дерев’яні крокви від удару розсипалися на тріски, і потвора важкою купою гупнулася на підлогу.

До стайні розмашистим кроком увійшла постать у неохайному сірому пальті, холодний вітер розвівав довге чорне волосся. Коли місяць освітив її обличчя, Діма закричав ще несамовитіше, адже вона була занадто вродлива, щоб бути звичайною людиною, а отже, мусила бути Святою. Він уже помер, а вона прийшла, щоб відвести його в сяйні засвіти.

Проте постать не зупинилася, щоб обійняти малого або прошепотіти молитви чи заспокійливі слова. Натомість пішла простісінько до чудовиська, простягнувши перед собою руки. Отже, це була войовнича Свята, як Сан-Юріс чи Санта-Аліна, покровителька Зморшки.

– Обережно, – спромігся прошепотіти хлопчик, налякавшись, що її поранять. – У нього… такі зуби…

Але його Свята була безстрашна. Вона кóпнула чудовисько носаком черевика, і воно перекотилося набік. Рохнуло, отямившись, і Діма міцніше притиснув до себе ліхтарик, наче той міг його захистити.