Так усе й почалося: уроки етикету, уроки виправки, як правильно сидіти і стояти. Ісаак мусив удавати з себе не просто заможну і значущу людину – йому доведеться зіграти самого короля. І не просто короля, а юного короля, що став легендою. Ніколаї був цілковитою протилежністю Ісаака. Упевнений, рішучий, відкритий для цілого світу. А єдиним талантом Андрєєва була схильність до мов, та й вона тепер перетворилася на ваду, позаяк хлопець розмовляв шуанською краще за короля, а на земені мав ліпшу вимову.

Однак найдивовижнішим був час, проведений під куполом, коли хлопець пітнів у своєму одязі поряд із Женею Сафіною, дівчиною з одним бурштиновим оком і волоссям кольору надвечірнього сонця. Ісаак знав, що вона лише виконує свою роботу, та однаково гостро відчував, як Краяльниця дивиться на нього, не оминаючи своєю увагою, і навіть трошки закохався. Нерозумно було плекати до неї якісь почуття. Женя, вочевидь, кохала Давіда Костюка, геніального Творця, який часто мовчки сидів поряд із ними й читав стоси документів або шкрябав щось у велетенському записнику зі сторінками з міліметрового паперу. На жаль, Женина безсумнівна прихильність до непомітних чоловіків лише розпалювала Ісаакові почуття. Один зі шрамів ледь помітно відтягував донизу лівий кутик її рота, і хлопець неодноразово помічав, що мріє поцілувати його. Та Краяльниця вмить повертала вартового до реальності, боляче тицяючи пальцем у плече. «Сядь рівно, Ісааку, – наказувала вона. Або жалілася: – Ісааку, ти затуляєш мені світло».

Іноді, поки Женя працювала, хтось приходив, щоб почитати хлопцеві підручник керчинської історії або перевірити його знання торговельних шляхів. А подеколи члени Тріумвірату обговорювали стратегії, тож Ісаакові залишалося хіба сидіти там як статуя.

– Ми можемо потайки вивести його з Палацу тунелями, коли стемніє, – запропонувала Тамар, розмахуючи в повітрі однією зі своїх сокир, від чого Ісаак спітнів іще більше. – А зранку розіграємо королівське повернення з прощі. Облаштуємо все так, наче він заночував у графа Кіріґіна.

– А як ми пояснимо Зоїну відсутність? – поцікавився Толя.

Женя відступила на крок, оцінюючи свою роботу з Ісааковим підборіддям.

– Скажемо, що вона вирушила до Ос Керво. – Дівчина потерла очі й потягнулася до горнятка з чаєм. – Не розумію. Ніхто не може зникнути без жодного сліду.

– Ніколаї чудово вдається неможливе, – буркнув Толя.

– Може, йому просто знадобилася відпустка, – припустила Тамар.

Толя пирхнув.

– А може, він нарешті так остогиднув Зої, що вона закопала його під купкою піску.

Та Женя не засміялася.

– Чи, може, це справа Аппаратових рук і він знову взявся за підготовку державних переворотів.

– Якщо так, – озвався Давід, – незабаром він прийде по нас.

– Дякую, коханий. Це неабияк підбадьорює.

Сокира Тамар уповільнилася.

– Якби все це влаштував Аппарат, то, як на мене, він уже розголосив би на весь світ про зникнення короля.

– Хай там як, – підсумував Толя, – нам доведеться не підпускати його до Ісаака. Священник занадто кмітливий, щоб не помітити, що король… це не король.

Женя гупнулася на стілець, затуливши обличчя руками. Ісаак ще ніколи не бачив дівчину такою пригніченою, і в нього защеміло серце.

– Кого ми намагаємося надурити? Це не спрацює.

– Спрацює, – заспокоїла її Тамар. – Мусить.

– Його вже майже не відрізнити від короля, – підбадьорив Давід, розглядаючи Ісаакове обличчя. – Я б назвав його твоїм найкращим витвором.

Женя відмахнулася від компліменту.

– Річ же не лише в рисах. Ідеться про те, як Ніколаї їх оживляє, як кривить рота, як нахиляє голову. Можливо, нам удасться надурити гостей чи навіть когось із його оточення, але прислугу? Міністрів? Людей, котрі бачили його щодня, обідали з ним і танцювали? Забудьте про це. Безнадійна справа.

– Вибачте, – втрутився Ісаак.

Йому було боляче від самої думки, що він не виправдає сподівань своєї батьківщини, короля й цієї талановитої дівчини.

Женя сплеснула руками.

– Ось про що я кажу. Ніколаї ніколи не схилив би так голову і не перепросив би так щиро.

– Вибачте, – мимохіть повторив Ісаак і скривився.

– У нас немає іншого виходу, – нагадала Тамар. – Або наважимося й ризикнемо, або скасуємо вечірку, наражаючись на небезпеку викриття королівського зникнення.

– А якщо нас таки викриють? – запитав Толя.

– Навіть не знаю, в чому нас звинуватять, – замислився Давід. – Двійник короля вважається державним зрадником, якщо діяв в інтересах корони?

Ісаак проковтнув клубок, що застряг у горлі. Державна зрада. Він про таке навіть не думав.

– Ми власноруч даємо Аппаратові нагоду одним махом позбутися всього керівництва Гриші, – похмуро зауважила Тамар.

Женя зітхнула.

– Ісааку, я знаю, як ти стараєшся, але ми вимагаємо від тебе забагато. Ця ідея від самого початку божевільна.

Хлопцеві боляче було бачити, як ці мужні люди втрачають надію. Він пригадав, як Ніколаї Ланцов присів на краєчок його ліжка в шпиталі, подумав про мамину усмішку й пухкі щічки сестер, які бачив, коли востаннє гостював удома.

Він відкинувся на стільці, перекинувши руку через спинку, і кинув якомога пихатіше та легковажніше:

– Женю, любонько, накажи принести нам бренді. Я не в змозі думати про такі катастрофи на тверезу голову.

Усі витріщилися на нього.

Давід постукав вимащеним чорнилом пальцем по губах.

– Уже краще.

– Краще? – зойкнула Женя, радісно плескаючи в долоні. – Це було ідеально! Ану, ще раз.

Ісаак на мить запанікував, а тоді вигнув брову.

– Тепер ти віддаєш накази? Добре, я тим часом можу по-королівськи подрімати.

Тамар вишкірилася. Толя задоволено заулюлюкав. Женя нахилилася і смачно поцілувала Ісаака в щоку… а хлопець утнув те, чого ніколи б не зробив Ніколаї.

Він зашарівся.

Скіф довелося покинути, і піски понесли Ніколаї, Зою та Юрія до велетенського Палацу; дюни ковзали під ногами так стрімко, що в короля стискався шлунок. Він завжди пишався своїм умінням легко пристосовуватися до всього нового, але одна річ – скористатися новою технологією, випробувати нове пальне чи навіть одягнути до вечері сорочку без камізельки, і геть інша – коли весь твій світогляд за кілька годин розпадається на шматки.

– Вигляд у тебе не дуже, юний королю, – гуркнув Юріс, знову перекинувшись на дракона.

– Це через незвичний транспорт. Не думаю, що ти збирався нести нас на спині.

Дракон пирхнув.

– Тільки якщо ти потім понесеш мене.

Наблизившись до Палацу впритул, Ніколаї задер голову, щоб роздивитися будівлю. Хлопцеві ще ніколи не випадало бачити такої велетенської споруди. Над самим лише проєктом цілій армії інженерів, певно, довелося гарувати чи не тисячу років, годі вже й говорити про будівництво. Палаци й вежі були зведені навколо трьох головних шпилів: із чорного каменю, блискучого бурштину і чогось схожого на кістку. Та щось із цим місцем було не так. Ніколаї не бачив ані натяку на те, що тут хтось живе: над Палацом не кружляли пташки, за численними вікнами не поворухнулася жодна тінь, ніхто не йшов незліченними мостами. Перед їхніми очима лежало ціле місто, але схоже воно було радше на гробницю.

– А тут більше нікого немає? – поцікавився хлопець.

– Нікого, – погодилася мінлива химера цілим хором баритонів, перемежованим ведмежим гарчанням. – Уже майже чотири сотні років.

«Чотири сотні років?» Ніколаї глипнув на Зою, але вона ширяла думками десь далеко, обхопивши правою рукою оголений лівий зап’ясток.

Піски здійнялися вище, і хлопець побачив між трьома шпилями прикрашену куполом будівлю, численні тераси, Палаци й водоспади стрімкого піску, що мерехтів у сірих надвечірніх сутінках.

Пройшовши під високою аркою, мандрівники опинилися в просторій круглій залі, стіни якої блищали слюдою. Замість піску під ногами з’явився камінь, а з підлоги випинався стіл, посеред якого викрашалася молочно-біла жеода[3]. Єлизавета жестом запропонувала гостям кам’яні стільці, що раптом з’явилися поряд.