– Боюся, ми не можемо пригостити вас їжею чи напоями, – попередила вона.

– Нам вистачить відповідей, – озвався Ніколаї.

Юрій уклякнув на кам’яній підлозі, схиливши голову й бурмочучи щось, вочевидь, церковно-равканською, позаяк Ніколаї розібрав лише окремі слова: обіцяне, передвістка, тьма.

– Прошу, припини, – звернулася до нього Єлизавета, і бджоли навколо її голови роздратовано задзижчали. – І сядь, будь ласка.

– Дай йому спокій. Він насолоджується самоприниженням, – кинув Юріс. Склав крила і влаштувався на підлозі подалі від ченця. – З чого почнемо?

– За традицією, розпочнімо з того, хто ви, в біса, такі?

– Мені здавалося, що це запитання вже закрите, юний королю.

– Так. Але Святі зазвичай помирають мученицькою смертю. А ви всі здаєтеся досить живими. Хіба що ми опинилися в загробному світі, але тоді виходить, що я недостатньо пишно вдягнувся. Або занадто пишно. Здається, це залежить від конкретних уявлень про рай.

– Він завжди так багато базікає? – поцікавився в Зої Юріс, але дівчина не відповіла, прикипівши поглядом до безмежного блідого неба над ними.

– Усі ми колись померли, а потім переродилися, – пояснила Єлизавета. – Але не всі у звичній подобі. Можете називати нас як вам заманеться: гриші, Святі…

– Мощі, – додав Юріс.

Єлизавета стиснула губи.

– Цей термін мені анітрохи не подобається.

Юрій несамовито схлипнув.

– Усе, як було обіцяно, – забелькотів він. – Усе, на що мене вчили уповати…

Свята підбадьорливо обійняла хлопця за плечі лозою замість руки.

– Досить уже, – люб’язно озвалася вона. – Тепер ти тут і мусиш заспокоїтись.

Юрій схопив лозу, занурився обличчям у листя й заридав. Ось такий видатний учений.

– Де саме ми опинилися? – поцікавився Ніколаї.

– У Тіньовій Зморшці, – повідомив один із ротів химери, котра назвалася Григорієм. Сан-Григорієм. Якщо Ланцов не помилявся, його розірвали на шматки ведмеді, однак це ніяк не пояснювало теперішнього вигляду Святого. – В одній з її версій. Тій, яку нам не вдається покинути.

– Яке це має значення? – відсторонено озвалася Зоя. – Для чого ви нас сюди притягли? Що вам потрібно?

Юріс перевів на неї погляд своїх очиць, хвіст зі скреготом зазміївся підлогою.

– Подивіться-но, як засмутилася відьмочка. Немов розуміє, що саме втратила чи що ось-ось отримає.

Ніколаї гадав, що Зоїні очі спалахнуть вогнем, та вона й далі так само безмовно витріщалася в небеса. Бачити її такою, позбавленою дратівливої небезпечної енергії, що завжди підживлювала дівчину, було значно болючіше за всі химерні видовища, що трапилися їм сьогодні. Що з нею сталося? Невже підсилювач був для неї таким важливим? Вона й без нього залишається сильною. Зоя не втратить сили навіть зі зв’язаними за спиною руками й прив’язаними до ніг свинцевими ядрами.

– Я залюбки притягла б вас куди-інде, юна Зоє, – відгукнулася Єлизавета. – Ми володіли силою ще до того, як люди вперше прошепотіли слово «гриша», коли все надзвичайне називалося дивом і чарами. Ми прожили такі довгі життя, що історія Равки порівняно з ними здається нікчемною. Але це місце, ця конкретна місцина в Зморшці завжди була священною, благословенною землею, де наша сила квітнула вповні й ми встановлювали найміцніший зв’язок із серцем світу. Тут усе було можливим. І тут нас ув’язнили, коли Дарклінґ створив Зморшку.

– Що? – перепитала Зоя, в її очах нарешті спалахнула іскорка зацікавлення.

– Ми переплетені з матерією світу міцніше за будь-якого гришу, а час і використання сили тільки посилюють цей зв’язок. Коли Дарклінґ спотворив природний світовий лад, нас притягнуло сюди, а коли не вдався його експеримент із мєрзостю, ми застрягли в Зморшці, як у пастці.

– Покинути це місце ми не в змозі, – додав Григорій. – І набувати фізичної форми ми можемо тільки тут.

– Фізичної форми, – презирливо вишкірився Юріс, гупнувши хвостом. – Ми не їмо. Ми не спимо. Я вже й забув, як пітніти, відчувати голод чи бачити сни. Я б ліве крило дав на відсіч, аби лише почути, як бурчить у мене в шлунку, знову скуштувати вина або подзюрити з вікна.

– Хіба ти мусиш бути таким грубим? – втомлено проскімлила Єлизавета.

– Мушу, – радісно озвався Юріс. – Єдина моя розвага – докучати тобі.

Григорій прибрав вигляду якогось велетня з трьома ведмежими головами і двома парами рук.

– Ми страждали в цих вічних сутінках, сподіваючись, що покинемо чистилище після Дарклінґової смерті. Ворогів у нього було чимало, тож ми вірили, що протягне він недовго. Але негідник жив і жив.

– Жив і жив, – буркнув Юріс.

– Він пережив усіх і став майже так само могутнім, як ми, – повів далі Григорій.

Дракон пирхнув:

– Ти йому лестиш.

– Ну гаразд, як ми в юності, – пояснила Єлизавета. – І ось нарешті Зморшку знищили, а Дарклінґа вбили. Однак наші кайдани не зникли. Ми залишилися в’язнями, адже Дарклінґова сила й надалі живе. У тобі.

Ніколаї вигнув брови.

– Отже, я неодмінно мушу померти. Усе це дуже цивілізовано, та, якщо ви збиралися вбити мене, чому не зробили цього в бою?

Юріс знову пирхнув, видувши велетенськими ніздрями бовдурики диму.

– Хіба ж це бій?

– Ну то чому ви не вбили мене під час тієї чудової коктейльної вечірки, коли ганялися за нами й намагалися підпалити мені волосся?

– Ми не можемо вбити тебе, юний королю. По-перше, ми розуміємо, який безлад здійметься у твоїй країні, а безглузді жертви нам більше не потрібні. До того ж Дарклінґова сила може прекрасно пережити твою смерть. Ні, нам слід випалити з тебе прокляття.

– Обізбая, – втрутився Ніколаї. – Обряд Спалення Терну.

Єлизавета кивнула.

– Отже, тобі відомо про древній ритуал.

– То, виходить, це правда, – зойкнув Юрій. – Усе це правда. Тут був терновий ліс, куди прийшли члени першої Духовної варти.

– Вітаю, Юрію, – звернувся до нього король. – Схоже, тобі таки вдасться влаштувати для мене жертовне вогнище.

– Жертовне вогнище? – перепитав Григорій.

– Нам не знадобиться жодного жертовного вогнища, – заспокоїла Єлизавета. – Терновий ліс старший за нас усіх, давніший за древні чари. З його деревини виготовили перші вівтарі та звели стіни Маленького Палацу. Я можу знову виростити цей ліс із коріння, що ховається під Зморшкою, щоб розпочати обряд, проте викликати чудовисько зсередини і знищити його можеш тільки ти.

– То всі дива створені вами, – збагнула Зоя. – Міст, троянди, землетрус, статуї, що мироточать кров’ю, чорний диск – ви зробили все це, щоб привабити нас сюди.

– Ера Святих, – проголосив Юрій. – Як і було обіцяно.

Єлизаветина лоза стиснула чернече плече трохи міцніше.

– Наша сила досі сягає за межі Зморшки, проте діє лише там, де в нас вірять.

– Гришинська сила не залежить від віри, – розгнівано кинула Зоя.

– Ти в цьому впевнена, відьмочко? – перепитав Юріс.

Назяленскі, не змигнувши оком, подивилася простісінько на дракона, і Ніколаї здогадався, що дівчина вже вигадала тисячі жорстоких покарань для тварюки. Він відчув неабияке полегшення, адже в Зоїних очах знову засяяла обіцянка відплати. Проте зараз він не міг дозволити собі просторікувати про принципи гришинської сили.

– Ти кажеш, що я маю самотужки викликати чудовисько, але та штука всередині мене не слухається наказів.

– Тоді слід видресирувати її, – підказав Юріс.

Єлизавета плеснула в долоні, і на її зап’ястках, обплітаючи пальці, розквітли троянди.

– Шипи виростуть і протнуть твоє тіло. Якщо не переможеш тінь, що причаїлася в тобі, вони спалять тебе зсередини.

Зрештою, це трохи нагадувало смерть Сан-Фелікса на яблуневих палях.

І думка про жертовне вогнище раптом здалася не такою аж поганою.

– Дякувати всім Святим, що я не боюся лоскоту.

– А які в нього шанси вижити? – запитала Зоя.

Троянди забуяли й на Єлизаветиних плечах.

– Як уже сказав Юріс, нам не хочеться дестабілізувати ситуацію в Равці.