– І чому ти заховала його тут?

– Знала, що в моїй келії брудний одяг помітять, і вирішила власноруч його попрати.

– А як це вдова Яндерсдат не помітила у себе в скрині купу вимащеного багнюкою одягу?

– Міла пообіцяла заховати його, поки я все не виперу.

Берегиня кинула погляд на брудний сарафан.

– Багнюка здається свіжою.

– Я їздила верхи сьогодні вранці. Бачте, одяг мого розміру, завеликий для Міли. Це моя провина, а не її.

– Це правда? – перепитала Ніну Берегиня.

Дівчина подивилася на Ханну.

– Правда? – не вгавала жінка.

Ніна кивнула.

Берегиня роздратовано зітхнула.

– Закінчуйте обшук, – наказала вона Джерельницям. – Ханно, я не в змозі навіть висловити, як ти мене засмутила. Я негайно напишу твоєму батькові.

– Я розумію, Берегине, – не приховуючи страждання в голосі, озвалася дівчина. Їй більше не доводилося прикидатися. Вона ризикнула своїм майбутнім монастирським життям, щоб урятувати Ніну.

– А щодо вас, Енке Яндерсдат, – нагадала Берегиня, – ви мали навчати Ханну земені, а не заохочувати її руйнівні витівки. Мені доведеться переглянути всі наші домовленості.

– Так, Берегине, – зажурено озвалася Ніна, дивлячись, як жінка потягнула Ханну в коридор і зачинила за собою двері.

Леоні гупнулася на подушки.

– Будь ласка, скажи, що те, про що ти довідалася на фабриці, вартувало цього.

Ніна лягла, відчуваючи, як усередині досі вирує адреналін.

– Вартувало.

Але вона бачила вираз Ханниних очей, коли Берегиня повела її геть: дівчина вимагатиме відповідей.

Ніна подумала про покарання, яке чекає на послушницю, про те, чим може для неї обернутися лист до батька. Тепер вона була Ханниною боржницею, адже та, можливо, врятувала їй життя.

Можна не сумніватися, що дівчина захоче дізнатися правду.

«Допоможи нам».

Проте Ніна нічого не могла їй розповісти.

Зоя гадала, що їх відведуть до інших кімнат, які послугують їм спальнями. Та натомість Юріс із Григорієм розійшлися подалі одне від одного, а Єлизавета змахнула рукою – і на підлогу приземлилися стіл і стільці. За мить навколо них виросли нові стіни. Пісок мертвотного кольору висохлої на сонці кістки вихорився й здиблювався, складаючись у дверні проходи навколо центрального приміщення.

Дівчина не знала, скільки ще зможе витримати. Здавалося, наче цілий світ розпався на шматки.

– Шкода, що ми не можемо запропонувати вам зручнішого житла, – озвалася Єлизавета. – Зручностей тут небагато. Проте відпочиньте, якщо вдасться.

Зоїна кімната скидалася на будуар старовинного замку: загострені вікна, важкі стільці зі шкіряними спинками перед велетенським каміном, просторе ліжко з оксамитовим пологом. Проте шибок у вікнах не було. Не було ні шкіри, ні оксамиту. Кожен предмет утворився з того дрібного піску, всі поверхні навколо мали однаковий відтінок – викинутого на берег дерева. Вогонь у каміні миготів синім, наче полум’я кошлатого дракона. Це була примарна кімната. Зоїна долоня потягнулася до зап’ястка другої руки. Їй необхідно було поговорити з Ніколаї.

Дівчина відчинила двері, хай як непросто було вважати дверима те, чого щойно навіть не існувало. Ніколаї стояв в арці точнісінько такої, як у неї, кімнати.

– Усе це скидається на ескіз якогось шикарного житла, – зауважив він, повільно обертаючись, щоб краще роздивитися своє нове помешкання. Торкнувся рукою камінної полиці з сірого піску. – Деталі розкішні, проте немає нічого, що змусило б тебе захотіти тут залишитися.

– Це помилка, – озвалася Зоя. Голова боліла. Серце боліло. Їй доводилося силоміць утримувати пальці на місці, щоб вони не тягнулися повсякчас до зап’ястка. На кону стояло дещо вагоміше за її втрату. І так було завжди.

– Де Юрій? – поцікавився король.

– Напевно, уже десь укляк. Ніколаї, ми точно готові пристати на цю угоду?

– Ми приїхали сюди в пошуках зцілення, і нам його пропонують.

– Ти можеш померти.

– А нам уже давно хотілося ризикнути. Здається, ти допіру пропонувала вистрілити мені в голову.

– До вечірки в Ос Альті залишилося менше ніж три тижні, – запротестувала дівчина.

– Отже, за цей час мені доведеться приборкати чудовисько.

– Ти бачив, на що вони здатні. А що, як ми зруйнуємо кордони Неморя й випустимо їх простісінько в Равку? Невже тобі хочеться так ризикувати?

Ніколаї скуйовдив рукою волосся.

– Не знаю.

– Однак ти погодився на запрошення першої-ліпшої, як хлопчик на сільських танцях.

– Погодився. – У його голосі не було найменшої нотки жалю.

– Ми не можемо їм довіряти. Ми навіть точно не знаємо, хто вони такі.

– Я розумію. Так само, як ти розумієш, що нам доведеться пристати на цей вибір. То чому ж ти йому противишся, Зоє?

Назяленскі нахилилася до вікна й визирнула в навколишню порожнечу. Невже Святі сотнями років розглядали цей голий краєвид?

– Якщо це Святі, – завагалася вона, – то кому ж ми весь час молилися?

– А ти молишся? – Ніколаї не вдалося приховати подиву.

– Молилася. В юності. Але вони так і не відповіли.

– Ми знайдемо тобі інший.

– Інший?.. – Зоя не відразу зрозуміла, що саме він має на увазі. Вона мимохіть знову поклала руку на місце, де раніше був підсилювач. Довелося змусити себе відпустити зап’ясток. – Ти не можеш просто дати мені інший, – кинула вона, мало не закипаючи від гніву. «Добре». Краще гніватися, ніж жаліти себе. – Це так не працює. Я вперше наділа той браслет, ті кістки, коли мені було тринадцять.

– Зоє, я не вірю в дива. Не знаю, хто насправді ці Святі. Єдине, що мені відомо, – вони наша остання надія.

Дівчина міцно заплющила очі. Єлизавета може скільки заманеться бути ґречною, та це не змінювало того факту, що їх викрали.

– Тут ми бранці, Ніколаї. І не знаємо, чого їм від нас заманеться.

– Найперше доведеться забути про вашу гордість.

Зоя з Ніколаї від несподіванки підскочили. На порозі стояв Юріс. Він прибрав людської подоби, та скидалося, наче над ним майорить силует дракона.

– Ходімо, Зоє Назяленскі, маленька грозовице. Уже час.

– Для чого? – кинула дівчина, відчуваючи, як усередині розпалюється лють, така знайома і бажана, значно краща за журбу.

– Для першого уроку, – пояснив чоловік. – Молодий король не єдиний, кому слід дечого навчитися.

***

Зої не хотілося йти за драконом, але вона змусила себе рушити за ним звивистими коридорами цієї божевільні. Переконувала себе, що так їй удасться більше дізнатися про обряд, який доведеться пройти Ніколаї, й визначити справжні наміри Святих. Гучний внутрішній голос запевняв, що, познайомившись з Юрісом краще, вона зможе знайти спосіб помститися йому за те, чого він її позбавив. Під шкірою на голому зап’ястку щось неприємно пульсувало. Це місце здавалося оголеним, вразливим і якимось украй неправильним.

Та хай як їй кортіло зосередитися на думках про помсту, шлях, яким вони йшли, вимагав її цілковитої уваги. Палац був велетенський і, попри те що окремі кімнати, схоже, чимось відрізнялися, більшість коридорів, сходів і переходів були зведені з того самого блискучого безбарвного піску. Хай би де ти опинився всередині цієї велетенської споруди, перед очима завжди розгортався однаковий краєвид: простора сіра пустеля.

– Я відчуваю твою злість, обурена відьмочко, – озвався Юріс. – Від неї аж повітря тріщить.

– Це слово мене ображає, – відповіла його спині дівчина, заспокоюючись фантазіями про те, як зіштовхне мудрагеля з високих сходів.

– Я можу називати тебе так, як мені заманеться. У мої часи відьмою чоловіки називали жінок, від яких слід було триматися подалі. Гадаю, це чудово тебе описує.

– Тоді тобі, напевно, слід дослухатися до власної поради й уникати мене.

– Не думаю, – заперечив Юріс. – Мені залишилася одна втіха – загравати з небезпекою, а у Зморшці це рідко вдається.

Цікаво, якщо вона його штовхне, він хоча б заточиться, чи просто розправить крила і плавно полетить до підніжжя сходів?