– До речі, скільки тобі років?

– Я вже давно збився з рахунку.

На вигляд Юрісу було років сорок. Кремезний, як Толя, може, навіть вищий, і Зоя підозрювала, що з палашем у руці він мав загрозливий вигляд. На виголеному черепі вона бачила поодиноку луску, наче риси дракона прижилися в людському тілі.

Допитливість зрештою перемогла.

– Людська подоба тобі більше до смаку?

– У мене немає таких уподобань. Я завжди водночас залишаюся людиною і драконом. Коли хочеться читати, сперечатися чи пити вино, я прибираю людської подоби. А коли кортить політати, звільнившись від людських марнот, стаю драконом.

– А коли б’єшся?

Юріс озирнувся через плече, і в його очах змигнули сріблясті іскорки; чоловік усміхнувся, зіниці розширилися, а зуби здалися трошки задовгими й хижими, як на людські щелепи.

– Я переможу тебе в будь-якій подобі.

– Сумніваюся, – кинула дівчина значно впевненіше, ніж почувалася. Якби в неї досі був підсилювач, вона не завагалася б ані на мить.

– Не забувай, що в першому житті я був воїном.

Зоя байдуже вигнула брову.

– Сан-Юріс, котрий переміг дракона, насправді був гришею і зробив собі з нього підсилювач? – Вона чудово знала цю історію; кожна равканська дитина її знала: воїн мусив перемогти потвору й бився з нею тричі, перш ніж остаточно поборов. Утім, тепер дівчина замислилася, скільки в цій легенді було вигадки, а скільки правди.

Юріс насупився, але не припинив спускатися сходами.

– Підсилювач. Щось на кшталт того жалюгідного брязкальця, за яке ти так розпачливо чіплялася? Перемігши дракона, я прибрав його подоби, а він своєю чергою став мною. Ми стали єдиним цілим. У давні часи все було так. А ви тепер удаєтеся до якоїсь чортівні, найслабшої з форм створення в серці світу.

«У давні часи». То невже історії про Спалений Терен розповідали правду? Невже ті монахи були не звичайними людьми, а гришами, що обернулися на тварин, аби дати гідну відсіч ворогам Равки? Невже теоретики Гриші й теологи все неправильно трактували? Цього Зоя не знала. Її втомлений понівечений мозок не міг цього осягнути.

Вони увійшли до велетенської кімнати, що водночас скидалася на печеру й величну залу древнього замку, облицьовану чорним каменем. На одній із високих стін над каміном, у якому Зоя могла б поміститися не пригинаючись, висів герб. На ньому було зображено три шестикутні зірки, такими символами зазвичай користувалися каельські роди, однак Назяленскі не зналася на геральдиці так ґрунтовно, щоб зрозуміти, яке прізвище Юріс колись мав. Однієї стіни взагалі не було, замість неї виднілися безкраї мертві піски. Зазубрений виступ угорі лише посилив Зоїне враження, наче вона дивиться на світ із печери. Або з пащі тварюки, до чийого черева вона помилково потрапила.

– Чого ти від мене хочеш? – поцікавилася дівчина.

– Коли я піду в засвіти, моя магія залишиться зі мною, а от мої знання – ні. Тож ти станеш їхнім носієм.

– Оце так честь, – без ентузіазму озвалася Зоя.

– Усі ці складені гришами правила, за якими ви живете, кольори, які ви носите… Вважаєте, наче тренуєтеся, щоб стати сильнішими, та насправді ви тренуєтеся, щоб обмежити свою могутність.

Зоя похитала головою. Спершу ця ящірка-переросток украла в неї підсилювач, за який вона заплатила власною кров’ю, а тепер насміхається з тренувань, яким вона присвятила своє життя. Дівчина серйозно ставилася до навчання в Маленькому Палаці, до теорії, яку читала в бібліотеці, до бойових стійок і технік, яких навчилася в хатині Баґхри біля озера. Дехто з Етерців мав більше хисту від природи, та ніхто не працював так затято, як вона.

– Кажи що хочеш, але я знаю, що завдяки тренуванням я стала найкращою Верескункою.

– Так, та чи стала ти найкращою гришею?

– А хіба я щойно не це сказала?

– Аж ніяк. Але я теж спочатку був таким дрімучим, як ти, і… так само, як ти, не мав нічого, крім неприрученого вітру на пучках.

– Ти був Верескуном? – здивовано перепитала Зоя.

– Байдуже, ким я був.

– Але ти міг заклинати? – не вгавала дівчина.

– Міг. І заклинав. Це було додатковою зброєю в моєму арсеналі. Мене називали загарбником, варваром, розкрадачем храмів. А я намагався бути хорошою людиною. Принаймні так мені це запам’яталося.

Як чоловіки люблять похизуватися своїми діяннями!

– Не всі ми так поважаємо шляхетність, як твій король.

Зоя обійшла кімнату по периметру. Дивитися там не надто було на що. Окрім колекції зброї на стіні, суцільний чорний камінь – полиця велетенського каміна, у якому підстрибувало й танцювало синє полум’я, прикраси на ній, герб на стіні.

– Якщо сподіваєшся, що я лаятиму Ніколаї за його доброту, доведеться трохи почекати.

– А якщо я скажу тобі, що Равці потрібен безжальніший правитель?

– Я відповім, що це звучить схоже на відмовки безжального чоловіка.

– Та хіба хтось казав щось про чоловіків?

Ця потвора затіяла з нею гру?

– Хочеш, щоб я скинула свого короля з трону? Помиляєшся щодо моїх амбіцій.

Юріс гуркотливо розреготався.

– Я ніколи не помиляюсь. Невже ти справді віриш, що служба – призначення всього твого життя? І не кажи мені, наче не розмірковувала, як це – бути королевою.

Зоя взяла з камінної полиці крихітного скляного коника, одного зі стоголового стада, що вишикувалося на камені. Оце так Юріс марнує свою вічність? Виготовляє за допомогою вогню сувеніри на згадку про інше життя?

– Так, наче королева не служить комусь усе життя. Я служу Гриші. Служу Равці.

– Р-р-равці, – протягнув чоловік. – Ти служиш нації примар. Усім тим, чиїх сподівань не виправдала. І всім тим, чиїх сподівань не виправдаєш, поки не станеш тією, ким тобі судилося бути.

«Усім тим, чиїх сподівань не виправдала». Та що він узагалі знає? Зоя відклала коника й потерла руки. Їй не подобалися драконові розмови. Його слова калатали у неї всередині, змушуючи думати про падіння каменю, порожню криницю, безмежну прірву. «Не озирайся назад, – якось застерегла її Ліліяна. – Не озирайся на мене». Тоді Зоя не послухалася, але згодом навчилася пам’ятати про ці слова.

– Закінчуй свої балачки, старий, або відпусти мене на пошуки склянки вина й можливості трохи покуняти.

– Вина ти тут не знайдеш, відьмочко. І покуняти теж не вийде. Від забуття не перепочити.

Дівчина відмахнулася від нього.

– Тоді відпусти мене на пошуки цікавішого товариства.

Юріс стенув плечима.

– А мені більше нічого додати. Ненажерлива тварюка вдерлася на нашу землю, спалюючи все на своєму шляху і знищуючи кожного, хто наважиться протистояти їй.

Зоя ледаче торкнулася пальцем яблука булави, що висіла на стіні. Мабуть, Юріс мав усю свою зброю при собі, коли їх захопили в Зморшці.

– Я завжди вважала, що дракон – це просто метафора.

Чоловік прибрав мало не обуреного вигляду.

– Метафора чого?

– Язичницьких вірувань, чужоземних загарбників, небезпек сучасного світу.

– Іноді дракон – це просто дракон, Зоє Назяленскі, і можу запевнити, що жодна метафора не вбивала стількох людей.

– Це ти просто ніколи не чув, як Толя читає вірші. Отже, видатний воїн вирушив до драконового лігва, щоб побороти його?

– Ось так просто. Уявляєш, як я боявся?

– Уявляю приблизно. – Зоя ніколи не забуде, як уперше побачила Юріса з розправленими крильми, та їй кортіло дізнатися, як перемогти тварюку.

– І що ти зробив?

– Те, що роблять усі налякані чоловіки. Уночі напередодні протистояння з драконом я впав на коліна й молився.

– А кому моляться Святі?

– Я ніколи не називав себе Святим, Зоє. Мене так назвав охоплений розпачем світ. Тієї ночі я був просто наляканим чоловіком, чи радше хлопчиком, мені допіру виповнилося вісімнадцять. Я молився богові небес, котрий охороняв мою родину, богові бурі, котрий поливав зливами поля й годувався недбалими моряками. Можливо, цей бог досі мене боронить. Єдине, що мені відомо, – хтось відповів на мої молитви. Коли я зустрівся віч-на-віч із драконом і той дихнув вогнем, раптом здійнявся вітер і взявся виконувати мої накази. Мені вдалося перекрити тварюці повітря; ти намагалася те саме зробити зі мною. Ми двічі сходилися й двічі розходилися, щоб зализати рани. Але під час третього бою я завдав йому смертельного удару.