Лі Бардуґо
КОРОЛЬ ШРАМІВ
Морґан Фахей – генералові у воєнні часи, порадниці в мирні, найдорожчій подружці та (здебільшого) великодушній королеві
Потопельник
1
Діма
Діма раніше за інших почув, як гупнули двері стайні. Кухня в невеличкому фермерському будиночку кипіла, як горщик на плиті: вікна щільно зачинили, остерігаючись бурі, повітря всередині було тепле й вологе. Стіни деренчали від клекітливого галасу Діминих братів, які базікали, перериваючи один одного, поки мама мугикала й тупала ногою в такт незнайомій хлопцеві пісні. Жінка туго напнула на колінах розірваний рукав татової сорочки, і голка дзьобала тканину з непевним ритмом голодного горобця, а пасмо вовняної пряжі звивалося між пальцями, схоже на витонченого хробака.
Діма був наймолодший з-поміж шістьох хлопців – пізня дитина, народжена багато років по тому, як лікар, котрий щоліта з’являвся в їхньому селі, сказав жінці, що вона більше не матиме дітей. «Несподіване благословення», – казала мама, притискаючи Діму й метушливо піклуючись про нього, коли решта бралася до важкої поденної роботи. «Небажана голодна пелька», – пхикав його старший брат – Пьотр.
Позаяк Діма був такий маленький, він залишався осторонь від братерських жартів, про нього забували під час галасливих домашніх суперечок; і саме через це того осіннього вечора, стоячи біля мийки й намилюючи останні горщики, які брати навмисно залишили йому, тільки хлопчик почув беззаперечне «гуп» дверей у стайні. Діма заходився ретельніше шкрябати, заповзявшись закінчити роботу й улягтися, перш ніж комусь спаде на думку відправити його в темряву. Він чув, як їхня собака Молнія скавчить на ґанку перед кухнею, випрошуючи недоїдки та благаючи пустити її поспати в теплí, поки надворі люто завиватиме вітер.
Гілки шмагали віконні шибки. Мама підвела голову, похмурі зморшки навколо рота поглибшали. Жінка розгнівано глипнула, немов могла покарати вітер, відправивши його спати без вечері.
– Зима настає дедалі раніше й затримується надовго.
– Гм-м-м, – озвався тато, – точнісінько, як твоя матір.
Мама легенько кóпнула його черевиком.
Того вечора вона залишила в запічку скляночку з квасом – подарунок домовикам, котрі охороняли ферму і спали в теплі за старою металевою грубкою. Принаймні мама так казала. Тато лише закочував очі й жалівся, що вона марнує добрий квас.
Діма знав, що, коли всі вкладуться спати, Пьотр вижлуктає його й закусить скибочкою медівника, який мама загорнула в шмату.
– Тебе переслідуватиме бабчин привид, – іноді попереджав його Діма.
Але Пьотр лише витирав рукавом підборіддя й казав:
– Привидів не існує, дурню малий. Бабу Галину зжерли на обід хробаки на цвинтарі, і з тобою буде те саме, якщо не стулиш пельку.
А тепер Пьотр нахилився і дав Дімі добрячого штурхана. Малий часто розмірковував, чи не робить брат, бува, якихось особливих вправ, щоб лікті ставали гострішими.
– Чув? – поцікавився брат.
– Там нíчого чути, – озвався Діма, а серце втекло в п’яти. Двері стайні…
– Там щось намагається перечекати бурю. – То, виходить, брат просто хотів його налякати.
– Не будь дурнем, – кинув Діма, але відчув полегшення.
– Послухай, – не вгавав Пьотр, і, коли вітер струсонув дах будинку, а в каміні зашипів вогонь, малому здалося, наче він почув ще щось, окрім негоди: тоненький віддалений крик, схожий на виття голодного звіра або дитяче голосіння. – Шугаючи цвинтарем, вітер будить духів усіх дітей, котрі померли нехрещеними. Маленьчиків. І ті вирушають на пошуки душ, які можна вкрасти, аби виторгувати собі шлях на небеса.
Пьотр нахилився нижче й тицьнув брата пальцем у плече.
– Вони завжди забирають наймолодших.
Дімі вже було вісім – достатньо, щоб поводитися розумніше, та він однаково прикипів поглядом до темних вікон і залитого місячним світлом подвір’я, де розхитувалися й вигиналися на вітру дерева. Здригнувся. Він міг присягнутися… лише на мить міг присягнутися, що побачив, як двір похапцем перетнула якась тінь, темна пляма, значно більша за птаху.
Пьотр розреготався і хлюпнув на брата мильною водою.
– Закладаюся, ти щодня стаєш більш дурноверхим. Кому потрібна твоя маленька нікчемна душа?
«Пьотр просто злиться, адже до тебе він був наймолодший, – завжди заспокоювала Діму мама. – Тобі слід спробувати ставитися до брата прихильніше: хай навіть він старший, але не мудріший».
Діма намагався. Щиро намагався. Але іноді йому хотілося добряче відлупцювати брата й подивитися, як йому сподобається бути маленьким. Вітер ущух, і в тиші, що несподівано запала, більше ніщо не приховувало різкого гупання, яке луною розляглося у дворі.
– Хто не зачинив дверей до стайні? – запитав тато.
– Сьогодні стайні мав перевірити Діма, – шляхетно нагадав Пьотр, і всі брати зібралися навколо стола, розквоктавшись, як знервовані кури.
– Я їх зачинив, – запротестував малий. – І засув закріпив!
Тато відкинувся на стільці.
– То звук я собі вигадав?
– Він, мабуть, думає, що то привид, – вставив свої три копійки Пьотр.
Мама підвела очі від штопання.
– Дімо, ти мусиш піти зачинити двері й замкнути їх на засув.
– Я зроблю, – смиренно зітхнув Пьотр. – Усі знають, що Діма боїться темряви.
Проте малий відчув, що це перевірка. Тато чекає, що він не уникатиме відповідальності.
– Я не боюся, – заперечив. – Звичайно, піду й зачиню двері.
Хлопчик проігнорував самовдоволений братів вишкір, витер руки й натягнув пальто й шапку. Мама дала йому зроблений з бляшанки ліхтар.
– Мерщій, – сказала вона, підіймаючи малому комірець, щоб не замерзла шия. – Хутенько повертайся, а я підіткну тобі ковдру й розповім казочку.
– Нову?
– Так, нову й цікаву, про північних русалок.
– А там будуть чари?
– Чимало. Іди вже.
Діма швиденько глипнув на ікону Сан-Фелікса на стіні біля дверей; свічковий вогник замерехтів на смутному обличчі святого, чий погляд був сповнений співчуття, наче мученик знав, як холодно на вулиці. Фелікса простромили яблуневою палею і зварили живцем за кілька годин по тому, як він сотворив диво у фруктовому садку. Святий не кричав і не плакав, лише попросив селян перевернути його, щоб полум’я могло дістатися до другого боку. Фелікс не злякався б негоди.
Щойно Діма відчинив кухонні двері, вітер спробував висмикнути їх із рук. Хлопчик захряснув їх за собою й почув, як з іншого боку замкнули засувку. Знав, що це тимчасова необхідність, та однаково почувався так, наче його покарали. Змушуючи себе спуститися сходами до порослого сухими бур’янами подвір’я, малий озирнувся на освітлені вікна, і в нього виникла жахлива думка, що досить йому було вийти з теплої кухні, як уся родина одразу про нього забула, і, якщо він не повернеться, ніхто не плакатиме й не здійматиме галасу. Вітер зітре Діму з їхньої пам’яті.
Хлопчик подивився на довгу, залиту місячним сяйвом доріжку, якою йому слід було пройти повз курник і повітки з гусаками до стайні, де було облаштовано житло для старого коня Герасима і корови Матильди.
«Оснащений сталевими дисками», – прошепотів малий, мимохідь торкаючись рукою нового плуга, наче це був якийсь талісман. Він достоту не знав, у чому була перевага дисків, але саме ці слова з гордістю повторював сусідам батько, коли плуг привезли і хлопчикові сподобалося їхнє сильне звучання. За кухонним столом точилися тривалі суперечки щодо плуга, а ще королівських сільськогосподарських реформ і негараздів чи сподівань, які вони могли подарувати.
– Ми стоїмо на порозі чергової громадянської війни, – бурчала мама. – Король поводиться занадто легковажно.