***

Коли Ханна пішла, щоб відтягнути непритомного Брума до лісочка на пагорбі, Адрік обернувся до Ніни.

– Більше жодної брехні? – перепитав він.

– Підслуховував, Адріку? – Ніна поглянула хлопцеві за плече. – Леоні у фургоні? З нею все гаразд?

– Ні. Завдяки тобі з нею не все гаразд. Леоні не наплутала нічого з ґнотами. Це ти підлаштувала нещасний випадок, – звинуватив дівчину Адрік. – Ти підлаштувала вибухи так, щоб вони зруйнували греблю. Ти ризикнула моїм життям, життям Леоні та незліченними життями пересічних містян.

Це була правда. Нінин учинок був нікчемний. То чому ж вона не шкодує про скоєне?

– Знаєш, чого я навчилася в Кеттердамі? – запитала Ніна, розглядаючи створене нею кістяне дерево. – Невинних людей немає. Сьогодні ти розвернув течію, Адріку. Ти не просто стримав воду, ти змінив думку цих людей про гришників. Ти здійснив диво.

– Це було не диво. Уміння, удача і створені тобою декорації з кісток.

Ніна стенула плечима.

– Фієрданці не вважають нас людьми, то, може, зараз вдала мить, щоб вони вирішили, що ми Святі. Так і робитимемо – здійснюватимемо диво за дивом у кожному містечку. Вони вже шепочуться про тебе так само, як шепотілися про Санта-Аліну. Гарантую, завтра вздовж усіх доріг стоятимуть вівтарі на твою честь. – Дівчина вигнула брову. – Однак тобі може не сподобатися, як вони тебе називають.

– Мені нічого з цього не подобається, – відрубав Адрік, проте допитливість усе ж таки перемогла. – Кажи.

– Санта-Леоні з Води. – Ніна на мить замовкла. – І Сан-Адрік Половинчастий.

Хлопець закотив очі.

– Нам пора, Ніно. Час спливає.

– Є ще дещо, – додала Зенік, хоча знала, що Адрік ніколи не пробачить їй того, що вона збиралася сказати: – Я розповіла не про все, що було в Брумовому листі.

Хлопець аж закляк.

– Що ти накоїла, Ніно?

– Там ішлося про план замаху на короля.

– Фієрданцями?

– Незрозуміло. Написали тільки, що Ланцов не стане проблемою для якогось Демідова. Що шпигуни вважають, наче ситуація незабаром вирішиться без зовнішнього втручання.

Адрік вилаявся.

– Нам слід поспішати до Г’яра. Як ти могла не розповісти нам про загрозу королівському життю?

Та хіба б це щось змінило? Королівське життя завжди було під загрозою. Ніколаї охороняють Толя й Тамар, а от Адрік змусив би їх скасувати план, вирушити до Г’яра і знайти члена мережі з доступом до літального апарату, котрий зміг би доправити повідомлення до столиці. Короля Равки захищало чимало людей. А у дівчат на вершечку гори була тільки Ніна.

– Ми затрималися лише на день, – нагадала вона. – Ще встигнемо повідомити короля.

– Ти не мала права таке вирішувати. Та зараз я цього з тобою не обговорюватиму. Ти відповіси за свій вчинок у Равці.

– Я з вами не поїду.

– Ніно…

– Я знаю, що мені слід робити, Адріку; мені більше ніколи не випаде такої нагоди. Равка зробила з мене солдата. Кеттердам зробив з мене шпигунку. А Ханна зробить з мене когось абсолютно іншого.

– Ніна, ти це несерйозно…

– Серйозно.

– Ми не зможемо підтримувати тут зв’язок із тобою. Ти залишишся без союзників і ресурсів. Якщо хоча б щось піде не так, тобі не вдасться звідси вибратися.

Ніна подивилася на руїни фабрики, над якими курився дим.

– Тоді доведеться пробити дірку в стіні.

Терновий ліс стікав кров’ю. Живиця, що текла його стовбурами, була не золотою, а червоною, наче дерева померли разом з Єлизаветою. Гілля повсихало, гублячи шипи. Ніколаї вирвався з лісового полону, і кров з його ніг і рук закрапала на пісок. У грудях щось пульсувало, однак єдиною згадкою про те, що хлопець щойно простромив собі вістрям серце, був шрам у формі зірки. Ще один у його колекції.

Хлопець бачив, як розсипається вдалині Палац, а вежі падають на пісок. «Що ж залишиться?» – замислився він. І як вони з Зоєю збираються звідси вибиратися?

Ніколаї наштовхнувся на її тіло. Дівчина розпростерлася на купі сухого тернового гілля і червоного трояндового цвіту. Перед нею серед віття височіла темна купка мертвих бджіл. Санта-Єлизавета. За кілька кроків ізвідти хлопець побачив курган із людських і ведмежих кісток, зотлілих майже до попелу. Невже весь цей світ обернеться на порохи?

Король уклякнув біля Зої й перевірив її пульс. Рівномірний. Хлопець здивувався, побачивши на зап’ястках два браслети з луски.

– Зоє, – гукнув він, легенько її потрусивши. – Командир Назяленскі.

Вії затріпотіли, і дівчина подивилася на нього. Ніколаї позадкував. На мить йому здалося, наче… Ні, це неможливо.

Зоя дивилася на нього яскраво-синіми очима.

– З тобою все гаразд? – запитав хлопець.

– Нормально, – озвалася вона.

– Упевнена?

– Хто з нас уб’є ченця?

– І справді нормально.

Ніколаї допоміг дівчині звестися на ноги, і вони підійшли до місця, де з піску стирчала Юрієва голова. Негідник зомлів. З носа в нього сочилася кров.

Ніколаї зітхнув.

– Мені не подобається це казати, але нам доведеться залишити його серед живих. Мені потрібно зібрати якомога більше інформації про культ Беззоряного і те, як Святим удалося нас сюди затягнути. Думаю, це Єлизавета відімкнула мої кайдани тієї ночі, коли я вирвався з Палацу.

– Як їй це вдалося?

– Вона казала, що їхня сила може існувати за межами Зморшки, там, де панує найщиріша віра. Тієї ночі в Палаці був Юрій. Можливо, Єлизавета скористалася ним, щоб непомітно для охорони наслати на мене свої лози чи комах.

Зоя пхикнула.

– Це ти запросив його до Палацу.

– Дозволяю тобі запросити гостя на наступну вечерю. Мені потрібні відповіді, тому чернець житиме. Поки що.

– Ну, може, хоч трошки його покатуємо? Або ти дозволиш мені кóпати його в голову впродовж наступної години?

– Я б залюбки, однак не дуже добре почуваюся й не хотів би помирати в цьому лахмітті. Нам слід спробувати знайти вихід.

Зоя роздмухала дюни навколо ченця, і вони поклали його горілиць. Зв’язали руки, відірвавши від її кефти смужки тканини, і про всяк випадок запхали до рота кляп.

– Ніколаї, – озвалася дівчина, поклавши долоню королю на руку і водночас закликаючи повітряну подушку, щоб перенести Юрія, – це принаймні спрацювало? Ти звільнився?

Хлопець підморгнув їй.

– І залишуся таким назавжди.

Йому забракло сміливості розповісти, що він відчуває, як десь усередині слабеньке чудовисько зализує рани й чекає нової нагоди знову прокинутися.

***

Хай би яка сила утримувала їх у тенетах вічних сутінків, вона померла разом зі Святими. Ніколаї з Зоєю вже йшли близько години, коли помітили перше мерехтіння зірок.

Попри рани й утому, вони рухалися далі, поки не побачили вдалині вогні, а згодом мертві сірі піски Зморшки змінилися м’якими луками. Ніколаї понад усе хотів скористатися гостинністю якогось фермера, та зробити цього вони не могли, остерігаючись, що їх упізнають. На ніч хлопець із дівчиною влаштувалися в старій повітці з реманентом. Там було волого й незручно, але зупинитися на відпочинок більше було ніде, крім як під гіллям сливового саду, а Ніколаї більше не бажав наближатися до дерев.

Так приємно було заплющити очі й відчути, як сон огортає тебе! Король більше ніколи не сприйматиме його як належне.

Ще й не зазоріло, коли Зоя вирушила до Крибірська й повернулася швидше, ніж очікувала, з кіньми, цілою купою дорожнього одягу й молодим Цілителем-гришею, якому наказала попіклуватися про рани Ніколаї.

– Перепрошую, ваша величносте, – пролопотів хлопчина, запечатуючи стигми на королівських долонях. – Тут, схоже, залишиться шрам. Я лише вчуся.

– Хоч схожий на шрами шахраїв?

– Ну… він буде глибокий.

– Те, що треба.

Коли хлопчина впорався, Зоя відіслала його геть.

– Хоч словом комусь прохопишся, і я вважатиму це державною зрадою. – Вона уп’ялася в нещасного поглядом і пояснила: – За таке карають повішанням.