Свята кількома плавними рухами закувала пазуристі руки чудовиська у важкі кайдани. А тоді щосили смикнула ланцюг, змушуючи потвору підвестися. Чудовисько клацало на неї зубами, та вона не скрикнула й не відсахнулася. Лише дала йому по носу міцного щигля, наче це була неслухняна свійська тварина.

Невідома істота засичала, марно борсаючись у своїх путах. Її крила змахнули раз, двічі, намагаючись здійняти тіло в повітря, але Свята затиснула ланцюг у кулаку, а другу руку простягнула вперед. Черговий шквал вітру струсонув чудовисько, знову кинувши його на стіну стайні. Воно впало на підлогу, вклякло, а тоді звелося на ноги так хистко й невпевнено, що здалося напрочуд схожим на людину, на тата, коли той пізно повертався додому з шинку. Свята смикнула ланцюг. Пробурмотіла щось, і чудовисько знову засичало, коли навколо нього вихором здійнявся вітер.

«Це не Cвята, – збагнув Діма. – Гриша. Солдатка Другої армії. Верескунка, яка вміє керувати вітром».

Дівчина зняла з плечей шаль, накинула її потворі на голову та плечі й повела ув’язнену жертву, що борсалася й ляскала зубами, повз хлопчика.

Незнайомка кинула Дімі срібну монету.

– Компенсація, – пояснила вона, а її очі зблиснули в місячному сяйві, наче коштовності. – Ти сьогодні нічого не бачив, зрозумів? Тримай язика за зубами, інакше наступного разу спущу його з повідця.

Малий кивнув, відчуваючи, як щоками заструменіли нові сльози. Гриша вигнула брову. Йому ніколи не доводилося бачити такого вродливого, як у неї, обличчя, чарівнішого за будь-яку намальовану ікону, з синіми, немов найглибші річкові води, очима.

Дівчина кинула йому ще одну монетку, і хлопчик сяк-так спромігся впіймати її в повітрі.

– Це тобі. З братами не ділися.

Діма дивився, як вона випливла крізь двері стайні. Змусив себе поворушити ногами. Хотілося повернутися додому, знайти маму й загорнутися в її спідниці, але водночас розпачливо кортіло востаннє подивитися на гришу та її чудовисько. Хлопчик якомога тихіше пішов за ними назирці. У затінку залитої місячним сяйвом головної дороги чекав велетенський екіпаж із убраним у чорне погоничем. Візник зіскочив на землю, схопив ланцюг і допоміг затягнути потвору всередину.

Діма зрозумів, що йому все достоту наснилося, попри холодну вагу срібла в долоньці, адже погонич, подивившись на чудовисько, сказав не «Рухайся, тварюко!» чи «Ти більше ніколи не завдаси цим людям клопоту», як зробив би казковий герой.

Натомість Дімі здалося, що в глибокій тіні під розгойданими соснами чоловік промовив: «Не вдартеся головою, ваша величносте».

В екіпажі висів густий сморід крові. Зоя затиснула носа рукавом, щоб відігнати запах, але брудна вовна тхнула пліснявою, що було не набагато краще.

Відразливо. Мало того, що їй довелося посеред ночі мчати равканськими селами в позиченому екіпажі з поганими ресорами, але щоб у такому одязі? Неприйнятно. Вона зірвала з тіла пальто. Сморід досі чіплявся зсередини до вигаптуваної шовкової кефти, але тепер дівчина трохи більше почувалася собою.

Вони були за п’ятнадцять кілометрів від Івця й майже за сто п’ятдесят від безпечної столиці, мчали вузькими дорогами, що мали привести їх назад до господаря торгового саміту – герцога Радімова. Зоя не надто вправно вміла молитися, тож могла лише сподіватися, що ніхто не бачив, як Ніколаї втік зі своїх покоїв і здійнявся в небеса. Якби вони були вдома, в Ос Альті, цього б ніколи не сталося. Верескунка сподівалася, що вони вжили достатньо заходів. Проте гірше помилитися не могла.

Лунко гупали кінські підкови, колеса екіпажа гуркотіли й підстрибували, а поруч із Зоєю король Равки скреготів гострими як голки зубами і смикався в кайданах.

Зоя трималася подалі. Вона вже бачила, що може накоїти укус Ніколаї, коли він у такому стані, а їй аж ніяк не хотілося втратити кінцівку чи ще щось гірше. Якась частина її навіть хотіла попросити Толю чи Тамар, брата і сестру, котрі служили в особистій королівській варті, посидіти з нею в екіпажі, поки Ніколаї не поверне собі людську подобу.

Їхній батько був шуанським крамарем і навчив їх битися, а матір – гришею, від неї обоє успадкували дар серцетлумачення. Зоя б зраділа присутності будь-кого з близнюків. Проте її гордість завадила цьому, до того ж вона знала, що це означатиме для короля. Достатньо й одного свідка його жалюгідного стану.

На вулиці завивав вітер. Це більше скидалося на високий несамовитий регіт давнього друга, який правив їм за візника, ніж на виття. Вітер виконував Зоїні забаганки, відколи вона була дитиною. Однак такими ночами їй не вдавалося відігнати відчуття, що він їй не служник, а спільник: буря, що нуртує, аби замаскувати гарчання потвори, приховати звуки боротьби в напівзаваленій стайні, мимохідь позбутися проблем на вулицях чи в сільських шинках.

Це був західний вітер, Адезку, баламут, поважний товариш. Навіть якщо той хлопчик із ферми розповість геть усім в Івці про те, що бачив, містяни спишуть усе на Адезку, шахрайський вітер, що змушує жінок стрибати в ліжко до сусіда й розкидає, наче купу опалого листя, божевільні думки в чоловічих головах.

Вони проїхали ще півтора кілометра, і гарчання в екіпажі стихло. Дзенькіт кайданів ущух, а потвора, здавалося, дедалі дужче втискалася в затінок на сидінні. Аж нарешті хрипкий і змучений голос озвався:

– Припускаю, ти не прихопила мені чистої сорочки?

Зоя підняла з підлоги екіпажа пакунок і витягнула з нього чисту білу сорочку й підбите хутром пальто – пристойне вбрання для короля, який зібрався на нічну гулянку.

Ніколаї без жодного слова підвів закуті в кайдани зап’ястки. Пазури зникли, але руки досі були помережані тонесенькими чорними лініями, що вкрили шкіру три роки тому, наприкінці громадянської війни. Король часто надівав рукавички, щоб приховати їх, проте Зоя вважала це помилкою.

Шрами були нагадуванням про тортури, яких він зазнав у Дарклінґових руках, та ціну, яку він заплатив разом зі своєю країною. Звичайно, це була лише частина історії, та саме з нею найкраще вдавалося змиритися мешканцям Равки.

Дівчина відімкнула кайдани важким ключем, який носила на шиї. Вона сподівалася, що це лише витівки уяви, проте шрами на руках Ніколаї останнім часом здавалися темнішими, наче заповзялися не вицвітати.

Щойно руки звільнилися, король стягнув із себе пошматовану сорочку. Скориставшись ганчіркою і водою з фляжки, яку йому простягнула Зоя, Ніколаї витер з рота і грудей кров, а тоді хлюпнув ще трохи на руки й розчесав долонею волосся. Тонесенькі цівочки заструменіли шиєю та плечима. Хлопець несамовито тремтів, але знову був звичним Ніколаї: ясні карі очі, вологе золотисте волосся, відкинуте з чола.

– Де ти знайшла мене цього разу? – поцікавився він, майже опанувавши тремкий голос.

Зоя зморщила носа, пригадавши.

– На гусячій фермі.

– Сподіваюся, це була одна з фешенебельних гусячих ферм. – Хлопець змагався з ґудзиками чистої сорочки, пальці досі тремтіли. – Ми знаємо, що за тварину я вбив?

«Чи людину?» – не промовлене вголос запитання зависло в повітрі.

Зоя відштовхнула тремкі руки Ніколаї від ґудзиків і власноруч узялася за роботу. Крізь тонку бавовну відчувала прохолоду, залишену нічним повітрям на його шкірі.

– Ти була б чудовим камердинером, – пробурмотів хлопець. Але вона знала, що він ненавидів ці дрібні послуги, ненавидів свою слабкість, яка змушувала потребувати допомоги.

Співчуття лише зіпсувало б усе, тож Зоя озвалася безцеремонним тоном:

– Гадаю, ти перебив чимало гусей. І, можливо, кошлатого поні. – Та чи був цей список вичерпним? Зоя ніяк не могла дізнатися, чим устигло поживитися чудовисько до того, як його знайшли. – Нічого не пам’ятаєш?

– Уривками.

Доведеться зачекати на повідомлення про смерті чи каліцтва.

Проблеми почалися пів року тому, коли Ніколаї прокинувся в полі майже за п’ятдесят кілометрів від Ос Альти, закривавлений і вкритий синцями, не пам’ятаючи, як вибрався з Палацу і що робив уночі. «Схоже, я став сновидою», – повідомив він Зої та решті Тріумвірату Гриші, коли із запізненням, проте неквапливо увійшов на ранкову нараду з довгою подряпиною на щоці.