Ніна спробувала відігнати думку про Матаясове тіло, збережене завдяки зусиллям Творчині, загорнуте в брезент і обв’язане мотузками, наче баласт; воно лежало під ковдрами й коробками на санях, які чекали на неї в пансіоні.

Дівчина заприсяглася, що відвезе його додому, що поховає його тіло в землі, яку Матаяс так любив, щоб він міг знайти шлях до свого бога. Тож вони майже два місяці подорожували з тілом, тягнучи за собою цю моторошну ношу від одного містечка до іншого. У Ніни було безліч нагод покласти його на спочинок і попрощатися. То чому ж вона ними не скористалася? Дівчина знала, що Леоні й Адрік не торкатимуться цієї теми, однак вони навряд чи раділи, що стали членами багатомісячної похоронної процесії.

«Це має бути правильне місце, кохана. Ти зрозумієш, коли побачиш його». Та чи зрозуміє вона? Чи помаршує далі, не в змозі відпустити коханого?

Десь віддалік зайшовся дзвінок, повідомляючи про завершення робочого дня.

– Наш час сплинув, – зауважив Адрік.

Леоні не заперечила, лише потягнулася і сказала:

– Іди висуши чорнило.

Адрік змахнув рукою, спрямовуючи на документи теплий повітряний струмінь Верескуна.

– Приємно бути потрібним.

– Переконана, ти неабияк станеш нам у пригоді, коли ми захочемо запустити повітряних зміїв.

Вони обмінялися усмішками, і Ніна відчула коротенький напад роздратування, а тоді їй захотілося дати собі копняка за таку несправедливість. Якщо вона нещасна, це геть не означає, що всі навколо теж мусять страждати.

Утім, коли вони вирушили до доків, ведучи за собою біженців, а хлопець узявся роздавати накази, Ніна відчула, що знову втрачає терпець. Попри те що дівчина була старшим офіцером, за час, проведений у Кеттердамі, вона відвикла командувати.

Леоні та Адрік прокладали їм шлях до «Ферштотена». Вигляд вони мали підозрілий, та це пасувало до сум’яття в гавані: дівчина-земені та її чоловік, подружжя крамарів, що має в доках якісь справи. Ніна взяла Енока під руку й трохи відстала разом зі своєю новою «родиною», зберігаючи безпечну відстань.

Дівчина поворушила плечима, намагаючись зосередитись, та це лише загострило її напруженість. Усе тіло здавалося чужим. В Ос Альті Женя Сафіна перекроїла її, скориставшись абсолютно всіма своїми навичками. Нове Нінине волосся було гладеньким, прямим і майже білосніжним; очі повужчали, зелені райдужки перетворилися на блідо-блакитні північні крижинки. Вилиці випиналися, брови опустилися нижче, а рот розтягнувся.

– Я здаюся недовареною, – пожалілася дівчина, побачивши свою нову молочну блідість.

Та Женю це не зворушило.

– Ти здаєшся фієрданкою.

Нінині стегна досі залишалися міцними, а талія широченькою, однак Женя трохи посунула назад її вуха, зменшила груди й навіть змінила поставу. Процес був подекуди болючий, адже змінювалися кістки, та дівчину це не займало. Вона більше не хотіла бути тією, ким була, тією, котру покохав Матаяс. Якщо Женя змогла бодай зовні перетворити її на когось нового, можливо, серце послухається й теж заб’ється в новому ритмі. Звичайно, це не спрацювало. Фієрданці бачили Мілу Яндерсдат, проте вона досі була Ніною Зенік, легендарною гришею й убивцею без докорів сумління. Вона досі була дівчиною, яка обожнювала вафлі й плакала, заколисуючи себе, коли вночі тягнулася до Матаяса і не знаходила його.

Енокова рука стиснула її пальці, і дівчина побачила, що двійко поліціянтів із гавані чатують біля проходу до «Ферштотена».

– Усе буде гаразд, – пробурмотіла Ніна. – Ми проведемо вас аж на корабель.

– А потім що? – тремким голосом поцікавився Енок.

– Коли вийдемо із затоки, я повернуся на берег човном. А ти і твоя родина помандруєте до Равки, де будете вільними.

– Вони заберуть моїх хлопчиків? Заберуть від мене, щоб віддати до тієї спеціальної школи?

– Тільки якщо ви самі цього захочете, – заспокоїла його Ніна. – Ми не чудовиська. Не більші за вас. А тепер цить.

Проте, коли дівчина побачила одного з найкращих Бірґірових бандитів, Каспера, якійсь її частині захотілося розвернутися й щодуху кинутися до прихистку. Вона щільніше загорнула обличчя коміром пальта.

– Земені? – запитав Каспер, глипаючи на Леоні.

Дівчина кивнула у відповідь.

Каспер тицьнув у відсутню Адрікову руку.

– Як ви її втратили?

– Нещасний випадок на фермі, – фієрданською озвався хлопець. Мову він знав не надто добре, проте міг промовити окремі фрази без равканського акценту, а цю брехню йому доводилось озвучувати безліч разів. Мало не кожний зустрічний розпитував його про руку, побачивши застібнутий шпилькою рукав. Механічну руку, зроблену для нього Давідом Костюком, довелося залишити у столиці, адже вона так і кричала, що до її створення причетний гришник.

Вартовий поставив їм звичні запитання: «Як давно вони перебувають у країні? Чи відомо їм про іноземних агентів, що працюють на території Фієрди?» – тоді махнув рукою, відпускаючи подружжя без зайвих церемоній.

Тепер настала Енокова черга. Ніна стиснула його руку, і чоловік ступив крок уперед. Дівчина бачила, що на його чолі виступив піт, відчула, що руки злегка затремтіли. Якби вона могла вихопити в нього папери і власноруч передати їх вартовому, то так і зробила б. Але фієрданські дружини завжди тримаються позаду своїх чоловіків.

– Родина Ґран.

Каспер розглядав їхні папери тривожно довго.

– Трудові угоди? Де працюватимете?

– На фермі юрди неподалік від Кофтона, – відповів Енок.

– Важка робота. Занадто важка для оцього літнього батька.

– Він буде в господарському будинку з хлопцями, – пояснив чоловік. – У нього талант до голки й нитки, а малі можуть попрацювати посильними, поки не доростуть до поля.

На Ніну справило враження, як гладенько Енок брехав, та якщо гриші все життя довелося переховуватися, у нього було чимало шансів потренуватися.

– Трудову угоду непросто отримати, – замислився Каспер.

– Мій дядько попіклувався про це.

– А чому життя в Новозем’ї, де доведеться гнути спину, для вас привабливіше за чесну працю у фієрді?

– Я б жив і помер на кризі, якби міг, – запевнив Енок із таким завзяттям, що Ніна повірила щирості цих слів. – Але роботи тут бракує, а синові легені важко зносять холод.

– Тепер повсюди важко. – Вартовий повернувся до Ніни. – А ви що робитимете в Кофтоні?

– Шитиму, якщо зможу, чи працюватиму в полях, якщо виникне потреба. – Дівчина нижче схилила голову. Вона може бути непомітною, хай йому грець. І байдуже, що там собі думає Зоя. – Як вирішить мій чоловік.

Каспер і далі вичікувально роздивлявся папери, і Ніна штурхнула Енока ліктем. Чоловік із таким виглядом, наче його зараз знудить просто в доках, сунув руку в кишеню й витягнув звідти набитий фієрданською валютою пакунок. І простягнув його Касперові, який вигнув брову. Обличчя вартового враз осяяла задоволена усмішка. Ніна пригадала, як він спостерігав за мартинами, що шматували прикутих під пекучим сонцем гришниць закривавленими дзьобами, до яких прилипли шматочки шкіри й волосся.

Каспер махнув рукою, пропускаючи їх.

– Нехай Джел береже вас.

Та не встигли вони ступити бодай крок, як Ніна почула голос:

– Хвилиночку.

«Бірґір». Невже їм не могло хоч трошки поталанити? Ще навіть сонце не сіло. У них іще мав бути час. Еноків батько завагався біля проходу поруч із Леоні, а Адрік рвучко хитнув головою, дивлячись на Ніну. Думка була зрозуміла: «Не влаштовуй проблем».

Ніна подумала про решту біженців-гришників у трюмі корабля і прикусила язика.

Бірґір зупинився між Каспером і ще одним вартовим. Він був невисокий як на фієрданця, але плечі мав, мов у бика, а форма була припасована так бездоганно, що дівчина підозрювала: її зшив професійний кравець.

Ніна й далі трималася позаду Енока, а хлопцям прошепотіла: «Ідіть до діда». Однак ті не поворухнулися.

– Ми сьогодні здійснили непросту подорож, – люб’язно озвався до Бірґіра Енок. – Хлопчикам кортить улаштуватися.