Та все ж таки Зоя вижила завдяки тому, що залишалася чесною з собою, і мусила визнати, що в неї всередині – за роздратуванням, яке супроводжувало приготування до мандрівки, за випробуваннями, коли доводилося дивитися в очі демону й бачити його голод, – причаївся інший страх. Вона боялася того, що вони могли знайти у Зморшці. А що, як ці вкляклі йолопи, котрі обожнювали Беззоряного Святого, насправді мали рацію й химерні події знаменували Дарклінґове повернення? Що, як йому якимось чином удалося знайти зворотний шлях?

– Цього разу я буду напоготові, – прошепотіла Зоя в темряві під дахом покоїв, де колись мешкав Дарклінґ, у Палаці, який він звів власноруч. Вона більше не була наївним дівчиськом, котрому розпачливо хотілося довести, що воно чогось варте. Тепер вона була генералом із довгим переліком жертв і ще довшою пам’яттю.

«Страх – це фенікс. – Ліліяна навчила її цих слів багато років тому, і відтоді Зоя безліч разів повторювала їх іншим. – Ти можеш тисячу разів дивитися, як він палає, а він усе одно повертатиметься». Вона не допустить, щоб страх керував нею. Такої розкоші дівчина не могла собі дозволити. «Може, і так, – подумала вона, – та це не завадило тобі уникати Ніколаї після тієї ночі у дзвіниці». Зоя ненавиділа себе за цю слабкість, за те, що, приковуючи короля на ніч, трималася ближче до Толі чи Тамар, за те, що навіть під час нарад помічала, що тримається насторожі, немов боялася подивитися на протилежний бік стола для переговорів і побачити чорні іскри в королівських карих очах. Її страх був недоречний, непродуктивний, і Зоя підозрювала, що потвора неабияк насолоджується ним.

Коли нарешті настав час від’їжджати, Зоя спакувала невеличку скриньку. На відміну від скрині, до якої служники запакували її кефту й одяг для подорожі, ця замикалася. Усередині лежали кайдани Ніколаї, двічі підсилені й оснащені замком, на опанування якого вона витратила кілька годин. Їхня вага в руках додавала впевненості, та дівчина однаково зітхнула з полегшенням, коли до кімнати зайшли Женя з Давідом.

Дівчина глипнула на крихітний слоїчок, який їй простягнула Краяльниця. Пляшечку затуляв скляний корок.

– Цього вистачить?

– З верхом, – запевнила Женя. – Одну крапельку давай йому перед сном, і ще одну, якщо виникнуть труднощі. Якщо даси більше, можеш випадково його вбити.

– Добре, що ти сказала. У переліку моїх улюблених злочинів царевбивства немає.

Женині вуста розпливлися в усмішці.

– Хочеш сказати, тобі ніколи не кортіло вбити Ніколаї?

– Твоя правда, кортіло. Просто не хотілося, щоб він проспав цю подію.

Женя дала їй ще одну пляшечку – пузату й червону.

– А це, щоб розбудити його вранці. Просто відкоркуй і сунь йому під носа.

– А що це таке?

– Витяжка з юрди з нашатирем. По суті, дуже швидкодійний збудник.

– Це ще не все, – втрутився в розмову Давід. – Ще в ньому використовується…

Зоя змахнула рукою.

– Мені й цього досить.

Женя торкнулася пальцями вирізьбленої поверхні скрині.

– Процес буде нелегким для нього. Це трохи скидатиметься на те, наче його щоночі топлять, а вранці воскрешають.

Зоя загорнула пляшечки в ряднину й обережно поклала до скрині, та, коли вже хотіла замкнути віко, на її долоню лягла рука Краяльниці.

– Ми робили заспокійливе якомога сильнішим, – пояснила Женя. – Проте нам достеменно не відомо, що саме ми намагаємося контролювати. Зоє, можливо, поряд із ним буде небезпечно.

Назяленскі знала це краще за будь-кого. Вона занадто добре розгледіла жах, що причаївся всередині Ніколаї, щоб не визнавати його.

– І що ти мені порадиш?

На її подив, дівчина запропонувала:

– Я можу поїхати.

Давідові губи стиснулися в тонесеньку лінію, і Зоя зрозуміла, що подружжя вже обговорювало таку можливість, що Женя говорила щиро. У горлі виник непрошений клубок, та генерал лише вигнула брову.

– Тому що ти такий вправний боєць? Ніколаї потрібні воїни, які стоятимуть пліч-о-пліч із ним.

– Нічєвої й на мені залишили свій слід, Зоє. Я розумію, як вабить темрява.

Зоя похитала головою, висмикнула руку й поклала до кишені ключ.

– Ти не готова до такої битви.

У двері постукали; обернувшись, вони побачили на порозі вітальні дебелу Толину постать.

– Екіпаж готовий, – повідомив він і крикнув через плече: – А Тамар запізнюється.

– Я не запізнююся, – заперечила сестра в нього за спиною. – Просто моя подружка в поганому настрої.

Зоя зазирнула за Толине плече й побачила Тамар, котра тримала за руку Надю, вочевидь, намагаючись розвеселити її.

– У мене є повне право бути в поганому настрої, – зауважила Надя. – Ти їдеш геть. Мій брат застряг десь у Фієрді, а мене попросили виготовити прототип підводного апарату, який не працюватиме, для вечірки, на яку я не хочу навідуватися.

– Я повернуся так швидко, що ти навіть і не помітиш моєї відсутності, – пообіцяла Тамар. – І привезу тобі подарунок.

– Було б чудово, якби це були захисні окуляри, – сказала Надя.

– Я думала про щось романтичніше.

Давід насупився.

– Що може бути романтичнішим за захисні окуляри?

– Ми готові, – урвала їх Зоя і простягнула Толі валізу. – Женю, регулярно звітуй мені про відповіді сповнених надій наречених і заходи безпеки. Я надсилатиму повідомлення через шляхову мережу. – Вона повагалася. Страшенно хотілося обійняти Женю… і дівчина вирішила не стримуватися.

Відчула, як недовірливо витріщився на них Толя, як Женя спершу приголомшено заклякла, а тоді відповіла на обійми.

– Бережи себе, – прошепотіла Зоя. «Бережи себе». Наче ці слова могли стати якимись захисними чарами.

– Єдине, що мені загрожує, – перенасититися укладанням святкового меню, – засміялася Краяльниця. Вона позадкувала, і Зоя водночас налякано й розчулено помітила в кутику Жениного бурштинового ока сльозу.

– Ти насправді віриш, що зцілення можливе?

– Мушу вірити. Равка не витримає чергового захоплення влади, чергового перевороту, чергової війни. Ніколаї нестерпний, та іншого вибору в нас немає.

– Він чудовий король, – сказала Женя. – Мені відома різниця. Привези його назад цілим і неушкодженим.

– Привезу, – пообіцяла Зоя, хоча не була певна, що зможе дотримати слова.

– І будь обережною, Зоє. Ти теж потрібна Равці.

Назяленскі відчула, як очі зрадницькі защипало, і поспіхом кинулася до дверей, поки ситуація не стала нестерпно плаксивою.

***

Вони подорожували з комфортом, оточені вершниками й солдатами з прапором, прикрашеним подвійним орлом. Юрій отримав особисту карету, де їхав під наглядом Толі, ретельно вивчаючи древні сувої та релігійні тексти в пошуках інформації про обізбаю. В іншій кареті їхали книги, зібрані в бібліотеках Маленького та Ґранд-Палацу (а кілька Тамар поцупила в катакомбах Духовної варти): наукові трактати в шкіряних палітурках, крихкі від віку псалтирі, навіть старі дитячі книжки з прикрашеними гіллям тернового дерева берегами пожовклих сторінок.

Попри те що спершу Юрій заламував руки й протестував жалісливим голосочком, урешті-решт він таки погодився зняти чорну рясу й вдягнути звичайну коричневу чернечу, з грубого полотна, щоб зберігати анонімність під час подорожі. Здався він досить швидко. Чернець вірив, що таємною метою цієї подорожі – відвідин місць, де траплялися дива, – було визначення, чи вартий Беззоряний приєднання до лику Святих та чи слід на місці його мученицької смерті звести церкву.

– Але, щоб це сталося, – попередив його Ніколаї, – мені потрібно, щоб ти зібрав якомога більше інформації про обізбаю: про обряд, про місце, де росте тернове дерево, та й про саму суть очищення.

Від останнього слова Юрієві очі засяяли.

– Очищення, – повторив він. – Повернення до справжньої віри. Відродження народної релігії.

Зоя знала про сподівання Ніколаї, що чернече дослідження віднайде обряд, який зможе очистити його від чудовиська; та навіть якщо їм це якось удасться, дівчина не припиняла розмірковувати, до чого це все приведе.